Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Pixтepa грав білими, а проти Реньє – чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповіді Ріхтера і зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє.
Незабаром по війні негр помер. Щоб гра могла точитися далі, роль негра перейняла Крокодилиця, і медсестри передавали ходи супротивників, які вірили й далі, що грають з негром. Коли Реньє міг встати з ліжка, то про все довідався.
Тим часом упередження на національному тлі опали, коли Реньє дізнався, що родина Ріхтера в Німеччині загинула під час бомбових нальотів, він з ним помирився, і відтоді вони грали постійно. З часом хвороба прикувала Реньє знову до ліжка, а що обоє не мали вже в покоях телефонів, функції гінця виконувало кілька пацієнтів. Між іншим Ліліан. А три тижні тому Реньє помер. Ріхтер на ту пору був такий слабий, що сподівалися також його смерті, і ніхто не хотів йому сказати, що Реньє не живе. Щоб утримувати його далі в невіданні, місце партнера зайняла Крокодилиця. Якось до Ріхтера прийшла Ліліан. Старий хотів навчити її грати. Вона не хотіла, бо вважала, що не залишиться тут надовго.
…Тривога її не відпускала. Пополудні вдалося їй переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знимки. За це Ліліан віддала їй свою сукню. Медсестра вийшла прибрати у номері Мануели, яка врешті померла, а Ліліан розглянула знимки. Їй здалося, що сірі плями на легенях побільшали.
Згодом до Ліліан зайшов Ґольманн і розповів, що Клерфе завтра виїжджає, а сьогодні уночі місяць уповні – це традиційне свято в горах, в рятувальницькій садибі. Чоловік пропонував піти на це свято і відірватися, а потім стати зразковими пацієнтами "Белла Віста".
У день свята в хату рятувальників з'їхалися усі лещетарі. Хата містилася високо над селом, "Палас Готель" прислав сюди циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Ліліан Дюнкерк прийшла у світло-голубих штанах і короткому кожушку. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів. "Коли ви завтра їдете?" — спитала Ліліан. "На світанку. До Парижа. Поїдете зі мною?" — "Так", — відказала Ліліан. Клерфе розсміявся, не вірячи їй, але згодом зрозумів, що це правда.
Раптом прийшов Далай-лама. Професор був блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Лещетарі саме збиралися виходити. Тоді й вони прослизнули, скориставшись метушнею, щоб подивитися, як ті будуть з'їжджати. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.
Лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз. Жінка сказала, що просто поїде з ним в Париж, так, як хтось, хто подорожує автостопом. Ліліан відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Дивним чином це її робило щасливою. Вона мала враження, мовби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Вона згадала, що Клерфе казав якось, що в житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Ліліан була готова. Тремтіла, але була готова.
6
Волков застав її наступного ранку схилену над валізами. Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало навесні й восени могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.
Та цього разу все було насправді! Волков зрозумів, що їде вона з Клерфе. Чоловік просив лишитися, але Ліліан була невблаганна. Вона говорила, що в Парижі має стрийка, там і залишиться. Волков думав про те, що хоче тільки того, щоб вона залишилася з ним, бо вона – єдина, те останнє, що він має. Та він уже розумів, що втратив її. Ліліан говорила, що їй невідоме справжнє життя. Вона знає тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями. Потім вона сказала: "Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим в момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні і сентиментальні не поціляють, замінюються в ножі, а я не хочу тебе ранити, але кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що я чесна, насправді усе виявляється зовсім не так, чи й сам не бачиш, що я нічого не розумію?" Волков хотів пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні і години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає – але знав також, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально. Учора ще все було близьке і звичне, а зараз виросла між ними стіна. Вони ще почували взаємність, але говорили різними мовами. Не можна було вже нічого зробити.
Професор покликав Ліліан і сказав, що за вчорашню поведінку виганяє її з санаторію, хоч це був просто такий хід, щоб жінка опам'яталася і попросила пробачення. Ліліан сказала, що сьогодні від'їжджає, і ніхто та ніщо не могли її зупинити.
Згодом до Ліліан прибіг кундель Волкова. Пес любив її і часто сам приходив до неї. Подумала, що собаку прислав Боріс і сам ще прийде. Але не прийшов.
Почувши авто Клерфе, зачинила за собою двері і рушила уздовж білого коридору, мов злодій, що утікає. Мала надію, що вдасться їй минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта. Вона просила лишитися: "Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна міняти клімат. Ви не переживете й року". – "Саме тому". На кінець, Крокодилиця сказала, що вони вмивають руки. "Прошу їх вимити у стерилізованій цноті", — сказала Ліліан.
Вона вийшла надвір. Сніг іскрився так, що майже нічого не бачила. Ґольманн закутав її в хутро і вовняні хустки. Клерфе сказав, що вони їхатимуть повільно, а коли сонце зайде, спустить дах. Перед санаторієм Клерфе побачив чоловіка – конвоїра трупів, який збирався везти до Боготи тіло Мануели.
Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з'явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали і дивилися вниз.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
7
Чим нижче вони з'їжджали, тим помітнішою ставала весна: сніг лишився позаду, уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості, поля були чорні і мокрі, а на лугах видно було жовту і сіро-зелену торішню траву.
Клерфе затримав авто перед сільським готелем, і вони нашвидкуруч перекусили. До Ґошенена сяяли зірки і була світла ніч. Клерфе завантажив "Джузеппе" на одну з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них, тунелем їхали ще два лімузини і червоне спортове авто, інші водії теж залишилися у своїх автах. Вагони зчепили, і потяг в'їхав у тунель Святого Ґотарда. Ліліан здавалося, що вона занурюється в царство Аїда. "Усе дуже швидко міняється, — думала вона. — Усього кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору". Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Коли вони виїхали з тунелю, Ліліан побачила дощ. Ще з жовтня минулого року вона не бачила дощу.
Авто виїхало на дорогу. Клерфе здавалося, що Ліліан мчала наввипередки зі смертю. Він раптом зрозумів, що в порівнянні з цими перегонами усі автоперегони на світі – дитяча гра. "Коли я висаджу її в Парижі, то втрачу, — подумав він. — Ні, я мушу спробувати її затримати! Я був би ідіотом, коли б не спробував!"
Ліліан розповіла, що має стрийка, який керує її грошима. Досі він присилав їх щомісяця. Тепер вона хотіла забрати усю решту.
Дорогою чоловік у червоному спортовому авто прагнув перегонів з "Джузеппе". Та Клерфе не хотів змагатися. Червоне авто набридало їм аж до Фаїдо, безперервно пробуючи їх догнати. Клерфе з'їхав на узбіччя, а червоне авто помчало далі. Почався туман, незабаром Клерфе і Ліліан побачили, що червоне авто висить одним колесом над прірвою, зачепившись за кілометровий стовпчик. Біля авта стояв водій, який не був навіть поранений. Клерфе сказав чоловікові, що має радіти з того, що лишився живий. Чоловік звинувачував Клерфе у тому, що сталося. У селі Клерфе і Ліліан знайшли автомайстерню і повідомили про аварію.
Авто рухалося далі вниз, закрут за закрутом, серпантин за серпантином. Вони під'їхали до Локарно. Ліліан дивилася зачудовано на трамвай, бо не бачила їх дуже давно. Раптом перед ними з'явилося озеро, широке, сріблясте і неспокійне. Вони поселилися біля нього, у готелі "Тамаро". Вечеряти пішли під італійський кордон до ресторану "Джардіно". Ліліан раділа, бо всюди цвіли гліцинії, мімози, іриси, нарциси.
У кімнаті готелю до Ліліан прийшов Клерфе. Ліліан стояла біля вікна, за вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі і в хмарах. Клерфе обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її. "Ти не боїшся? — поцікавилася. — Що я хвора?" — "Я боюся, що під час перегонів при швидкості двісті кілометрів на годину може мені тріснути передня шина". "Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє – до наступної кровотечі", — подумала жінка. Коли він рушив до дверей, Ліліан зупинила його: "Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті".
8
Вони приїхали у Париж і Ліліан поселилася в готелі "Біссон".