Чоловік насварив Толика за брехню, потім витяг з кишені поводок і пристебнув до нашийника. Сірий збрехав, що відведе собаку за місцем призначення. І повів Біма, який упирався і озирався на Толика. Хлопчик плакав, але нічого не міг вдіяти.
Чоловік привів Біма у свою квартиру, бо був колекціонером собачих знаків, а Бімова табличка була рідкістю. Бім побачив у кімнаті на стіні дошки, обшиті оксамитом, а на них рядами висіли собачі знаки: номерки, жетони, медалі сірі і медалі жовті, кілька гарних поводків і нашийників, кілька удосконалених намордників та інші предмети собачого вжитку, навіть капроновий зашморг для душіння. Чоловікова дружина хотіла уже випустити Біма, та Сірий спинив її: собака міг побігти до хлопців, а ті побачили б, що таблички нема. Вирішили залишити Біма до світанку.
Бім ліг біля дверей: нічого не вдієш! То була перша ніч, коли Бім не прийшов в свою квартиру. Вночі Бім заскавулів. Потім навіть двічі гавкнув, а потім не витримав − завив протяжно. Сірий схопився, ввімкнув світло й почав гамселити Біма палицею і сичати, щоб не вив, бо почують сусіди. Сірий вдарив собаку по голові, і Бім на мить втратив свідомість. Та він швидко отямився і вищирив зуби. Сірий відчинив вхідні двері, та було пізно: Бім стрибнув, хапонув ворога за м'яке місце і вискочив у розчинені двері.
Уже завидна Бім прибіг до свого будинку, піднявся до своїх рідних дверей і подряпався. Відповіді не було. Слідів Івана Івановича не було чути. Було ще дуже рано, щоб Степанівна почула в досвітньому сні Бімові позивні. Він посидів біля дверей ніби в задумі. Боліло усе від побоїв, гупало в голові й страшенно нудило, зовсім сили не було. Але він пішов-таки знову шукати хазяїна.
РОЗДІЛ 8
Випадок на стрілці
Збігали дні. Бім їх уже не помічав. Він регулярно обстежував місто і вивчав його в усіх деталях. Тепер він ходив заздалегідь наміченим маршрутом. З'явились нові знайомі серед людей. Бім відзначив, що більшість із них − добрі, але такі йшли вулицями мовчки, а погані завжди багато балакали.
Бім потроху навчився розподіляти людей на сорти. Ось, наприклад, часто трапляється йому на дорозі дебела молодичка, яка побачивши Біма, кричить, що міліція не береже людей від бродячих псів, бо люди для міліції − п'ята нога собаці. Бім вирішив, що молодичку так і звуть − П'ята Нога.
Одного разу рано-вранці, перевіряючи запахи одного з тротуарів, він аж остовпів від радощів: тут пройшла Даша! Слід привів його до вокзалу. Пройти в приміщення було неможливо, бо людей без краю. Бім оббіг навколо вокзалу й вийшов на перон. Нікому не було діла до Біма. Біля одних дверей поїзда війнуло Дашею. Бім потягся до порогів, але його відігнали. Коли поїзд рушив, Бім побіг за ним. Отоді саме й побачила його Даша. "Бім! Бі-ім!!! − закричала вона. − Любий Бім! Прийшов провести! Мій добрий Бім! Бі-ім! Бі-і…" Голос її все тихшав і тихшав. Поїзд зникав. А Бім, хоч як старався, хоч як напружував свої сили, все відставав і відставав. Він довго біг, втомився і впав між рейками.
На щастя, до нього підійшла якась жінка. Вона була у ватяному піджаку і ватяних же штанях, запнута хусткою. Дужа, велика жінка. Побачивши, що собака ще дихає, вона дала йому води. У цієї грубуватої на вигляд жінки був теплий і спокійний голос. Вона навіть сказала, що її батько і чоловік загинули на війні, а вона їх проводжала, як оце Бім когось.
Жінка взяла його на руки й знесла з полотна залізниці під укіс. Жінку цю звали Мотря, і вона разом з іншими жінками величезними обценьками чіплялася в шпалу, а колода підкорялася й повзла за ними, затиснута з усіх боків. Коли жінки обідали, то пригостили й Біма. Тепер він уже брав їжу з рук добрих людей. Це було його порятунком.
Надвечір він занепокоївся, а потім попрощався з Мотрею і пішов. Та коли він перегодив рейки, під ногами щось скреготнуло… Бім аж завив од страшного болю, але ніяк не міг відірвати лапу від рейок: на стрілці лапа потрапила в могутні лещата. Бім завив, та людей поблизу не було.
Раптом Біма засліпило світло поїзда, що їхав на нього. На щастя, поїзд зупинився за 30 метрів від Біма, а два шофери врятували його, звільнивши лапу. Але Бім не ворушився, він заціпенів. Тоді його узяв чоловік і відніс за колію. Там Бім закрутився дзигою на місці, зализуючи розчавлені пальці.
Згодом він пострибав на трьох ногах, змучений, покалічений. Він часто зупинявся і лизав занімілі й уже припухлі пальці хворої лапи. До рідних дверей він пришкутильгав далеко за північ. Хотів подряпатися в двері, та вже не міг.
