П'єр їде до неї, дорогою думаючи про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про ті зустрічі, що у них були, і особливо про останню, у Бородіні. П'єр із гіркотою думає, невже князь Андрій помер у тому "злісному настрої, у якому був тоді? Невже не відкрилося йому перед смертю пояснення життя?" П'єр бачить у товаристві княжни Мар'ї якусь даму в чорному і думає, що це одна з її компаньйонок. П'єр розмовляє з княжною, та згадує, що князь Андрій перед смертю часто говорив про П'єра. П'єр ще раз дивиться на компаньйонку княжни, і та запитує, чи впізнає її П'єр. Тільки тепер П'єр розуміє, що перед ним Наташа. Він зніяковілий, але дуже радий. Княжна Мар'я розповідає П'єру про останні дні брата, і П'єр дізнається, що Андрій заспокоївся і пом'якшав. Він дізнається і про те, як Наташа ходила за ним усі ці дні, і "жаліє її за ті страждання, що вона відчувала тепер, розповідаючи". Коли Наташа іде, княжна Мар'я говорить, що це перший раз після смерті Андрія, коли вона говорила про нього. За обідом Наташа цікавиться, чи правда те, що П'єр бачив Наполеона. П'єр відповідає, що цього ніколи не було. Тоді Наташа запитує, чи вірно, що П'єр залишився в Москві, щоб убити Бонапарта. П'єр, ніяковіючи, признається, що це так. Він розповідає про те, що йому довелося пережити, обходячи ті моменти, де він міг би виглядати героєм (пошуки дівчинки біля будинку, що горить, бійка з французами через вірменську сім'ю тощо). Під час цієї розповіді княжна Мар'я стежить за Наташею і П'єром і "непевно починає відчувати можливість щастя між ними". Наприкінці своєї розповіді П'єр говорить, що, якби йому запропонували вибирати — залишитися тим, чим він був до полону або ще разом пережити те,: що він пережив, він вибрав би друге. У цей день П'єр довго не міг заснути, він думав про Наташу, про Андрія, про їхню любов і "то ревнував її до минулого, то дорікав, то прощав себе за це". П'єр починає часто бувати в княжни Мар'ї і Наташі, відкладає свій від'їзду Петербург. П'єр запитує в княжни Мар'ї, як йому сказати про свою любов, княжна Мар'я розуміє його нерішучість і просить дозволити їй злагодити цю справу, бо вона впевнена, Наташа покохає П'єра. Наступного дня П'єр їде в Петербург, і Наташа під час прощання говорить, що буде дуже чекати на нього. Після від'їзду П'єра Наташа входить до княжни і прямо з порога запитує: "Він сказав? Так?" Незважаючи на всю зворушливість сцени, княжна трохи ображена. їй здається, що Наташа мало кохала князя Андрія, якщо так скоро може думати про інше кохання. Наташа наче прокинулася від першого, після його повернення у Москву, побачення з П'єром. "Незвичайна для неї самої — сила життя, сподівання на щастя випливли на поверхню і вимагали задовольнити їх. З першого вечора Наташа наче забула все те, що було з нею... Сила життя, що прокинулася у Наташі, була, очевидно, така нестримна, така несподівана для неї самої, що княжна Мар'я відчувала, що навіть у душі своїй вона не мала права докоряти їй". Мар'я повідомляє, що П'єр любить Наташу, та говорить, що вона теж любить П'єра, тільки не розуміє, для чого він поїхав у Петербург.
ЕПІЛОГ
Частина перша
З війни 12-го року минуло 7 років. Наташа в 1813 році вийшла за Безухова, "це була остання радісна подія у старій сім'ї Ростових": у той же рік граф Ілля Андрійович Ростов помер, і, "як це завжди буває, із смертю його розпалася стара сім'я". Всі події останнього часу — і пожежа Москви, і втеча з неї, смерть князя Андрія, відчай Наташі, смерть Петі підточили його здоров'я. Графиня доглядала за чоловіком, але старий граф розумів, що йому вже не підвестися. Коли Микола одержав звістку про смерть батька, він знаходився разом із російськими військами в Парижі. Він подав у відставку і, не чекаючи її, узяв відпустку і приїхав у Москву. Боргів виявилося вдвічі більше, ніж маєтності. Миколі радять відмовитися від спадщини, але він вбачає у цьому докір покійному батькові і не погоджується. Кредитори подають до стягнення, причому ті люди, що при житті графа особливо користувалися його милостями, "явилися тепер самими вимогливими кредиторами". Врешті-решт маєток із молотка продають за півціни, але половина боргів залишається несплаченою. Микола бере в борг 30 тисяч у Безухова і розплачується з боргами, що "вважає дійсними". Щоб за борги, що залишилися, не бути посадженим у боргову яму, чим йому загрожують кредитори, він знову починає служити. Графиня не могла зрозуміти всього, що сталося. Вона тільки, "як за останню приманку у житті", тримається за сина. Разом із матір'ю і Сонею Ростов оселяється в маленькій квартирці в Москві. Наташа і П'єр у цей час живуть у Петербурзі, не маючи дійсного поняття про положення Миколи: той це старанно приховував. Стара графиня, що звикла жити в розкоші, не розуміючи, як це тепер важко для сипа, потребує то екіпаж, то дорогої страви, то вина і т. д. Соня доглядає за старою графинею, Микола вважає себе в неоплатному боргу перед нею, захоплюється її терпінням і відданістю. Але чим більше він захоплювався її чеснотами, чим більше був їй вдячний, тим менше він її кохав. "Він в душі своїй наче докоряв їй, що вона надто досконала, і за те, що не було у чому докоряти їй".
На початку зими в Москву приїжджає княжна Мар'я і дізнається про положення Ростових і, як говорили в місті, про те, "що син жертвує собою для матері". Це тільки підтверджує ЇЇ думки про чесноти Миколи Ростова, розпалює з новою силою її кохання. Саме через це почуття княжна не відразу зважується приїхати до Ростових. Коли ж вона приїздить, Микола зустрічає її сухо, тому що його самолюбство уражене дійсним положенням справ. Мати умовляє Миколу зробити візиту відповідь. Врешті-решт Микола погоджується і йде в будинок Болконських. Але розмова точиться натягнута, княжна Мар'я бачить, що Микола лише додержується пристойності. Проте під кінець розмови, помітивши страждання на обличчі княжни Мар'ї, Микола почуває до неї жалість. Мар'я запитує, чому він позбавляє її тієї дружби, яка була між ними, адже вона так мало бачила щастя у житті. Після цих слів княжна заплакала і швидко пішла з кімнати. Микола просить її зупинитися. "Вона озирнулася. Кілька секунд вони мовчки дивилися в очі один одному, і далеке, неможливе раптом стало близьким, можливим і неминучим". Восени 1814 р. Микола одружується з княжною Мар'єю і разом із дружиною, матір'ю і Сонею переїжджає в Лисі Гори. До 1820 року Микола так улаштовує свої фінансові справи, що йому навіть вдається прикупити невеличкий маєток поруч із Лисими Горами. Він веде переговори і про викуп батьківського Отрадного. Микола поступово починає розумітися на господарстві, безпомилково призначає бурмистрів і старостів, до будь-яких нововведень ставиться дуже обережно. Він часто-густо кляв "наш народ", але "усіма силами своєї душі любив наш російський народ і його побут, тому тільки зрозумів і засвоїв той шлях господарювання, який дає гарні наслідки". Микола багато працює, маєтність його швидко збільшується, мужики з інших маєтків приходять просити, щоб він купив їх, і навіть після його смерті в народі довго зберігається набожна пам'ять про його керування: "Хазяїн був... наперед мужицьке, а потім своє. Але і потурання не давав! Одне слово — хазяїн".
У грудні 1820 р. до Миколи приїжджають П'єр із Наташею, які часто і довго гостюють у Ростових. Княжна Мар'я чекає дитину. У Наташі на цей час вже три дочки й один син. Тепер у пій важко впізнати колишню Наташу Ростову: вона гарна, заклопотана дітьми жінка. "Риси її обличчя мали тепер вираз спокійної м'якості і ясності. Тепер часто видно було одне її обличчя і тіло, а душі зовсім не було видно. Видна була одна сильна, гарна і плідна самка. Дуже рідко запалювався тепер у ній старий вогонь". У товаристві вона буває рідко, ті ж, хто бачить її на людях, залишаються нею незадоволені: "вона не була ні мила, ні люб'язна". Усі, хто знав Наташу до заміжжя, дивуються зміні, яка відбулася у ній. "Одна стара графиня, яка материнським чуттям зрозуміла, що всі пориви Наташі мали початком тільки потребу мати сім'ю, мати чоловіка", дивується, чому інші цього не розуміють. Наташа "почувала, що зв'язок її з чоловіком тримається не тими поетичними почуттями, що залучили його до неї, а тримається чимось іншим, невизначеним, але твердим, як зв'язок її власної душі з тілом". Наташа дорожить тільки товариством тих людей, до яких вона "розпатлана, у халаті могла вийти великими кроками з дитячої з радісним обличчям і показати пелюшку з жовтою замість зеленої плямою, і вислухати розмови про те, що дитині набагато краще... Наташа до такого ступеня опустилася, що її вбрання, її зачіски, її недоречно сказане слово, її ревнощі — вона ревнувала до Соні, і до гувернантки, і до усякої гарної і некрасивої жінки — були звичайним предметом жартів усіх її близьких". П'єр дивується всьому цьому, але підкоряється. "Наташа у себе в домі ставила себе на ногу раби чоловіка; і весь будинок ходив навшпиньках, коли П'єр читав або писав у своєму кабінеті". Після семи років шлюбу П'єр цілком щасливий.
Ростови умовляють Наташу з П'єром пробути в них до весни. У них же гостює Денисов, тепер відставний генерал. Він неприємно вражений змінами, які відбулися у Наташі, пригадує, дивуючись, що колись був закоханий у неї. Приїжджає П'єр, що відлучався на деякий час, Наташа, як звичайно, влаштовує йому сцену за довгу відсутність, але швидко заспокоюється. З його поверненням Наташа знову стає схожа на ту жваву і щасливу Наташу, яку знав колись Денисов. П'єр розповідає про останні політичні новини, говорить, що государ ні в які справи не вникає, що усе готово до перевороту, що необхідно протистояти загальній катастрофі. П'єр запевняє, що неодмінно треба щось робити, якщо буде змога, треба організувати легальне товариство і приносити користь таким чином — добре, якщо ні — то нелегально, Микола з ним не погоджується, нагадує, що він давав присягу: "Вели мені зараз Аракчеєв йти на вас з ескадроном і рубати — ні на секунду не задумаюся і піду". Микола ділиться з дружиною тим, що розповів йому П'єр, говорить, що не схвалює намірів Безухова йти проти уряду, мріє про те, як він викупить Отрадне і лишить дітям пристойну спадщину.