Перша зустріч почалася з бійки, і Ліп-Ліп куснув його за плече, яке розірвала була рись і яке й досі ще не зовсім загоїлось. Біле Ікло заскавучав, але наступної миті почав немилосердно його кусати. Це був перший з багатьох боїв, що потім були між ним і Ліп-Ліпом.
Кічі ніжно зализала рани Білому Іклу й силкувалась утримати його біля себе. Але він мав невгамовну цікавість. Цього разу він наскочив на Сивого Бобра і побачив, як розпалюють вогонь. Біле Ікло встромив носа в огонь і попікся. Сивий Бобер реготав і оповідав про цю пригоду решті племені. Вовченяті стало соромно, що з нього сміються. Воно побігло до Кічі, єдиної в світі, що не сміялася з нього.
Розділ II
НЕВОЛЯ
Дні минали, й Біле Ікло щоразу дізнавався щось нове. Кічі тим часом була прив'язана, а він бігав по всьому табору, придивляючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Незабаром він добре пізнав життя людей. Що більше він їх пізнавав, то певніше бачив їхню могутність і силу. Біле Ікло вважав їх богами. Він хутко вивчив табірне життя, побачив несправедливість і зажерливість дорослих собак під час годівлі, коли кидали їм м'ясо чи рибу. Він зрозумів, що чоловіки справедливіші, діти жорстокіші, а жінки добріші.
Найдужче дошкуляв йому Ліп-Ліп. Він був старший та дужчий і весь час до нього чіплявся. Біле Ікло став лихим і похмурим, ще більше здичавів. Жвавість і веселість, властиві його вікові, виявлялися дуже рідко. Він ніколи не грався й не пустував з іншими собачатами.
Якось він занадив Ліп-Ліпа до мстивих зубів Кічі. Вона збила його з ніг і, не даючи підвестись, рвала й кусала зубами. Йому пощастило відкотитись від неї. Та тут напав Біле Ікло. У Ліп-Ліпа не стало й знаку войовничого запалу, і він, забувши всякий сором, дременув до свого вігвама.
Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кічі вже не втече, і відв'язав її. Радість Білого Ікла не мала меж. Він весело бігав з матір'ю по таборі, й Ліп-Ліп тримався на поважній відстані. Того самого дня, тільки трохи пізніше, Кічі з Білими Іклом вибігли на узлісся недалечко від табору. Вовча крок по крокові заманило сюди матір і, коли вона спинилася, силкувалося заманити її далі. Кічі не пішла далі, а вовченя хотіло на волю. Мати його також чула цей поклик, але чула також інший, голосніший поклик – вогню й людини.
Сивий Бобер заборгував індіанцеві на ім'я Три Орли. Цей самий індіанець вирушав тепер річкою Маккензі проти води аж до Великого Невільничого озера. Йому і дісталась Кічі. Біле Ікло кинувся за човном, на якому везли матір, але розлючений Сивий Бобер метнувся човном навздогін. Догнавши Білого Ікла, він витяг його із води і почав бити. Під градом цих ударів Біле Ікло метлявся з боку в бік, а потім загарчав просто в обличчя розгніваному богові. Той ще більше розгнівався. Удари посипались рясніші, важчі й дошкульніші. Вовченя вп'ялося зубами в ногу, взуту в мокасин. Попередній прочухан видався нічим проти того, що йому влетіло тепер. Більше Біле Ікло не кусав і зрозумів, що ніколи не можна кусати свого хазяїна й пана.
На березі на побитого Білого Ікла накинувся ще й Ліп-Ліп. Біле Ікло був занадто знеможений, щоб боронитися, але тепер Сивий Бобер вдарив Ліп-Ліпа, аж він злетів угору й гепнувся далеко на землю. Така була людська справедливість, і Біле Ікло навіть у своєму жалюгідному стані мимоволі відчув вдячність. Він покірно покульгав за Сивим Бобром через увесь табір до його вігвама. Уночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав матір і затужив за нею. Але він так голосно став тужити, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його.
Індіанець ніколи не гладив і не пестив його, але між вовчам і його похмурим хазяїном почала виникати своєрідна приязнь. Табірне життя, попри всі тутешні знегоди, ставало Білому Іклу дедалі дорожчим. Але він тужив за матір'ю, сподівався, що вона повернеться, і палко прагнув своєї колишньої волі.
Розділ III
ВИГНАНЕЦЬ
Ліп-Ліп увесь час труїв життя Білому Іклу, і той ставав дедалі лихіший і лютіший, аніж мав би бути від природи. Біле Ікло був пролаза, злодій, забіяка й призвідник до всякої гризні. Всі молоді собаки йшли за Ліп-Ліпом і нападали на Білого Ікла. Біле Ікло знав, що треба кусати у шию, і чимало молодих собак бігало по табору з покусаними горлами після сутички з ним.
Якось він заскочив одного свого супротивника на узліссі. Кілька разів перекинувши його, він таки перегриз йому горло. Увечері в таборі зчинився цілий ґвалт. Звістку про подвиг Білого Ікла принесли хазяїнові загризеного собаки, і навколо намету Сивого Бобра загомоніли гнівні голоси. Але хазяїн сховав злочинця і рішуче відмовився видати на помсту.
Собаки боялись бігати поодинці й, опріч лишень Ліп-Ліпа, завжди трималися купи, аби спільно відбиватись від страшного ворога, що самі собі створили. Коли якесь собача нерозважно забігало само на берег, то або його знаходили загризеного, або воно здіймало на ноги весь табір своїм одчайдушним скавучанням, рятуючись утечею від Білого Ікла.
Біле Ікло розвивався швидко, але однобічно. Він знав один тільки закон – коритися дужчому й гнобити слабшого.
Розділ IV
СТЕЖКОЮ БОГІВ
Восени Білому Іклу трапилась нагода втекти на волю, бо селище збиралося кочувати і ладналось до пори осінніх вловів. Човни один по одному відчалювали. Біле Ікло слушної хвилини втік до лісу. Сивий Бобер кликав його, гукала й жінка Сивого Бобра, і його син Міт-Са, але все було марно.
У лісі Білого Ікла швидко охопило почуття самотності. Йому стало холодно, дошкуляв мороз. Біле Ікло заскавучав потихеньку, але, згадавши, що цим може накликати на себе небезпеку, примовк. Він побіг до табору, але селища не було. Він забув, що люди знялись і пішли звідти. Підійшовши до місця, де раніше був вігвам Сивого Бобра, він сів посередині й підвів морду до місяця. Вперше він жалісливо завив, виливаючи свою самотність, страх, і тугу за Кічі.
Вдень він побіг берегом річки за водою. Біг цілий день і цілісіньку ніч. На полудень другого дня, коли він пробіг без упину тридцять годин, м'язи втомились, і він охляв з голоду.
Сивий Бобер лаштувався отаборитись цієї ночі на другому березі Маккензі, бо саме там мали полювати. Але Клу-Куч, його жінка, ще завидна випадково вгледіла на протилежному березі лося, що прийшов на водопій. Сивий Бобер отаборився, і Біле Ікло знайшов хазяїна інавіть не отримав прочухана за втечу.
Розділ V
ДОГОВІР
У середині грудня Сивий Бобер вирядився вгору по Маккензі, взявши із собою Міт-Са й Клу-Куч. Одними саньми їхав Сивий Бобер. Другими, меншими санками керував Міт-Са, і запряжено в них було молодих собак і Білого Ікла.
Біле Ікло бачив, як собаки працюють у збруї, і не дуже ремствував, коли його запрягали вперше. У запрягу було семеро собак. Всім їм сповнилось місяців по дев'ять-десять, і лишень Білому Іклу було вісім місяців.
Міт-Са давно завважив, що Ліп-Ліп переслідує Білого Ікла, тому прив'язав Ліп-Ліпа на кінці найдовшого мотузка. Це робило Ліп-Ліпа ніби передовиком і здавалось навіть почесним. Однак замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився об'єктом ненависті й нападів усіх собак. Річ у тім, що задні собаки бачили Ліп-Ліпа завжди попереду себе, так наче він тікав від них. Собаки самою будовою свого розуму такі, що, коли перед ними біжить інший собака, їм видається, немов він утікає від них, і в них зараз же виникає бажання за ним гнатися.
Коли підупав Ліп-Ліп, то Біле Ікло міг натомість стати передовиком у зграї; але він був занадто похмурий і вовкуватий як на те. Він або не звертав уваги на своїх товаришів, або гризся з ними. Собаки не могли з ним упоратись.
Минали місяці. Сивий Бобер усе ще подорожував. Від довгої дороги й ретельної роботи у запрягу Біле Ікло тільки дужчав.
Одного разу якийсь хлопчак рубав сокирою заморожену оленину, й шматочки м'яса розлітались на всі боки. Біле Ікло став підбирати ті шматочки. Хлопчак відклав сокиру і схопив великого дрючка. Біле Ікло встиг відскочити, але зараз же хлопчак порвався за ним. Біле Ікло не знав тутешньої місцини й опинився між двома вігвамами, притиснений до високого валу. Він прокусив руку хлопця, хоч знав, що порушив закон богів. Він утік до Сивого Бобра й зіщулився біля його ніг, шукаючи оборони, коли покусаний хлопчак та його родина прийшли вимагати кари злочинцеві. Проте Сивий Бобер, Міт-Са і Клу-Куч боронили Білого Ікла.
Не минуло й дня, як Міт-Са, збираючи в лісі хмиз, стрінув покусаного хлопчика. Міт-Са був сам, а з тим були інші хлопці. Зчинилася сварка, що завершилась бійкою. Біле Ікло спочатку тільки дивився. Потім він збагнув, що це ж б'ють Міт-Са. Він кинувся у вир колотнечі, і за п'ять хвилин з поля бою порозбігалися геть усі супротивники, і дехто залишав по собі криваві сліди. Повернувшись до табору, Міт-Са розповів про цю пригоду, й Сивий Бобер наказав дати чимало м'яса Білому Іклу.
Біле Ікло охороняв майно Сивого Бобра від грабіжників. Він не вмів гавкати, а мовчки кидався на непроханого гостя й хапав його зубами.
Розділ VI
ГОЛОД
Тривала подорож Сивого Бобра скінчилась майже напровесні. Стояв квітень, і Білому Іклу якраз рік минув, коли він повернувся до старого селища й Міт-Са зняв з нього збрую.
Після Ліп-Ліпа Біле Ікло був найбільший серед собак-річняків. Але кремезним він ще не став. Тіло його було довге й струнке, і сила його полягала більше в гнучкості, аніж у вазі. Тепер він майже перестав боятись собак і походжав серед них з виразною безтурботністю. Колись Бесікові, старому сивому собаці, досить було тільки вискалити зуби, як Біле Ікло зараз же нишкнув і втікав чимдуж. Та тепер Біле Ікло був настільки сильний, що у бійці прокусив горло Бесікові, і старий пес велично пішов геть. А Біле Ікло набрався ще більшої самовпевненості й гордощів.
Серед літа Біле Ікло зустрів Кічі. Хоч ледве-ледве, а проте він пам'ятав її, зате вона забула його цілковито. Кічі мала виводок, і одне з щенят підлізло до Білого Ікла. Він почав обнюхувати його, але Кічі наскочила на нього й розідрала йому морду. Біле Ікло був змушений піти.
Минали місяці. Біле Ікло набував на силі, важчав і кремезнішав. Він зробився понурішим, вовкуватішим і лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувались, що краще з ним не ворогувати, а Сивий Бобер з дня на день більше його цінував.