ЧАРІВНЕ ЛЮСТЕРКО І РЕЦЕПТ ЛІКАРЯ ЕКШТАЙНА ПРОТИ НЕВІДОМОЇ ХВОРОБИ
Проректор Паульман вибив попіл з люльки і сказав, що вже час йти спати. "Звичайно", – промовила Вероніка, стурбована тим, що батько довго засидівся. І щойно проректор пішов, як Вероніка вислизнула з дому. Вероніка твердо вирішила витримати пригоду в рівнодення, хоча б їй навіть загрожувала небезпека й тисячі прикрощів удома. Незважаючи на бурю, що лютувала надворі, дівчина прийшла до старої. Відьма доручила дівчині нести важкого кошика, а сама взяла казан, триногу й лопату. Коли вони вийшли в поле, дощ уже перестав, але буря лютувала ще сильніше. В повітрі вили тисячі голосів.
Коли вони прийшли, стара розпалила вогнище і повісила на триногу казан, у якому почала варити якісь дивовижні речі: чи то квіти, чи метал, чи зілля, чи що живе, годі було розпізнати. Вероніці наказала пильно дивитися в казан і всі свої думки скерувати на Анзельма. Тоді знов кинула в казан якогось блискучого металу, пасмо Веронічиного волосся і невеличкого персня, якого дівчина довго носила. Водночас стара моторошним голосом вигукувала щось незрозуміле, а кіт безперестанку кружляв довкола. Якби хтось опинився тоді, 23 вересня, у полі, то побачив би біля вогнища струнку милу дівчину, що в білій нічній сорочці стоїть навколішки біля казана. Буря розплела їй довгі каштанові коси, і вони розвіваються на вітрі. Вона піднесла вгору руки, немовби в благанні до ангелів-хранителів. Напроти неї сидить навпочіпки довготелеса, худа, мідяно-жовта жінка з гострим горбатим носом і блискучими очима. Мішаючи пекельне вариво, вона регоче і кричить хрипким голосом. Така жива картина гідна пензля Рембрандта або Пекельного Брейгеля.
Коли чари дійшли до кінця, стара відкрила в казані кран, і розтоплений метал полився в маленьку форму, яку вона підставила. Чаклунка схопилася з місця, завищала: "Ділові кінець! Дякую тобі, мій молодчику! Добре стояв на варті. Гей, гей! Він іде! Загризи його! Загризи!" І раптом у повітрі почувся могутній шум, і пролунав жахливий голос: "Гей, гей! Сволото! Ану геть звідсіль у болото!"
Стара, виючи, беркицьнулась на землю, а Вероніка впала непритомна. Коли вона знову прийшла до пам'яті, був уже білий день, вона лежала в постелі, а її сестра Франя стояла і питала, що сталося, бо Вероніка лежала, немов у гарячці, тож батько пішов по лікаря.
Вероніка подумала, що в неї був просто жахливий сон. Та Франя принесла мокрий плащ сестри, вважаючи, що це буря вночі розчинила вікно, і дощ замочив плащ. Вероніка усвідомила, що то не сон її мучив. Вона натягла на себе покривало і враз відчула на грудях щось тверде. Коли Франя вийшла з плащем, Вероніка вийняла його і побачила маленьке люстерко. Анзельм не виходив у неї з голови, і, коли вона всі свої думки скерувала на нього, він приязно усміхнувся до неї з люстерка. Він сидів у якійсь високій, дивно прибраній кімнаті й старанно писав.
