Вона зрозуміла, що саме сталося за ці два дні: в його погляді почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього мирського. Андрій говорить, що знає про почуття, що спалахнуло між Мар'єю і Миколою, додає, що був би радий їхньому шлюбу". До князя Андрія приводять сина, потім він намагається поговорити із сестрою про Євангеліє, але, не договоривши, замовк, тому що "всі думки, яким люди надають значення", і слова здаються йому блідими в порівнянні з тієї істиною, що відкрилася йому. Він говорив із сестрою і сином, роблячи зусилля, аби на деякий час повернутися до них, до їхніх проблем, які вже були для нього неважливими, вони вже не розуміли один одного, ніби були по різні боки життя. Маленький Миколка, побачивши батька, зрозумів усе, він не плакав при батькові, однак коли вийшли в коридор, "мовчки підійшов до Наташі, яка вийшла за ним, сором'язливо поглянув на неї задумливими прекрасними очима; ледь піднята верхня губа його затремтіла, він прихилився до неї головою і заплакав". Відтоді він частіше підходив до неї, ніж до когось іще. Князь Андрій не тільки знав, що помре, але й відчував, що вмирає і не боявся — він усвідомлював відчуженість від усього земного і радісну, "дивну легкість буття". Князь Андрій очікує приходу смерті без страху і тривоги, хоча раніше вона лякала його. Він почуває, що любить Наташу, намагається зрозуміти, у чому сенс і сутність любові. "Любов? Що таке любов? — думав він. — Любов заважає смерті. Любов є життя. Усе, усе, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Усе є, усе існує тільки тому, що я люблю. Усе пов'язано однією нею. Любов є Бог, і вмерти — це означає мені, частці любові, повернутися до загального і вічного джерела". В останні години життя князя Андрія його навперемінно доглядали княжна Мар'я разом із Наташею. Болконського сповідають і причащають, домашні приходять проститися з ним. Коли він умирає, всі плачуть (Миколка, син Андрія, — "від страждальницького здивування", графиня і Соня — від жалості до Наташі і тому, що Андрія більше немає, старий граф — від того, що незабаром і йому належить піти за князем Андрієм). Наташа і Мар'я теж плачуть, але "не від свого особистого горя; вони плакали від побожного розчулення, що охопило їхні душі перед усвідомленням простого й урочистого таїнства смерті, що звершилась перед ними".
Частина друга
"Для людського розуму незбагненна сукупність причин явищ. Однак потреба дошукуватися причин вкладена в людську душу". Отож і хапається людський розум, не переймаючись складністю явища і численністю різних умов, подій, за першу найближчу подію, вважаючи її причиною інших. Але "причин історичної події — немає й не може бути, окрім єдиної причини всіх причин. Проте є закони, що керують подіями, почасти невідомі, почасти вже частково зрозумілі нам". Та відкриття цих законів можливе лише тоді, коли ми перестанемо відшукувати причини у волі однієї людини, зрозумівши, що все відбувається так, як мало бути. Після Бородінського бою, входу французів у Москву і пожежі найважливішим епізодом війни 1812 р. історики визнають переміщення російської армії з Рязанської дороги на Калузьку і до Тарутинського табору. Історики шукають у цьому маневрі глибокий зміст, який, втім, лежить на поверхні: російська армія відійшла від прямого початкового напрямку тому, що їй необхідно було поповнити запаси продовольства. "Заслуга Кутузова була не в якомусь геніальному, як це називають, стратегічному маневрі, а в тому, що він єдиний розумів значення події, що відбувалася". Саме тому й не хотів непотрібних битв. "Наполеон зі своєю впевненістю в тому, що не те добре, що добре, а те добре, що йому спало на думку", написав листа Кутузову, у якому нічого суттєвого не було, крім того, що й так було зрозуміло: він просив про мир. Російський головнокомандувач відповідає рішучою відмовою — "така воля нашого народу". Під час стояння в Тарутинському таборі співвідношення сил між ворогуючими арміями змінюється. Об'єктивний хід подій, зміни у свідомості російських солдатів готують цю перевагу: "Звістки про легкі перемоги над французами мужиків та партизанів і заздрість, збуджувана цим, і почуття помсти, що лежало в душі кожної людини доти, поки французи були в Москві, і — головне — неясна, але виникла в душі кожного солдата свідомість того, що співвідношення сили змінилося тепер і перевага на нашому боці. Істотне співвідношення сил змінилося, і наступ став необхідним". Російська армія була керована Кутузовим з його штабом і государем з Петербурга. Плани, накреслені в Петербурзі, не відображали справжнього стану речей, часто Кутузов отримував наказ перейти у такий-то пункт, коли вже там перебував, чи отримував наказ про наступ, коли це вже й так відбувалося. У штабі коїлася тим часом звична плутанина, переділ посад. Триває протистояння Кутузова і Бенігсена. Бенігсен подає записку про необхідність наступу. Козаки випадково виявляють, що лівий фланг французької армії не захищений, і Кутузов призначає наступ на п'яте жовтня. У цей день "рано-вранці старий Кутузов підвівся, помолився Богу, одягся і з неприємним усвідомленням того, що він мусить керувати боєм, якого він не схвалював, сів у коляску і виїхав..." Під'їхавши до Тарутина, він із подивом виявляє, що війська нікуди не рухаються. "Кутузов побачив Піхотні полки, рушниці у козлах, солдат за кашею і з дровами, у спідньому". Головнокомандувач викликає офіцерів, від яких і дізнається, що наказу про наступ не надходило. Викликавши своїх штабних ад'ютантів, він з'ясував, що це їхня провина, і страшенно розлютився, що бувало нечасто, кричав на офіцерів, "погрожуючи руками і лаючись брутальними словами". Заспокоївшись, він переносить наступ на другий день. Наступного дня козаки атакують лівий фланг французів і примушують їх тікати. "Коли б козаки переслідували французів, не звертаючи уваги на те, Що було позаду і навколо них, вони взяли б і Мюрата, і все, що тут було. Начальники й хотіли цього. Але не можна було зрушити з місця козаків, коли вони добралися до здобичі і полонених. Команди ніхто не слухав. Узято було відразу тисячу п'ятсот полонених, тридцять вісім гармат, стяги і, що найважливіше для козаків, коні, сідла, ковдри і різноманітні предмети". Французи тим часом приходять до тями і починають стріляти. "Весь бій полягав тільки в тому, що зробили козаки Орлова-Денисова; інші війська лише дарма згубили декілька сотень людей. Внаслідок цього бою Кутузов одержав діамантовий знак, Бенігсен теж діаманти і сто тисяч рублів, інші, за чинами відповідно, одержали теж багато приємного, і після цього бою зроблені ще нові переміщення в штабі". "Кожен бій — Тарутинський, Бородінський, Аустерліцький — відбувається не так, як передбачали його розпорядники. Це суттєва умова".
Наполеон вступив у Москву, де було багато зброї і провіанту. Російська армія відступила і протягом місяця не робила жодних спроб напасти. Здавалося, усе було на користь Наполеона, йому тільки б не допустити грабунку й заготувати зимовий одяг, якого в Москві не бракувало, і провіант війську на півроку. Але нічого цього "найгеніальніший із геніїв, маючи владу керувати армією, як стверджують історики, нічого цього не зробив". Натомість він залишається в Москві до жовтня, намагається провести реформи. Він "дарує" місту конституцію, засновує муніципалітет. Наполеон закликає жителів повертатися у домівки, братися до роботи, відновлювати торгівлю. "У відношенні релігійному, яке так легко було залагоджене в Єгипті, шляхом відвідування мечеті, тут це не дало жодних результатів... Благочинність і та не дала бажаних результатів. Фальшиві асигнації і нефальшиві наповнювали Москву і не мали ціни. "Але дивна справа, усі ці розпорядження, турботи і плани, що були зовсім не гірші від інших, що даються в подібних випадках, не торкалися сутності справи, а, як стрілки циферблата на годиннику, відділеного від механізму, крутилися довільно і безцільно, не захоплюючи коліс". Усі спроби Наполеона укласти перемир'я з Олександром залишаються безуспішними: "Олександр не прийняв... послів і не відповідав на їхнє посольство". Після страти удаваних підпалювачів міста згоряє друга половина Москви, що також свідчить про безглуздість діяльності Наполеона у столиці. Він усіма силами намагається припинити здирство і відновити в армії дисципліну, але усі його зусилля марні. "Військо... як розпущена череда, топчучи під ногами той корм, що міг би врятувати його від голодної смерті, розпадалося і гинуло з кожним днем непотрібного перебування в Москві". Отримавши звістку про Тарутинський бій, Наполеон вирішує "покарати" росіян. Французи тікають з Москви, забираючи із собою награбоване. Бонапарт більше не спроможний керувати своїми солдатами, кінець його армії вже очевидний.
"Наполеон, що уявлявся нам керівником всього цього руху (як дикунам уявлялася фігура, вирізьблена на носі корабля, силою, що керувала кораблем), він за увесь цей час своєї діяльності був подібний до дитини, яка, тримаючись за торочки, прив'язані всередині карети, думає, що вона керує".
Шостого жовтня П'єр усе ще перебував у полоні. Він дуже змінився: "Він не здавався вже товстим, хоч і мав вигляд кремезності й сили, спадкової в їхній породі. Борода й вуса обросли нижню частину обличчя; відросле, сплутане волосся на голові, наповнене вошами, кучерявилося тепер шапкою. Вираз очей тепер був твердий, спокійний і жваво-готовий, такий, якого ніколи раніше не мав погляд П'єра. Колишня його розпущеність, що виявлялася у погляді, змінилася тепер енергійною, готовою до діяльності й відсічі підібраністю". Він ходив босим. "Убрання П'єра тепер складалося з брудної продертої сорочки, єдиного залишку його колишнього одягу, солдатських штанів, зав'язаних для тепла мотузочками на щиколотках за порадою Каратаєва, з каптана і мужицької шапки". Французький капрал часто розмовляв з П'єром (вони його називали Кирилом), навіть пропонував йому свою трубку. Одного разу французи привезли полотно і шевський матеріал та й роздали усе полоненим, щоб ті пошили сорочки і чоботи. Каратаєв якраз пошив французу сорочку і, задоволений своєю роботою, віддав її новому хазяїну.