Дівчинка боялася відносити прання до мерового будинку. Декілька раз вона брехала Розі, що вдома нікого не було, та, врешті, змушена була піти. Руді вирушив з нею. Все пройшло спокійно: жінка забрала одяг і дала гроші, нічого не сказавши.
Наступного разу, коли Лізель прийшла без Руді, мерова дружина запросила дівчинку ввійти. Лізель відмовилась. Тоді жінка з'явилася зі стосом книжок. Лізель пройшла у дім і зайшла у бібліотеку. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли небудь бачила. Лізель взяла стос книжок, які все ще тримала Ільза і поставила на полицю. Потім дівчинка сказала, що їй час іти.
Неймовірні враження від переповненої книжками кімнати і зламана жінка заповнювали думки Лізель.
Залишимо Молькінґ. У Штутгарті, далеко від крадійки книжок, у темряві сидів чоловік, єврей, він помирав з голоду і боявся. Сидів на своїй валізі і чекав. Нарешті до нього прийшов якийсь чоловік і приніс йому посвідчення особи, не найкращої якості, але, якщо пощастить, воно допоможе доїхати в призначене місце. Чоловікові дали ще мішечок з харчами і водою. Макс, а так звали єврея, накинувся на їжу. А потім думками звертався до далекого незнайомця Ганса Губерманна.
Літо 1940 року для Лізель було наповнене такими заняттями, як нічне читання "Знизування плечима", читання на підлозі мерової бібліотеки, футбол на Небесні вулиці, використання різноманітних можливостей для крадійства.
"Знизування плечима" Лізель вважала чудовою книжкою. Тато читав їй цю книжку, де головним героєм був єврей. Лізель ходила читати до мера на вулицю Ґранде. Мерова дружина – вона уже вчетверте приймала у себе Лізель – сиділа за письмовим столом і просто дивилася на книжки. Жінка була безмовна і зламана, завжди у халаті. Кожного разу Лізель читала по декілька абзаців з книг у бібліотеці. На внутрішній стороні обкладинки однієї книжки з малюнками було написане ім'я хлопця: Йоганн Германн. Жінка мера сказала, що 1918 року він замерз на смерть. Лізель жаліла Ільзу, нещасну жінку у заповненій книжками кімнаті, яку вона залюбки відвідувала.
Веселішим був футбол на Небесній вулиці. Лізель вибачилася перед Томмі Мюллером за побиття у школі. Томмі досі її боявся. Лізель на футбольному полі чомусь завжди протистояла Руді. Обоє намагалися збити одне одного з ніг, ставили підніжки і обзивалися. Направду Лізель і Руді поєднувало багато речей, проте саме крадійство остаточно зміцнило їхню дружбу. Причиною став постійний голод хлопця. Окрім того, що продукти видавали за картками, татова кравецька крамниця теж переживала не найкращі дні. Штайнери ледь ледь зводили кінці з кінцями. Як і більшості мешканців Небесної вулиці і тієї частини міста, їм доводилося вимінювати їжу. Сім'я Лізель теж не розкошувала. Мама зазвичай готувала гороховий суп. Вона варила його ввечері в неділю, щоб вистачило до наступної суботи. Гороховий суп, хліб, інколи трохи картоплі чи м'яса.
Коли випадали спекотні дні, діти розважалися на річці Ампер – вчилися плавати. Руді дратував дівчину, бо вимагав поцілунку, за те, що навчив її плавати.
Осоружний гороховий суп і постійний голод Руді спонукали їх до крадійства. Саме тому вони приєдналися до групки старших дітей, які цупили їжу у фермерів. До крадіїв фруктів. Руді і Лізель прийняли до банди Артура Берґа. Одного дня вони вкрали яблук і так об'їлися з Руді, що вдома Лізель виблювала, сказавши, що її нудить від горохового супу.
Третього листопада у вагоні поїзда Макс Ванденбург читав "Мою боротьбу" Гітлера. Хлопець згадував друга Вальтера, який пішов на фронт, залишивши йому квиток "Штутґарт Мюнхен Пазінґ". Макс мав нові документи. У поїзді він читав, намагаючись не підводити очі. Книжка мала його врятувати.
У порівнянні з Максом Ванденбурґом Лізель справді жилося легше, бо не було нічого гіршого, ніж бути євреєм.
За деякий час до Максового прибуття Роза втратила ще одного клієнта – Вайнґартнерів. Лізель і Руді досі обчищали фермерів. Обоє зробили ще декілька вилазок з Артуром Берґом і його приятелями. Та свою найбільшу звитягу вони здобули наодинці: Отто Штюрм щоп'ятниці віз велосипедом до церкви продукти для священиків, десь місяць Руді і Лізель стежили за ним, а тоді Руді полив дорогу, якою їхав Отто водою, і утворився лід. Отто посковзнувся і впав. Руді швидко забрав кошика, і разом з Лізель втекли з місця події. Хліб, побиті яйця і рибину друзі вирішили поділити з Артуром і його бандою. За декілька тижнів Артур Берґ переїхав до Кельна.
Макс дістався з Пазінґа до Молькінґа. Уже споночіло, коли він побачив місто. Він знайшов Мюнхенську вулицю і рушив тротуаром. Нарешті дійшов до рогу Небесної вулиці. В одній руці він тримав валізу. В другій досі стискав книжку Гітлера.
Стислий переказ по частинам, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 4
Усе почалося багато років тому, під час Першої світової війни. Ганс робив усе можливе, щоб ми з ним так і не зустрілися. Тоді йому було 22 роки і він воював у Франції.