Проректор Паульман привів до дочки лікаря Екштайна. Лікар підійшов до ліжка, спробував пульс хворої і написав рецепта, сказавши лиш: "Гай, гай!". З таких висновків лікаря проректор Паульман ніяк не міг зрозуміти, на що ж, власне, хвора Вероніка.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВІГІЛІЯ ВОСЬМА. БІБЛІОТЕКА НА ПАЛЬМАХ. ДОЛЯ ОДНОГО НЕЩАСНОГО САЛАМАНДРА. ЯК ЧОРНЕ ПЕРО ЗАЛИЦЯЛОСЬ ДО РЕДЬКИ, А РЕЄСТРАТОР ГЕРБРАНД ДУЖЕ ВПИВСЯ
Студент Анзельм уже кілька днів працював у архіваріуса Ліндгорста, і ті години праці були для нього найщасливіші в житті. Всі злигодні, всі дрібні турботи його мізерного існування вилетіли в нього з серця і з голови. Списування йшло дуже швидко, бо йому дедалі більше здавалося, ніби він списує на пергамент уже давно знайомі знаки і що навіть не треба дивитися в першотвір, щоб відтворити все якнайточніше. Крім обіднього часу, архіваріус Ліндгорст приходив рідко, але завжди з'являвся саме тієї миті, коли Анзельм кінчав останній знак рукопису, і давав йому другий.
Одного дня Ліндгорст повів Анзельма садом. Замість квітів студент бачив тепер багато метеликів. Птахи-пересмішники, що першого разу так сміялися і глузували з нього, знову пурхали навколо і безперестанку кричали тонкими голосами, щоб хлопець не квапився і не задирав носа, бо впаде.
Вони зайшли до лазурово-блакитної кімнати, посередині стояв накритий фіалковим оксамитом стіл, на якому лежало відоме вже Анзельмові письмове приладдя, а до столу присунуте було таким же оксамитом оббите крісло. Архіварус сказав, що хлопець працюватиме тут, але треба писати якомога уважніше і обережніше; одна фальшива рисочка чи чорнильна ляпка на першотворі призведе до нещастя.
Анзельм помітив, що в золотих стовбурах пальм стриміли маленькі смарагдово-зелені листки. Архіваріус узяв один такий листок, і виявилось, що то, власне, був сувій пергаменту. Ліндгорст поліз на пальму і зник угорі, в зеленому листі, а хлопець почав студіювати незнайомі знаки пергаментного сувою.
Хлопець переписував, як раптом зрозумів написане: "Про одруження Саламандра з Зеленою Змійкою". Нараз з пальми почала спускатися Зелена Змійка. Це була прегарна дівчина з синіми очима. Вона сіла біля Анзельма на те саме крісло, обняла його і пригорнула до себе так, що він відчув подих з її вуст, електричну теплоту її тіла. Дівчина сказала, що скоро вони будуть разом, а прийшла вона, щоб щиро розповісти все, що він повинен знати, без чого не збагне до кінця її батька.
Дівчина розповіла, що її батько походить із чудесного роду Саламандрів. В прадавні часи панував у чарівній країні Атлантиді могутній князь духів Фосфор. Одного разу Саламандр, якого князь любив найдужче (це був її батько), йшов розкішним садом і побачив Лілею. Зворушена його палким диханням, Лілея розкрила своє листя, і він побачив її дочку, Зелену Змійку. Саламандр закохався і Зелену Змійку, викрав її у Лілеї і приніс в Фосфорів палац. Саламандр почав благати Фосфора поєднати його з коханою. Фосфор сказав, що Лілея була колись його коханою, але іскра, що він заронив у неї, загрожувала їй згубою, і тільки перемога над чорним драконом, якого тепер земні духи тримають у кайданах, зберегла Лілею, а її листя замкнуло в собі іскру. І якщо Саламандр обніме Зелену Змійку, то жар його згубить її тіло, і нова істота, швидко зародившись, так само швидко і зникне від нього. Та Саламандр не зважив на осторогу, він схопив Зелену Змійку в обійми, вона розсипалась на попіл, і крилата істота, народжена з того попелу, відлітаючи, зашуміла в повітрі. Саламандр знавіснів і спустошив сад. Розгніваний князь духів схопив Саламандра й сказав, що спускає його до земних духів, хай вони дражнять його, глузують з нього, аж поки вогненна матерія загориться знов і вирветься з землі з ним вже як з новим створінням. Бідолашний Саламандр погас і впав додолу. Коли це виступив наперед старий Мимра, що був у Фосфора садівником. Йому було шкода саду, але він став на захист Саламандра. Князь духів промовив, що вогонь Саламандра знов загориться в часи лихоліття, та доросте він тільки до людини і як людина мусить увійти в нужденне людське життя і терпіти всі його злигодні. Але в нього залишаться не тільки самі спогади про його первісне життя, він знов житиме в священній гармонії з цілою природою, збагне її чудеса, і міць споріднених із ним духів стане до його послуг. У кущі лілей він знов віднайде Зелену Змійку і від поєднання з нею матиме три доньки. Якщо знайдеться тоді в ті злиденні жалюгідні часи внутрішнього занепаду юнак, який учує їхній спів, і коли Змійка, глянувши на нього своїми прекрасними очима, заронить у ньому мрію про чудесну далеку країну, якщо з коханням до Змійки спалахне в ньому жива, гаряча віра в дива природи, то Змійка буде його. Але Саламандр зможе скинути свій важкий тягар і приєднатися до своїх братів не раніше, ніж знайдуться три таких юнаки, що одружаться з трьома його доньками!
