Бабуся й мати кожному давали дротяне знаряддя, і всі вони вибивали килим. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались. Усі шукали сліди розлитої кави, вершків, протоптані "стежки". Том говорив, що бачить на килимі усе їхнє місто: їхню вулицю, школу, яр, навіть маму і бабусю, і Дугласа. Том бачив навіть палаючу Машину щастя. "Напевне, то просто томатна підлива з чиєїсь тарілки", – сказала мати…
●
Як почалися ті розмови з дітворою, стара місіс Бентлі й сама до ладу не пам'ятала. Вона часто бачила дітлахів у бакалійній крамниці. Узимку вона спостерігала здаля, як діти бродять по снігу, восени вони залюбки всотують гіркуватий дим від паленого листя, а навесні весело струшують із себе рясну порошу яблуневих пелюсток. Сама вона завжди підтримувала в своєму домі бездоганний лад, кожна річ там мала своє місце, підлоги були ретельно підметені, їстівні припаси розкладено в акуратні бляшанки, шухляди комоду в спальні напаковано всіляким дріб'язком, що назбирався за довгі роки.
Місіс Бентлі була жінка бережлива. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, мережива, шарфики, залізничні прямі плацкарти – усі ті знаки й пам'ятки людського життя. Але саме те, що вона найдужче любила мати поруч, слухати й бачити, вона зберегти не змогла. Її чоловік Джон помер, і від нього лишилися тільки шовковий циліндр, тростина й вихідний костюм у шафі. А решту давно пожерла міль.
Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. Приїхавши п'ять років тому в це містечко, вона привезла з собою великі чорні скрині, в яких напхом лежали перекладені кульками нафталіну зім'яті плаття в рожевих квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловікові місіс Бентлі належало нерухоме майно в різних містах, і після його смерті вона пересувалася з місця на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми скринями й меблями.
У середині літа місіс Бентлі познайомилася біля свого будинку з двома дівчатками – Еліс і Джейн, і хлопчиком – Томом Сполдінгом. Жінка купила їм морозива, а коли вони розговорилися, то діти ніяк не могли повірити, що стара колись була такою, як вони зараз. Місіс Бентлі говорила, що хоч їй і 72 роки, вона почуває себе так само, як і тоді, коли їй було стільки ж, скільки дітям зараз. Коли дівчатка стали сперечатися, що це неможливо, стара вигнала їх. Решту дня місіс Бентлі була сердита. Вона не журилась, що стара, але нікому не хотіла дозволити позбавити її дитинства.
Після вечері стара покликала дітей і показала деякі цікаві дрібнички: гребінець, який носила в 9 років, перстеник, який носила у 8 років, камінці, якими колись гралася, свою фотографію, де їй було 7 років. Дівчатка не вірили їй, говорили, що це речі інших дівчаток, які вона вкрала. Місіс Бентлі сказала, що діти теж стануть колись старими. Дівчатка прихопили її речі і побігли.
Після того випадку стара вирішила, що усі її речі вже не належать їй теперішній. Та й містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам'ятки. Вранці вона покликала обох дівчаток і подарувала їм сукенку, в якій у 15 років грала роль дочки мандарина. Віддала калейдоскоп і збільшувальне скло, книжки, ковзани, ляльки, все... А решту вони винесли на задвірок та розвели велике вогнище. Відтоді вона говорила дітям, що ніколи не була молодою, що їй завжди було 72 роки.
●
Дуглас розповідав Томові, що записав уже про кульбабове вино, про гойдалку на веранді, про нові тенісні туфлі. До цього списку Том додав своє нове відкриття: старі люди ніколи не були дітьми.
●
Якось Чарлі Вудмен привів Дугласа і Джона Хаффа до будинку полковника Фрійлі і сказав, що там є Машина часу. Дуглас сумнівався в цьому, але всі троє зайшли до старого. Полковник здався Дугласу мертвим, але Чарлі голосно гукнув, і старий познайомився з Дугласом і Джоном. Хлопці сіли на підлогу, бо в кімнаті був лиш стілець зі старим, і Чарлі попросив полковника щось розказати. "Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. Їх лише попрохай – то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору", – сказав полковник. Спочатку він розповів про Чін Лінсу: 1910 року у театрі вар'єте в Бостоні великий східний маг і чародій показував трюк з кулею. У Чін Лінса мали вистрілити, а він мав спіймати кулю зубами. Та все закінчилося дуже трагічно – він загинув. Потім полковник розповів про Індіанця Білла: у 1875 році вони з Індіанцем у прерії бачили грозу – велике військо бізонів і буйволів. Полковник тоді не наважився стріляти і був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили. Хлопці попросили розповісти ще про Громадянську війну, та от полковник не міг пригадати, на чиєму боці воював. Та він добре пам'ятав про Антайтем, про Булл-Ран, напад на форт Самтер. Після розповідей полковника Дуглас уже не сумнівався, що Машина часу існує.
●
Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас щось пише у своєму записнику. Дуглас пояснив, що має ще багато планів: треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється, – на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці, – він прокатається з міс Робертою і міс Ферн. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні, – для цього є туфлі-легкоступи. А якщо він захоче помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, є експрес старого полковника Фрійлі! Тут Дуглас зробив ще одне відкриття: може, старі люди справжні далекі мандрівники, і їм з Томом ніколи з ними не зрівнятися. Ось коли наберуть вони 90, 95, а то й 100 років – тоді стануть справжніми далекими мандрівниками.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
●
Дві старі жінки сховалися на горищі і замкнули двері. Їхні серця панічно калатали. Жінки переживали за бідолашного містера Квотермейна, якого вони тільки що вбили.
Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу все було спокійно, тротуаром пройшов Дуглас Сполдінг. Жінки пригадали той день, коли придбали свою Зелену машину. Тоді до них приїхав агент із Гампорт-Фолза і вмовив купити машину на акумуляторних батареях. Він переконав сестер, що машина потрібна їм, щоб легше пересуватися і милуватися краєвидом. На цій машині Ферн і Роберта часом катали Дугласа чи Тома Сполдінгів або й інших хлопчиськ. Гранична швидкість була 15 неквапливих і втішних миль на годину. І ось сьогодні сестри потрапили у нещасливий випадок. Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку. Не знати звідки перед машиною вигулькнув містер Квотермейн. Сестри зойкнули і замість ухопитися за кермо, вхопились одна за одну. Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина попливла далі, а старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий...
Минали години на горищі. У містечку було тихо, в будинках починало світитися. Скрізь уже готували вечерю. Сестри подумали, що коли їхній брат Френк побачить, що в домі нікого немає, то викличе поліцію. Так буде ще гірше.
Жінки вирішили глянути у вечірню газету, чи не буде там звістки, що містер Квотермейн загинув. Тож вони спустилися з горища та заходилися готувати вечерю. Коли прийшов Френк, їхній молодший брат (йому було всього 57 років), жінки вхопили з його рук газету, але нічого про Квотермейна там не знайшли. А Френк сказав їм: "Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?" Сестри вдали, що не знають, про що йдеться. Та від того часу вони не їздили Зеленою машиною.
●
З раннього ранку містечком їздив жовтогарячий трамвай. Якось опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу й покликав усіх дітей. І Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та дівчатка з цілого кварталу чимдуж побігли до трамвая й повсідалися зовсім безплатно. Містер Трідден, вагоновод, оголосив, що сьогодні останній рейс трамвая, бо від завтра містечком їздитиме автобус.
Дуглас не міг повірити, бо без трамвая не уявляв життя містечка. "Та хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої машини, її замкнули в гаражі, і ніякі умовляння не помагають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні... ні... не можна знімати трамвай!" – думав хлопець.
Містер Трідден привіз дітей до кінцевої зупинки; проте трамвайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана, тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські прогулянки. От і сьогодні вагоновод поїхав за околицю міста, а там звернув з вулиці й покотився далі. Коли вони приїхали до озера, містер Трідден виніс з трамвая чималі кошики. Дітлахи радісно закричали й разом з ним понесли ті кошики туди, де лісовий струмок впадав у тихе озеро.
Вони сиділи, їли бутерброди з шинкою, свіжі полуниці й апельсини, і містер Трідден розповідав, як усе там було двадцять років тому: ввечері тут на прикрашеній естраді грав оркестр, музиканти старанно дмухали в мідні труби; у буйній траві ганяли діти й мерехтіли світляки, прогулювалися дами в довгих сукнях і з високими зачісками в супроводі чоловіків у тісних, давлючих комірцях.
Після останньої поїздки на трамваї Чарлі жалівся, що тепер більше не буде змоги спізнитися до школи, бо автобус приїжджатиме під самий поріг дому. А Дуглас уявляв собі, що завтра сріблясті рейки заллють гарячою смолою, і потім ніхто й не знатиме, що тут колись ходив трамвай. Та він не забуде цієї колії, хоч би як глибоко її поховали.
●
Найкращим другом Дугласа був 12-річний Джон Хафф, який був веселим та дуже спритним хлопцем. Бігав він сміючись, сідав легко, мов птах, ніколи ні до кого не задирався, мав добре серце, знав напам'ять слова всіх ковбойських пісень.
Якось вони бродили поза містом. Дугласу здавалося, що друг і літо будуть вічно, та тут він довідався, що Джон ввечері їде з міста: його батько отримав роботу, і тепер Хаффи мали жити за 80 миль від Грінтауна.