Петро усвідомив що її присутність не дає йому щастя, а завдає особливого страждання. Ще так недавно в його вухах звучали її слова, вставали всі подробиці першого признання, але щось вдарило в цей образ мертвущим подувом. Хлопець грав на роялі сумні мелодії, кожен звук озивався болем в серці Ганни Михайлівни. Петро постійно думав, навіщо сліпому жити на світі.
Перед Різдвом Яскульські вернулися. Залишившись на самоті з Евеліною, Петро попросив покинути його, бо він буде мучити її усе життя. Хлопець вважав, що у ньому живе злоба, що всі народжені сліпими є озлобленими.
Якось Максим пояснював Петрові кольори, описував, з чим вони асоціюються для Петра. Коли вони дійшли до чорного кольору, Максим сказав, що це емблема суму й смерті. Петро здригнувся і сказав глухо: "Ти сам сказав: смерті. А для мене ж усе чорне... завжди і скрізь чорне!" Максим сказав, що це неправда, бо хлопця оточують звуки, рух, тепло, любов... Багато хто віддав би світло очей за те, чим хлопець нехтує, як безумець... Але він надто егоїстично носиться зі своїм горем... Адже на світі є горе в сто разів більше, ніж його. Юнак закричав, що це неправда, і він хотів би помінятися життям з останнім жебраком і навіть заздрить Єгорові, тому, що на дзвіниці. "Може, це й правда. У всякому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий", – сказав дядько.
Надійшла весна. Верст за шістдесят від садиби Попельських у невеликому містечку була чудотворна католицька ікона. Щороку, ранньою весною, до ікони йшли прочани. До неї пішли Максим, Йохим і Петро. Серед усього людського гамору і шуму щось дуже вразило увагу сліпого.
Біля стовпа розташувались купкою сліпі жебраки. Вони сиділи з дерев'яними мисками в руках, і часом хто-небудь заводив жалібну пісню: "Под-дайте сліпеньким... ра-а-ди Христа..." Обличчя Петра перекривилось. Максим спитав, чогож він злякався, адже це ті самі щасливці, яким він недавно заздрив, – сліпі жебраки, що просять тут милостиню... хлопець хотів іти геть, але Максим зупинив його і сказав: "Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста; ти досадуєш, що тобі нема кого проклинати, як Єгорові, а сам проклинаєш у душі своїх близьких за те, що вони відібрали в тебе щасливу долю оцих сліпих. Клянусь честю, ти, може, й маєш рацію! Якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межи очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних... я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння... Отже, тобі варт тільки захотіти..." А потім дядько домовився з жебраком Хведором Кандибою, що той прийде у домовлене місце через тиждень. Тоді Максим примусив Петра подати сліпим гроші. Кілька прохожих зупинились і дивилися з подивом на багато вдягненого й вродливого панича, що помацки подавав милостиню сліпому, який приймав її теж помацки.
Другого дня Петро лежав у своїй кімнаті в нервовій гарячці. Хвороба була вперта. Він питав, чи проходив уже Федір. Коли хлопець одужав, він покликав дядька, і вони довго розмовляли на самоті. Максим розповів, що Федір Кандиба – його давній знайомий, якому випалило очі на війні.
Хлопець дуже змінився. Різке моральне зворушення перейшло тепер у тиху задумливість і спокійний смуток. Якось, підійшовши перший раз після хвороби до фортепіано, Петро став, як звичайно, фантазувати. Аж ось, несподівано, прорвались перші ноти пісні сліпих. Мелодія зразу розпалась... Петро хутко підвівся, його обличчя було перекривлене, і на очах стояли сльози.
Цього вечора Максим знову довго розмовляв з Петром на самоті. Було, між іншим, вирішено, що ще цього літа Петро поїде в Київ, щоб з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом настояли, що вони поїдуть тільки вдвох.
А липневої ночі бричка, запряжена парою коней, зупинилась на ночівлю в полі. Вранці, на світанку, двоє сліпих підійшли до брички, біля якої на розісланому килимі сиділи пани, що ночували в степу. Сліпці згодом пішли далі, але цим разом їх уже було троє. Спереду, постукуючи перед собою довгою палицею, ішов дід. Другий був високий на зріст хлопчина, з жовчним обличчям, дуже подзьобаним віспою. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежі, з блідим і мовби трохи зляканим обличчям; його хода була невпевнена, і часом він зупинявся, ніби прислухаючись до чогось позаду і заважаючи рухові товаришів. То був Петро. Та його сліпі кликали Юрієм. Сліпці звернули степовими дорогами на Почаїв.
Незабаром із Києва прийшов у садибу лист від Максима. Він писав, що обидва вони здорові і що все влаштовується добре. В цей час троє сліпих посувалися все далі. Хвилювання та ляк на обличчі юнака давно зникли. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого, широкого, безмежного світу, що замінив тепер лінивий і заколисуючий шурхіт тихої садиби... Він пізнавав своїх супутників, добродушного Кандибу й жовчного Кузьму, довго брів за скрипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків і базарів, узнавав горе, сліпе й зряче, від якого не раз боляче стискалось його серце... І дивна річ – тепер він знаходив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів. В міру наближення до Почаєва гурт сліпих усе зростав.
Пізньої осені, по дорозі, занесеній снігами, на великий подив усіх в садибі, панич несподівано вернувся з двома сліпцями в жебрацькій одежі. Кругом говорили, що він ходив до Почаєва по обітниці, щоб вимолити в почаївської богоматері зцілення. Та очі його залишалися незрячими.
Проте душа, безперечно, зцілилася. Коли Максим, що все писав з Києва, нарешті, вернувся теж, Ганна Михайлівна зустріла його фразою: "Я ніколи, ніколи не прощу тобі цього". Але обличчя її суперечило суворим словам... Довгими вечорами Петро розповідав про свої мандрування, і в присмерку фортепіано звучало новими мелодіями, яких ніхто не чув у нього раніше... Подорож до Києва було відкладено на рік, уся сім'я жила надіями й планами Петра...
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ сьомий
Тієї ж осені справили весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя з Евеліною. Коли йому сказали, що, може, він стане батьком, він зустрів це повідомлення з виразом ляку, адже боявся, що дитина народиться сліпою.
Інколи він ішов у село, де на краю стояла тепер нова хата Федора Кандиби та його рябого племінника. Федір брав свою кобзу, або вони довго розмовляли, і думки Петрові набирали спокійного напряму, а його плани знов міцніли.
Минуло вже кілька днів, відколи Евеліна народила дитину. Петро дуже хвилювався, та коли приїхав лікар і сказав, що дитина бачить, страх миттю зник. Це був раптовий переворот, справжній удар, перед його згаслими ще до народження очима враз засвітилися дивні примари. Чи були це промені, чи звуки, він не усвідомлював. Потім Петро уперто твердив, що якусь мить він бачив. Що саме він бачив, і як бачив, і чи бачив справді, – лишилося зовсім невідомим. Багато хто говорив йому, що це неможливо, але він наполягав на своєму. Після того моменту, коли він усіх побачив, Петро похитнувся й знепритомнів, та на обличчі був відблиск радісного задоволення.
Епілог
Минуло 3 роки. Численна публіка зібралася в Києві, під час "Контрактів", слухати оригінального музиканта. Він був сліпий.
В залі запала глибока тиша, коли на естраді появився молодий чоловік з гарними великими очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта.
Живе почуття рідної природи, чуйний оригінальний зв'язок з безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в його імпровізації. Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезну залу. Сліпий сидів з похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту.
Потім він знову почав грати. І раптом над зачарованою юрбою у величезній залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих... "Подайте сліпеньким... р-ради Христа". Це була пітьма на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя...
Музикант давно вже замовк, але юрба зберігала гробову тишу. Максим похилив голову і думав: "Так, він прозрів... Замість сліпої і невтолимої егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває і людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...". І старий солдат все нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він не марно прожив на світі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так дебютував сліпий музикант.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу