Гренуй отримав грамоту підмайстра і покинув Париж. Це було навесні, рано-вранці якогось травневого дня. Бальдіні ніколи не любив цього хлопця і радів, що позбувся його. Тієї ж ночі трапилася невелика катастрофа: міст Міняйл завалився. Два будинки так раптово попадали в річку, що нікого з мешканців не можна було порятувати. На щастя, загинуло лише дві особи, а саме, Джузеппе Бальдіні та його дружина Тереза. І так одразу вся спадщина Бальдіні, на яку надіявся Шеньє, пропала: будинок, крамниця, сировина, майстерня, заповіт. Залишилася лише суміш запахів тисячі речовин, які впродовж іще багатьох тижнів ширилися за течією Сени від Парижа до Гавра.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ДРУГА
На шляху до Орлеана Гренуй почував себе дедалі краще, бо звільнявся від людських запахів. Впродовж 18 років його пригнічували густі, липкі людські випари. Потрапивши у гравітаційне поле запахів Орлеана, ще не доходячи до міста, Гренуй вирішив обминути місто. Він подався в глиб країни і десятою дорогою обходив не лише міста, а й села. Через кілька тижнів йому стали неприємні навіть зустрічі з поодинокими мандрівниками на віддалених дорогах. Зрештою він почав переміщуватися лише ночами. На цілий день ховався у підлісках, спав під кущами, у хащах, у найнедоступніших місцях. Так просувався він у південному напрямку. Упродовж тижнів не зустрічав він ані душі. Що більше звикав Гренуй до чистого повітря, то чутливіше реагував на людський запах, який зненацька, зовсім несподівано, долітав звідкілясь.
І от він знайшов найвіддаленішу від людей місцину у всьому королівстві. Вона була в провінції Овернь, на висоті 2000 метрів, на верхів'ї вулкана Плон-дю-Анталь. На багато миль довкола гори не було ні людей, ні звичайних теплокровних тварин − тільки якихось кілька кажанів, жуків та гадюк. Гренуй викарабкався на гору однієї серпневої ночі 1756 року.
Коли зійшло сонце, він усе ще стояв на місці, ловлячи носом повітря. Тут до нього не долітали бодай якісь слабенькі людські запахи. Тут був тільки спокій запахів. Щастя було таке несподіване. Тут він був єдиною людиною на світі!
Наступних кілька днів він витратив на те, щоб улаштуватися на горі. Харчами йому служили саламандри і гадюки, яких він їв живцем. Заїдав він їх сухими лишайниками, травою та журавлинами. Поблизу джерела, де пив воду, він відкрив природну штольню. У цій печері він ліг на кінську попону, яку приніс з собою. Ще ніколи в житті не почував він себе так безтурботно − хіба що в утробі матері. Він тихо заплакав.
В наступні дні він виходив із штольні тільки випити води і поїсти. 20 годин на добу він сидів у цілковитій темряві печери, у цілковитій тиші, і йому досить було самого себе. У той же час він жив інтенсивним і збоченським життям.
Ареною цих збочень була його внутрішня імперія. Він видобував з пам'яті найранніші, найвіддаленіші, погані запахи і заливав очисним потоком дистильованої води. Гренуй тремтів від збудження, його тіло судомно напружувалося від хтивого задоволення і вигиналося. Через деякий час він поринав у солодкі мрії про вишукані аромати.
Потім він уявляв себе Великим Гренуєм, який має десь далеко від людей замок, має володіння, яким, наче палкий садівник, посилає дощ, сонце, вітер. Після щоденної важкої праці Великий Гренуй відпочивав, а в його володіннях, у коморках замку, зберігалися всі запахи, зібрані ним за все життя, кілька мільйонів запахів. І в підвалах замку зберігались бочки з найкращими ароматами його життя. Він пив ці аромати−напої, від яких на очі наверталися сльози. Добряче наповнившись ароматами, він засинав.
У той самий час і зовнішній Гренуй засинав на своїй кінській попоні. Прокидався він у поганому стані, його нудило від голоду та спраги і морозило. Він швидко вибігав, випорожнювався, їв, пив і знову вертався до печери. Потім заплющував очі і розігрував наступну виставу. Так минав час, так минуло цілих 7 років.
Тим часом у зовнішньому світі панувала війна. У той час, зимою, Гренуй одного разу мало не замерз. А ще якось нападало стільки снігу, що він не мав сили докопатися до лишайників. І він живився замерзлими кажанами. Якось перед печерою він побачив мертвого крука. Оце й усі події, на які він за сім років звернув увагу в зовнішньому світі.
Якось у своїх мріях він зрозумів, що не відчуває запаху від самого себе. Повністю утопаючи в ньому, він ні за що в світі не міг його понюхати! Зрозумівши це, він закричав так жахливо, що прокинувся від власного крику. Гренуй був переляканий до смерті. Тоді він твердо вирішив змінити своє життя, хоча б заради того, аби не побачити вдруге цього моторошного сну.
Він вийшов надвір і почав нюхати себе. Запаху не було. Тоді він скинув своє лахміття і пішов собі геть. У нього був намір так провітритися, щоб вітер пересилив запах його власного тіла, і тоді легко буде виявити різницю поміж ним, Гренуєм, і його одягом, який він зможе спокійно понюхати. Кілька годин підряд він простояв під вітром, а потмі повернувся і понюхав одяг. Запаху він не відчув. Були тисячі інших запахів. І тут йому стало трохи моторошно. У нього виник страх не дізнатися нічого про самого себе. Якщо вже десь на світі мав бути його запах, то тільки у штольні, де він провів 7 років. На навіть там він нічого не відчув.