Садівник зробив тим трьом донькам подарунок. Кожна отримала горнець із найкращого металу. З середини горнця під час заручин мала вирости вогненна лілея, вічний цвіт якої солодкими пахощами обвіватиме вірного юнака. І як тільки він зрозуміє її мову, збагне дива їхнього царства, то й сам із коханою переселиться в Атдантиду.
Ось таку історію розповіла дівчина Анзельму. Вона висловила надію, що прекрасна Лілея розквітне в золотому горнці, і вони житимуть в Атлантиді. Та дівчина розповіла, що чорний дракон звільнився з пут і зашумів крильми в повітрі. Щоправда, Фосфорові пощастило його знов закути в кайдани, але з чорного пір'я, що в боротьбі посипалося з нього на землю, виросли ворожі духи, які всюди стають проти саламандрів. От і та стара відьма, якої хлопцеві треба стерегтися.
На прощання дівчина поцілувала Анзельма і зникла. Вибило шосту, і хлопець згадав, що нічого не написав. Та диво: копія таємничого манускрипта була щасливо закінчена, а пильніше вдивившись до неї, він переконався, що це і є розповідь Серпентини про свого батька. Аж ось увійшов архіваріус. Він дав хлопцеві таляр, і вони пішли до Лійкових купалень. Там вони зустріли зустріли реєстратора Гербранда, і він теж радо приєднався до них. Коли Гербранд пожалкував, що не взяв кресала, архіваріус Ліндгорст ляснув пальцями, з них посипалися великі іскри, і всі троє швидко запалили люльки. Гербранд вважав, що це хімічний фокус, але студент Анзельм згадав про Саламандра і здригнувся.
ВІГІЛІЯ ДЕВ'ЯТА. ЯК СТУДЕНТ АНЗЕЛЬМ ТРОХИ ПОРОЗУМНІШАВ. ТОВАРИСТВО П'Є ПУНШ. ЯК СТУДЕНТ АНЗЕЛЬМ НАЗВАВ ПРОРЕКТОРА ПАУЛЬМАНА ПУГАЧЕМ, А ТОЙ ДУЖЕ ОБРАЗИВСЯ. ЧОРНИЛЬНА ЛЯПКА І ЇЇ НАСЛІДКИ
Усі ті дивовижі, що траплялися щодня зі студентом Анзельмом, зовсім вибили його із звичайної життєвої колії. А проте він мимохіть згадував іноді й про Вероніку. А іноді здавалось, ніби раптом на нього налітає якась чужа непоборна сила і тягне до забутої Вероніки. Саме вночі, після того, як Серпентина вперше з'явилася йому в образі прегарної дівчини, Вероніка з'явилась перед його очима яскравіше, ніж будь-коли. Вона була миліша, ніж будь-коли, і ніяк не сходила йому з думки. Вранці хлопець пішов на прогулянку до Пірнаської брами і зустрів проректора Паульмана. Анзельму довелося піти з ним додому і зустріти там Вероніку.
Дівчина була сама веселість, сама грація, і коли Паульман пішов до свого кабінету, вона зуміла різними жартами й хитрощами розворушити Анзельма.