Зранку Степанівна жаліла нещасного собаку і впустила у його квартиру. Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, як годувати і доглядати, одначе вона вміла жаліти. Вона принесла листа, якого прислав Іван Іванович. Чоловік написав Степанівній, щоб дала Бімові чистий аркуш, який він навмисне довго тримав у руках. Бім понюхав аркуш і відчув рідний запах. З очей собаки покотилися сльози. Бім плакав уперше в житті. Це були сльози надії, щасливі сльози.
Степанівна починала розуміти собаку, але розуміла й те, що вона не впорається сама, не потягне, не зможе. Довго вона сиділа коло Біма й думала про своє життя. Проте догадалась-таки дати Бімові води.
Бім поспав, а коли Степанівна принесла їжу, він уже покрутив їй хвостом, а потім і попоїв. Жінка мусила вивести його надвір на повідку. Біля під'їзду їх зустрів Павло Титович і порадив берегти собаку, але взяти на цеп, щоб не втік. Не підкоритися голові будкому Степанівна не могла, тому вона й купила ланцюжок і на ньому виводила Біма в двір. Але вдома відчеплювала його від нашийника й кидала в куток.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 9
Маленький друг, невірні чутки, таємний донос на Біма та авторський відступ
У школі діти з Бімового будинку розповіли вчительці про собаку, який ходить на трьох ногах і дуже худющий. І що хазяїна його повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.
Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про собаку. Через три дні після того в усіх школах цього району міста говорили дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. У школі, де вчився Толик, учителька розповіла про те ж саме, а потім усі писали твір "Я люблю тварин". Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. А коли довідався у вчительки, що собаку звати Бім, вирішив врятувати його. Хлопчик просив відпустити його з уроків, та нічого не вийшло. Тоді він написав твір, що все одно знайде Біма. Вчителька не розуміла почуттів хлопця і за твір поставила двійку.
Після перерви Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №… і врешті допитався у хлопців все про Біма. Хлопець дістався до Бімової квартири і поговорив зі Степанівною. Усе легко з'ясувалося. Хлопчик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, випнуті ребра. Таблички не було, і хлопець здогадався, що зняв її Сірий. Толик вирішив кожного дня після школи приходити до собаки. Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку.
Якось Толик у своєму районі зустрів Сірого і запитав про табличку. Чоловік брехав, що пес його вкусив, а таблички він не знімав. Звичайно, про укус він не збрехав. Та першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зняв у нього табличку.
Сірий пішов геть від хлопця і написав заяву, яку відніс у ветеринарний пункт. Чоловік написав, що собака покусав його на вулиці, тому треба зловити його і знищити. Ветлікар захвилювався і викликав чергового пастерівського пункту. Лікарі оглянули Сірого і, налякавшись, щоб не було сказу, призначили уколи проти сказу… в живіт… протягом шести місяців. Тепер наклепник регулярно мав ходити на уколи в певні дні й години, бо йому пригрозили, що коли не прийде, знайдуть вдома.
А далі було так: Сірий якось зійшовся з Тіткою. Вони розговорилися, і жінка сказала, що Бім теж вкусив її. І вона того ж дня понесла заяву у ветеринарний пункт. Тітка також вскочила у халепу: горланила, лаялась, брехала, як то вже потрібно було їй, зокрема про те, що ранка була невеличка і вже загоїлась, тицяла пальцем у старий рубець. Їй теж призначили уколи. Тітка зненавиділа Біма лютою ненавистю. Сірого − також, але трохи менше, хоч він і підвів її під монастир.
У зв'язку з такими двома заявами через два дні в обласній газеті з'явилося оголошення про скаженого собаку−сетера, якого треба зловити для аналізу. В найближчі дні негайно посипалися листи читачів. В одному з них повідомлялося, що біля вокзалу бігав такий−то собака і виглядав, як скажений. Були навіть листи, які і зовсім не стосувалися Біма. Собаку шукали вже по всьому місту. Редактор своєчасно помітив, що дискусія стає стихійною, тому дав оголошення, що собака спійманий.
Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря і домовився про огляд. Наступного дня хлопчик поїхав до Біма й одвів його, триногого, на ветеринарний пункт до лікаря. Той оглянув і сказав, що собака не скажений, а хворий, побитий і покалічений. Ветлікар виписав ліки і назвав Толика хорошою людиною.
РОЗДІЛ 10
За гроші
Бім одужував завдяки старанням Толика і Степанівни. А тижнів через два почала загоюватися й лапа. Розчесана Толиком шерсть надала Бімові цілком пристойного вигляду. А ось голова стала боліти не перестаючи: від ударів Сірого щось у ній неначе змістилося. Часом Бім відчував паморочення.
Лише пізньої осені Бім пішов на чотирьох ногах, одначе накульгував − нога чомусь стала трохи коротша. З головою все начебто владналося. Та хазяїна не було, і аркуш листа давно вже не пах ним. Толик усе ще боявся й того оголошення в газеті, і Сірого дядька, та й перехожі інколи запитували: "А чи не той це собака, скажений, з чорним вухом?". Хлопчик щодня, надвечір, ішов з кривим собакою одним і тим маршрутом. З онукою Степанівни, Люсею, білявенькою ровесницею, тихий і скромний Толик дуже подружився, хоча чомусь і соромився брати її на прогулянки.