Надворі Гренуй одягнув своє лахміття і пішов на південь. Вигляд він мав жахливий. Волосся відросло до колін, ріденька борода − до пупа. Його нігті швидше нагадували пташині пазурі, а на руках і ногах, там, де тіло не прикривало лахміття, клаптями облазила шкіра.
Перші люди, яких він зустрів, − селяни, побачивши його, з вереском розбіглися хто куди. А в самому місті він викликав сенсацію. Гренуя зловили і повели до бургомістра. Там він, на подив усім присутнім, пред'явив свою грамоту підмайстра, відкрив рота і трохи безладно досить зрозуміло розповів, що під час мандрівки на нього напали розбійники, затягнули до печери і протримали там у полоні цілих сім років. Бургомістр усе запротоколював і доповів про цей випадок маркізу де ля Тайяд-Еспінассу, членові парламенту в Тулузі.
Цей маркіз, усамітнившись на своїх володіннях, присвятив себе наукам. Останнім часом він висунув теорію про залежність вітальності від землі. Він вважав, що життя могло розвинутися тільки на певній відстані від землі, оскільки сама земля постійно виділяє тлінний газ, який пригнічує вітальні сили і рано чи пізно повністю їх паралізує. Тому всі живі створіння за допомогою росту намагаються віддалитися від землі. Почувши про те, що в П'єрфорі об'явився індивід, який 7 років провів у печері, де його повністю оточував елемент розкладу − земля, маркіз де ля Тайяд-Еспінасс нестямно зрадів і звелів негайно привести Гренуя до себе в лабораторію, де піддав його ретельному обстеженню.
Тайяд-Еспінасс заявив, що може вилікувати Гренуя за допомогою свого винаходу − апарату для вентиляції вітального повітря. Апарат стояв у коморі його міського палацу в Монпельє.
Прибувши до Монпельє, маркіз звелів негайно помістити Гренуя в підвал свого палацу і розіслав запрошення всім членам медичного факультету, ботанічного товариства, сільськогосподарської школи, хіміко-фізичного об'єднання, масонської ложі та інших вчених товариств, яких у місті було не менше десятка. А кількома днями пізніше Гренуй опинився на помості величезної актової зали університету Монпельє, де його представили численній публіці як наукову сенсацію року. У своїй доповіді Тайяд-Еспінасс охарактеризував його як живий доказ правильності теорії летального земляного флюїда.
Потім Гренуя було відправлено у комору маркізового палацу. Його було поміщено в апарат для вентиляції вітальним повітрям − тобто в комірчину зі щільно припасованих одна до одної соснових дощок. Через височенний комин на даху комірчина провітрювалася очищеним від летального газу повітрям, а відпрацьоване повітря вилучалося крізь шкіряний вентиль у підлозі. Обслуговувалася уся ця споруда купкою слуг. Гренуєві подавали дієтичні страви, приготовлені з віддалених від землі продуктів: голубиний бульйон, паштет із жайворів, рагу з диких качок, консервовані фрукти з дерев, хліб з високорослих сортів пшениці, піренейське вино, молоко сарни і крем зі збитих яєць від курей, яких тримали на горищі замку. П'ять днів тривав цей курс дезинфекції та ревіталізації. Потім Гренуя добряче відмили, позрізали нігті на руках і ногах, почистили зуби, поголили, постригли і зачесали, вдягнули у гарний одяг. Маркіз власноручно припудрив білим тальком рябе Гренуєве обличчя, трохи підмалював карміном губи та щоки і м'яким олівцем з липового вугілля надав бровам справді благородного вигину. Гренуй побачив себе у дзеркалі. Перед ним був пан в блакитному вишуканому одязі, в білій сорочці та шовкових панчохах. Найбільше Гренуя приголомшив той факт, що він мав такий неймовірно нормальний вигляд. Він був трохи замалого зросту, трохи незграбний, обличчя мав трохи невиразне, тобто він був такий, як і тисячі інших людей. Якщо він зараз піде по вулиці, жодна людина не зверне на нього уваги. І раптом він зрозумів, що не голубиний бульйон і не вентиляційний фокус-покус зробили з нього нормальну людину, а лише кілька одежин, зачіска й ці маленькі косметичні хитрощі.
Наступного дня Гренуй симулював перед маркізом напад запаморочення і упав на диван. Маркіз був у нестямі, а Гренуй збрехав йому, що стало погано від фіалкової води, якою користувався маркіз. Хлопець розповів, що він, як парфумер, має дуже чутливий нюх, а ці парфуми містять фіалкове коріння, яке унаслідок свого підземного походження особливо негативно впливає на таку летально-флюїдально заражену особу, як він, Гренуй. Але він переконаний, що враз одужає, якщо маркіз дозволить йому для цілковитого знищення запаху фіалки придумати власні парфуми. Він має на увазі легкий повітряний аромат, що складатиметься з віддалених від землі інгредієнтів.
Маркіз був глибоко вражений. Його переконала тонка аргументація підопічного, зроблена відповідно його летально-флюїдній теорії.
У Монпельє ще жило кілька гарних майстрів-парфюмерів та рукавичників.