В армії Ганс не висовувався з жодного краю. Біг посередині, повз посередині і стріляв досить влучно, щоб не було соромно перед командирами. Він особливо нічим не відзначався, тож і не заслужив честі бути в перших рядах тих, що йшли в атаку простісінько на мене.
Він воював уже майже півроку, коли опинився у Франції, де його життя врятував дивний випадок. Разом з ним служив німецький єврей на ім'я Ерік Ванденбурґ, який навчив його грати на акордеоні. З часом вони затоваришували, а поєднало їх те, що обоє не надто вже цікавились війною. Їм більше подобалось крутити цигарки. Еріка Ванденбурґа розірвало на шматки. Після нього лишився акордеон, який віддали Гансу Губерманну, другові Еріка і єдиному, хто тоді вижив. Цим він завдячував Еріку Ванденбурґу. Один сержант інколи ставив солдатам питання, наприклад, хто з якось-то міста. Коли солдат виходив, сержант відправляв його мити туалети. Коли сержант запитав, у кого з них найгарніший почерк, ви, напевне, здогадалися, що ніхто не хотів висовуватися. Лейтенант пригрозив. Тоді Ерік сказав, що Губерманн вміє. Виявилось, що капітанові треба написати декілька десятків листів, а в нього ревматизм і артрит. Ганс старався писати, як міг, а інші хлопці пішли в бій. Жоден з них не повернувся.
Повернувшись з війни, Ганс відшукав у Штутґарті сім'ю Еріка Ванденбурґа, і його дружина дозволила Гансу залишити акордеон собі. Її квартира була заставлена акордеонами, а єдиний погляд на цей завдавав їй багато болю. Ганс лишив їй свою адресу і сказав, що допоможе, якщо буде потрібно. Ганс ще побачив сина Еріка – Макса, про якого друг не розказував.
Коли у 1933 році до влади прийшов Гітлер, Ганс не вступив до нацистської партії. Ганс не дуже добре розумівся на політиці, але знався на справедливості. Колись єврей урятував йому життя, і він не міг цього забути. До того ж, як і у Алекса Штайнера, деякі з його постійних клієнтів були євреями. Ганс свідомо вирішив не підтримувати Гітлера.
Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і весною 1937 року, майже соромлячись свого рішення, Ганс таки здався. Він трохи порозпитував і подав заявку на вступ до партії. Заповнивши анкету у місцевому відділенні Нацистської партії на Мюнхенській вулиці, він вийшов і побачив, як четверо чоловіків кидають цеглою у вітрину продавця одягу Кляйнманна. Це була одна з небагатьох єврейських крамниць, які досі працювали у Молькінґу. Всередині затинався невеличкий чоловік, під його ногами кришилося скло, він намагався його прибрати. На дверях намалювали зірку гірчичного кольору. Минулого року Ганс фарбував будинок того єврея. Він пам'ятав трьох його дітей. Ганс передумав вступати у партію і навіть замалював зірку на дверях Кляйнманна. Та все одно на дверях з'явилася нова зірка.
Наступного року Ганс усвідомив, як йому пощастило, що він не відкликав своєї заявки офіційно. Поки багатьох кандидатів приймали негайно, його внесли до переліку тих, кого ще розглядають, і ставились до нього з підозрою. Під кінець 1938 року до Молькінґа завітало гестапо. Вони обшукали будинок, але не знайшли нічого підозрілого, і Ганс опинився серед щасливців, бо його не забрали.
А 16 червня 1939 року, трохи більше як за півроку після прибуття Лізель на Небесну вулицю, трапилося те, що безповоротно змінило життя Ганса. До нього прийшов молодий незнайомець. Білявий, високий і серйозний. Обоє сіли і тихенько розмовляли, десь п'ятнадцять хвилин, і домовились зустрітися пізніше, ввечері.
У листопаді 1940 року, коли Макс Ванденбурґ опинився на кухні будинку під номером 33 на Небесній вулиці, йому було двадцять чотири. Макс побачив дівчинку в піжамі. Ганс сказав дівчинці, що все добре.
Макс Ванденбурґ народився 1916 року, виріс у Штутґарті. У дитинстві він понад усе любив гарну кулачну бійку. Свій перший поєдинок Макс провів у одинадцять років, коли він був дуже худим. У його кварталі було небагато забіяк, а ті, що були, не билися кулаками. Максові було близько двох років, коли загинув його батько. Коли хлопчикові було дев'ять, у його мами зовсім не залишилося грошей. Вона продала музичну студію, що була їм також за помешкання, і вони переїхали жити до його дядька. Там він зростав з шістьма двоюрідними братами і сестрами, які лупцювали, дратували і любили його. Дядько помер, з того дня Макс бився набагато частіше.
Найбільше Макс любив згадувати бійку з Вальтером Куґлером. Вони билися до 1933 року, коли обом виповнилося по сімнадцять. Скупа повага перетворилася на щиру дружбу, і бажання битися зникло. Обоє працювали, доки Макса з іншими євреями у 1935 році не звільнили з заводу. У наступні роки друзі бачилися лише зрідка. Макса разом з іншими євреями постійно утискали, усі витирали об них ноги, а Вальтер поринув у роботу у друкарській фірмі. Коли 9 листопада 1938 прийшли по Максову сім'ю, він втік. Мама дала йому адресу Ганса, останню надію. Протягом наступних двох років він переховувався у порожній комірчині. У тій будівлі, де Вальтер раніше працював. Їжі було дуже мало. Зате було багато побоювань. Тутешні заможні євреї емігрували. Бідні євреї теж намагалися, але марно. Родина Макса належала до другої категорії.
Вальтер з'їздив до Молькінга і знайшов Ганса.