Остап попросив дати йому ордери на гарнітур з вітальні. Старий запропонував ще ордер на генеральші Попової гарнітур, теж гамбсівської роботи, але Остап відмовився. Коли ж прийшла черга платити, і Коробейников каліграфічним почерком написав розписку, концесіонер взяв папірець і поклав його в ту саму кишеню, де вже лежали дорогоцінні ордери. А тоді попрощався. Ошелешений архіваріус спитав за гроші. Остап сказав, що забув взяти з поточного рахунку, і зник. Варфоломій Коробейников залишився підло обдурений. Та згодом до старого прийшов панотець Федір. Цього разу Варфоломій не дав себе обдурити: взяв гроші наперед, а ордер віддав з пачки ордерів генеральші Попової, яка мала такий же гарнітур. Панотець Федір був дуже щасливий, а Варфоломій довго ще глузував з пошитого в дурні покупця.
РОЗДІЛ XII
ПАЛКА ЖІНКА – МРІЯ ПОЕТА
Іполит Матвійович весело вмивався у номері. Його навіть не засмутило те, що Остап попросив віддати половину суми за ордери, які він вчора "купив". Іполит радів, що панотцю Федору нічого не дістанеться, а у них стільці уже майже в руках. Та в коридорі готелю Іполит зустрів панотця Федора, теж щасливого. Вони заговорили. А Остап, з'явившись згодом, почав насміхатися з панотця, тож той сховався в номері.
Згодом Іполит і Остап витягли ордери і почали їх пильно вивчати. Один ордер був на десять стільців, виданий музею мебльової майстерності в Москві, другий – на один стілець – т. Грицацуєву, в Старгороді. Остап сказав, що, можливо, доведеться їхати у Москву. Іполит вірив, що потрібний стілець саме в Грицацуєва.
Надвечір друзі повернулися від Грицацуєва, точніше, від його вдови. Остап сяяв. На ньому були нові малинові черевики, шахові шкарпетки в зелену і чорну клітинку, кремова кепка і напівшовковий шарф румунського відтінку. Друзі побачили стілець у вдови Грицацуєвої, але не знали, як його забрати. Іполит навіть сидів на стільці і відчув під собою щось тверде. Остап вирішив одружитися з вдовою Грицацуєвою, бо просто викрасти стілець не хотів. Іполит не розумів, навіщо йти на таку жертву. Тоді Остап розповів Іполиту історію про одного гусара-схимника.
Цей гусар, граф Олексій Буланов, був чудовий кавалерист й гуляка. За ним котилася слава учасника багатьох таємних дуелей з фатальним кінцем, явних романів з найгарнішими, найнеприступнішими дамами світу. Граф був уродливий, молодий, багатий, щасливий у коханні, щасливий у картах і в одержанні спадщини. І раптом все скінчилося. Граф Олексій Буланов зник. А згодом усі дізналися, що він постригся у схиму. Насправді гусар пішов у ченці, щоб збагнути життя. Назад він не вернувся. Згодом про нього забули. Гусар прибрав ім'я Євпла, 20 років жив у землянці в труні і молився. А коли ченців виселили більшовики, один дідок час від часу приносив Євплу сухарів. Збігав час. Однієї ночі, коли схимник остаточно зрозумів, що все в його пізнанні ясно, він не зміг заснути. І все через те, що в труні завелися вишневі блощиці. Схимникові стало гидко. Дідок приносив схимнику гасу, різні отрути, але блощиць неможливо було вивести. Через два роки пустельник помітив, що зовсім перестав думати про сенс життя, бо цілісіньку добу полював на блощиць. Тоді він зрозумів, що помилився. Виявилось, що жити тілом на землі, а душею на небі, неможливо. Тоді старець устав і поквапно вийшов із землянки. Тепер він працює за кучера кінної бази Московського комунального господарства.
Розповівши Іполитові Матвійовичу цю на диво повчальну історію, Остап пішов до вдови. А над ранок він ввалився в номер і сказав, що після такої ночі мусить одружитися.
РОЗДІЛ XIII
ДИХАЙТЕ ГЛИБШЕ: ВИ СХВИЛЬОВАНІ!
Наступного дня було Перше травня. Віктор Михайлович Полєсов, змучений звичайною жадобою діяльності, вискочив на вулицю і помчав до центру. Там був натовп, все йшло, їхало й марширувало до нового трамвайного депо, звідки рівно о першій годині дня мав вийти перший у Старгороді вагон електричного трамвая.
Ніхто до ладу не знав, коли почали будувати старгородський трамвай. Трамвайну станцію, що її будування завмерло на фундаменті, задумав товариш Треухов уже давно, ще 1912 року, та тільки зараз все було готове.
Концесіонери прийшли до Гусища, де зібрався весь Старгород. Приїхав навіть кореспондент з Москви. Урочистий мітинг одкрився доповіддю голови Старкомгоcпу т. Гавриліна. Потім виступали інші, і промови розтяглися до вечора. Але всі так звикли говорити, що не могли зупинитися. Треухов теж хотів сказати багато дечого. Тільки скінчивши, він зрозумів, що ні слова не сказав про трамвай.
Вже зовсім стемніло, коли перший вагон трамвая, яким керував сам Треухов, викотив з депо. Полєсов зробив кілька зауважень вагоноводові, і публіка вважала його за знавця трамвайної справи на Заході.
Проробивши святковий тур по місту, вагони повернули в депо, де їх очікував натовп. Треухова підкидали вже при повному сяйві електричних ламп. Навіть Полєсова підкидали, і він зауважив, що його тримає за ногу не хто інший, як колишній предводитель Іполит Матвійович Вороб'янінов. Полєсов не спускав уже предводителя з ока. Помітивши, що Іполит Матвійович разом з невідомим молодиком, явно колишнім офіцером, ідуть, Віктор Михайлович нишком подався за ними. А коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова і привітався. Іполит трохи злякався, але коли почув, що Полєсова прислала Олена Станіславівна, вирішив йти до неї з Остапом. І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.
РОЗДІЛ XIV
СОЮЗ МЕЧА І РАЛА
Прийшовши до Олени, Іполит Матвійович побачив, що від її колишньої краси не лишилось і сліду. Стара кинулась йому на шию. Вона вважала, що Іполит прибув з Парижа, Остап збрехав, що вони приїхали з Берліна. Іполит і Олена залишились наодинці, а Остап пішов до Полєсова. Там Остап говорив про ідеї порятунку вітчизни. За годину він з Полєсовим повернувся. Олена Станіславівна пішла готувати для всіх вечерю, а Остап вирішив діяти. Він звернувся до Полєсова і сказав, що зараз у них таємне зібрання, адже Іполит Матвійович – гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора. Іполит не розумів, що відбувається, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. Згодом Остап спитав Полєсова і Олену, кого ще можна запросити на таємне зібрання.
Згодом на зібрання прийшли Максим Петрович Чарушников, колишній гласний міської думи, а нині радслужбовець, господар "Швидкоупаку" Дядьєв, голова одеської бубличної артілі "Московські баранки" Кислярський і двоє молодих людей без прізвищ – Нікеша і Владя. Коли Олена і Полєсов бігали скликати усіх, Іполит спитав Остапа, що це все означає. Остап пояснив, що їм просто потрібні гроші, тому Іполиту доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора. Він повинен мовчати, а для поважності оддувати щоки. Тож батько російської демократії просто мовчав.
Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Остап говорив, що усім поможе закордон, але треба все тримати у таємниці. Поєднані таємницею, всі свято берегли її і розмовляли про міські новини. Потім Остап, відкриваючи засідання, почав говорити, що вся країна волає про допомогу, особливо потребують її діти. Полєсов не зрозумів Остапа. "Які діти? — подумав він. — Чому діти?" Іполит Матвійович навіть і не пробував що-небудь зрозуміти. Він мовчки сидів, надуваючи щоки. Остап запропонував усім негайно зробити свої внески і помогти дітям. Тільки дітям і нікому іншому. Він витяг з бічної кишені квитанційну книжку.
Чарушников дав од сили 30 карбованців, 8 дали Нікеша з Владею. Полєсов побіг додому і приніс 50. Дядьєв і Кислярський дали по 200 карбованців. Олена Станіславівна дала ще 20 карбованців, тож загальна сума склала 500.
Після зборів Іполит залишився в Олени, а Остап вирішив погуляти на зібрані гроші. Та було Перше травня, тому усі ресторани були зачинені.
Наступного дня відбулося весілля Остапа і вдови Грицацуєвої. Їй було щонайменше 35 років. Природа обдарувала її щедро: груди-кавуни, ніс – обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його товариш Бендер.
Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Після весілля Іполит пішов у готель, де чекав Остапа. О 5 годині ранку прийшов Остап із стільцем. Він сказав, що кохана спить, і він залишив їй записку, що їде в Новохоперськ.
Іполит кинувся до стільця, робота закипіла. Та діамантів там не було. Іполит засмутився, але Остап як завжди був бадьорий. Він витяг награбоване у вдови: золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко. Компаньйони підрахували гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було 535 карбованців) і виїхали на вокзал до московського поїзда.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ДРУГА
У МОСКВІ
РОЗДІЛ XV
СЕРЕД ОКЕАНУ СТІЛЬЦІВ
Статистика знає все. З точністю підраховано кількість орної землі в СРСР з поділом на чорнозем, суглинок і ліс. Усіх громадян обох статей записано в акуратні грубі книги загсів. Відомо, скільки якого харчу з'їдає за один рік пересічний громадянин республіки. Відомо, скільки цей пересічний громадянин випиває пересічно горілки, з приблизним реєстром споживаної закуски. Статистика знає все, крім одного. Вона не знає, скільки в СРСР стільців.
А стільців у країні повинно бути щонайменше двадцять шість з половиною мільйона. Серед цього океану стільців герої роману повинні знайти горіховий гамбсівський стілець із гнутими ніжками, що ховає в своєму оббитому англійським ситцем череві скарби мадам Пєтухової.
РОЗДІЛ XVI
ГУРТОЖИТОК ІМЕНІ ЧЕНЦЯ БЕРТОЛЬДА ШВАРЦА
Друзі прибули у Москву, на Рязанський вокзал – найсвіжіший і найновіший з усіх московських вокзалів. Московські вокзали — ворота міста. Щодня вони впускають і випускають тридцять тисяч пасажирів. Але найдивовижніші пасажири на Рязанському вокзалі.