"На порозі свого небуття я чітко зрозумів, що весь смисл мого життя зводиться до твого народження, хлопчику мій", – думав старий. Він знав, що навіть коли помре, його продовження – в синові.
Він знову побачив перед собою море. Несподівано на безлюдному березі, наче з морських хвиль, з'явилася дівчина. Він пильно вдивлявся в неї. Вона бігла до нього. Це була Еміне, така, яку він зустрів біля джерела своєї юності. Вона кликала його…
Йому пригадалось, як через багато років по війні, коли дозволили відвідувати рідні краї як туристу, але все ще забороняли там жити, він знову приїхав додому. Батьківську хату знесли, а на їхньому обійсті стояв стандартний казенний будинок і жили чужі люди. Село було вже не те, яке він пам'ятав з дитинства. Він приїхав із семилітнім сином. Зійшовши з автобуса, вони перетнули шкільний двір і зупинилися біля старої гіллястої шовковиці, всіяної великими чорними смачними ягодами. Там колись стояв їхній будинок, а цю шовковицю посадив батько Бекира. Він підняв сина і посадив собі на плечі, а той потягнувся до шовковиць. У цей час біля хвіртки з'явилася господиня, певно, вона спостерігала за ними з вікна. Вона закричала, щоб не рвали чужого добра. Він хотів посваритися з нею, сказати, що це дерево посадив його батько і що вони мають моральне право поласувати його ягодами. Але стримався від скандалу. Присутність сина остуджувала збурене почуття несправедливості. Вибачившись, вони, пригнічені, пішли далі. Джерело, що поїло колись усе село, висохло. Від нього лишився ледь помітний слід. Кладовища теж не було, бо там розбили колгоспний сад. Він зірвав одне яблуко, але не зміг його їсти.
Потім вони з сином відпочивали в Місхорі. Там була довоєнний бронзовий скульптурний ансамбль "Алі-баба і Арзи-киз". Якось навколо цієї скульптури зібралася група екскурсантів. Дівчина-гід розповідала групі красиву й сумну легенду про викрадену і продану в рабство красуню Арзи.
Один чоловік із групи несподівано запитав: "А де ж місцеве населення?" І дівчина-гід тут же відповіла: "Вони пустили німців у Крим, за це їх і вислали". Вона, звісно, мала на увазі кримських татар, на що Бекир із гіркотою зауважив: "Люба дівчино, а хто ж, по вашому, пустив німців в Україну, Білорусь і аж до Москви?" Дівчина зашарілася і не знала, що відповісти.
Бекир любив свою землю, її степ і гори, її небо, схід і захід сонця, пил її доріг. І буде любити до останнього подиху. І хотів би, щоб його змучене тіло було поховане в рідній землі.
Чи знав він щастя? Важко сказати. Та й хто може похвалитися своїм щастям? У житті стільки всього намішано: і радості, і печалі. Жити варто хоча б для того, щоб розплющити вранці очі, побачити, як сходить сонце, як до тебе підбігає твоя дитина, цілує в неголену щоку і говорить: "Доброго ранку, тату!" Ти спочатку не розумієш, з чим тебе вітає дитина, а потім пригадуєш, що сьогодні у тебе день народження…
І знову він почув кроки. Рішучі кроки. Ось вони швидко підходять до дверей, кілька разів лунає дзвінок. Згасла надія знову запалює його. Це додає сил. Він підняв голову і рішуче подивився на двері. Залишалось найважче – встати і відчинити двері. "Сину мій, – кволо вигукнув він. – Я зараз, зараз..." Пересилюючи дикий біль у попереку, він зібрав рештки сили, останнім зусиллям волі дрижачими руками судомно вчепився за косяк дверей, дотягнувся до засуву замка і зрушив його з місця. Двері посунулись і, непритомніючи , він побачив, як в очі вдарило яскраве світло...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу