Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд, він прислав до мене свого шофера із запрошенням". Співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав: "Та це ж я Гетсбі". Нік почав вибачатися, а Гетсбі усміхнувся йому. Він усміхнувся більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п'ять разів. I вона відчуває, що її розуміють саме настільки, наскільки їй цього хотілося б, і вірять у неї так, як вона сама вірить у себе… Але тут усмішка раптом зникла, і Нік побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало Нікові в око ще до того, як Гетсбі назвав себе. Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чікаго. Той вибачився з легким поклоном і пішов.
Коли оркестр заграв "Джазову історію людства" Владимира Тостова, Нік побачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, мав коротку зачіску, нічого зловісного у ньому, на думку Ніка, не було. Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що галасливіше веселилося товариство, то бездоганнішою здавалася його поведінка. Лакей підійшов до Джордан і сказав, що з нею хотів би поговорити містер Гетсбі. Вони розмовляли наодинці десь годину. Коли усі прощалися і йшли додому, Джордан сказала Ніку, що щойно вислухала дивовижну історію, але заприсяглася Гетсбі, що нікому її не розкаже. Нік попрощався з Гетсбі, а той нагадав, що завтра о дев'ятій ранку вони вирушають в політ на гідроплані.
Дорогою додому Нік побачив, що у придорожній канаві, задерши догори правий бік, якому під зім'ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомісний автомобіль, який щойно від'їхав від будинку Гетсбі. У автомобілі сидів той чоловік, що сидів у бібліотеці Гетсбі.
Нік працював у своїй конторі, знав на ім'я усіх клерків і маклерів, з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Нік крутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в бухгалтерії, але потім розірвав стосунки. Вечеряв Нік звичайно в Йєльському клубі, а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи механізми інвестицій та кредитів. Потім, якщо вечір був погідний, він влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню і виходив до Пенсільванського вокзалу. Він починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Йому подобалося прогулюватися по П'ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю. На якийсь час Нік згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу йому просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися відблиском слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з'явилось і щось більше. Ніку здавалося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось ховається. Одного разу, коли вони приїхали в гості до знайомих в Уорік, вона залишила під дощем чужу машину з відкинутим верхом, а потім вигадала якусь брехню – і тут Нік згадав, як під час першого великого змагання з гольфа, в якому вона брала участь, сталася подія, що мало не потрапила до газет: її звинуватили в тому, що у півфіналі вона нібито крадькома пересунула свій м'яч на кращу позицію. Справу зам'яли. Нік зробив висновок, що Джордан Бейкер інстинктивно уникала розумних, бувалих людей. Нік збагнув чому: вона почувала себе впевненіше в товаристві тих, кому навіть на думку не спадає, що хтось здатен порушити усталені норми поведінки. Вона була невиправно брехлива. Якийсь незрозумілий зв'язок між собою і Джордан, Нік хотів розірвати, щоб знову почувати себе вільним.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Щонеділі вранці, коли церковні дзвони ще лунали в прибережних містечках, вищий світ разом з небесним світилом повертався до садиби Гетсбі.
Колись Нік почав записувати між рядками залізничного розкладу імена гостей, що бували в містера Гетсбі того літа. До Гетсбі прибували люди з Нью-Йорка, Іст-Егга, з найвіддаленіших кутків острова, з Вест-Егга. Приїжджали люди, так чи інакше пов'язані з кіно, люди з театральних кіл. Один якийсь Кліпспрінджер бував там віддавна і так часто, що дістав прізвисько "Квартирант".
Десь наприкінці липня о дев'ятій ранку Гетсбі сам приїхав до Ніка, хоч на той час Нік вже двічі побував на його прийомах, літав на гідроплані і ходив купатися на його пляж. Гетсбі нагадав Ніку, що вони сьогодні снідають у місті. Стоячи на приступці автомобіля, Гетсбі балансував з тією розкутістю рухів, яка так властива американцям. Він ніколи не стояв спокійно – або вибивав дріб ногою, або нетерпляче стискав і розтискав кулак. Коли вони їхали до Вест-Егга на сніданок, Нік помітив, що з Гетсбі діється щось не те: він почав уривати посередині свої старанно вибудовані фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колінах. А тоді нараз запитав: "Скажіть, друже, що ви взагалі про мене думаєте?" Трохи ошелешений, Нік спробував відбутись загальними фразами, на які звичайно заслуговує таке запитання. Гетсбі сказав, що не хоче, щоб Нік вірив пліткам, і зараз хоче розповісти про себе усю правду.
Отож, Гетсбі розповів, що народився на Середньому Заході, в заможній родині. Його батьків уже немає між живих. Виріс він в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Родом він був із Сан-Франциско. Він успадкував чималий капітал. Подорожував по столицях Європи, колекціонував коштовності, переважно рубіни, полював на великого звіра, займався трохи живописом, просто так, для себе, й намагався забути одну сумну історію, що сталася з ним багато років тому. А потім почалася війна. Він ліз під кулі, шукав смерті, та смерть його не брала. На фронт Гетсбі пішов лейтенантом, згодом став майором, і всі союзницькі держави нагородили його орденами. Орден від Чорногорії він завжди носив із собою. Він мав з собою і фото з Оксфорду, тож Нік переконався, що ці розповіді – правда. Гетсбі сказав, що хоче розповісти про себе одну історію, але це буде після сніданку. А ще Гетсбі знав, що Нік має зустрітися з Джордан, а вона теж мала дещо розповісти Ніку про Гетсбі. Нік не мав анінайменшого уявлення, про що саме вони говоритимуть, і все це не так зацікавило його, як роздратувало. Що ближче вони під'їздили до міста, то коректнішим робився Гетсбі.
У добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці Гетсбі познайомив Ніка зі своїм приятелем – містером Вольфсгаймом. Вони сіли снідати. Мейєр Вольфсгайм був малий на зріст єврей з плескатим носом і великою головою. Коли єврей пішов, Гетсбі розповів, що Мейер у 1919 році провів одну махінацію на чемпіонаті з бейсболу. Нік раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б'юкенена і попросив Гетсбі піти з ним, щоб привітатися зі знайомим. Побачивши їх, Том підхопився і пішов назустріч. "Куди ти зник? Чому не дзвониш? — вигукнув він. — Дейзі страшенно ображається на тебе". "Знайомтеся: містер Гетсбі – містер Б'юкенен". Вони коротко потисли один одному руки, і Нік помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим. Коли Нік озирнувся, містера Гетсбі вже не було.
Кілька годин по тому Джордан Бейкер розповідала Ніку, як 1917 року одного ранку вона бродила по траві у місті. Найбільший газон був перед домом Дейзі Фей. Їй тоді саме виповнилося вісімнадцять – на два роки більше, ніж Джордан. Тоді у Дейзі було багато залицяльників. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір. Того ранку, підходячи до її дому, Джордан побачила, що у білому автомобілі сидить Дейзі з незнайомим Джордан лейтенантом. Закохані були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила Джордан, лише коли вона вже порівнялася з ними. Поки Дейзі говорила з Джордан, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді Джордан чотири роки його в очі не бачила. Згодом Джордан з Дейзі бачилися рідше. Дейзі водилася з трохи старшою компанією – якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи – Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан, її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла із своїми батьками. I більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії. Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир'я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана. А в червні вона одружилася з Томом Б'юкененом із Чікаго, і такого бучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Напередодні весілля Том подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало триста п'ятдесят тисяч доларів.
Джордан була дружкою Дейзі. За півгодини до початку дівич-вечора Джордан зайшла до неї в кімнату й побачила Дейзі п'яною і з листом у руці. Дейзі говорила, що не хоче виходити заміж, а намисто викинула у сміття. Джодан з покоївкою витверезили Дейзі, а наступного дня Дейзі все таки вийшла за Тома. Том і Дейзі виглядали закоханими, але якось Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон. З ним була дівчина, яка зламала в аварії руку. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі. В квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й сім'я виїхала на рік до Франції. Потім повернулися додому й оселилися в Чікаго. Дейзі там прийняли дуже добре. Компанія в них була безпутна – золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змогла зберегти бездоганну репутацію, бо не пила. Ну, а місяця півтора тому Дейзі раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки.