Але він пам'ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак. <...>
В картах Деві розумівся. Тут не було нічого складного. Він знав, де лежить їхня карта, витягнув її з сумки в дверцятах і задумався про те, що доведеться робити, коли підлетить до Суеца. Але, зрештою, хлопець знав і це. Від Суеца вела Дорога до Каїра, вона йшла на захід через пустелю. Летіти на захід буде легше. Дорогу не важко розглядіти, а Суец він упізнає по тому, що там закінчується море і починається канал. Там треба повернути ліворуч.
Деві боявся батька. Правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитись: той спав з відкритим ротом, напівголий, весь залити кров'ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер... але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають.
Йому не подобалось, що літак летить так високо... йому не хотілося знижуватись у такий вітер... Тоді літак не слухатиметься. Деві не зможе вести його по прямій і вирівняти біля землі. Може, батько вже помер? Він оглянувся і помітив: той дихає уривчасто й рідко.
Сльози, що, як думав Деві, назавжди висохли, знов наповнили його темні очі...
***
<...>Бен повільно приходив до пам'яті. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.
Деві! Що сталося? Що ти робиш? — закричав він сердито.
Ми майже прилетіли, — відповів Деві. — Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.
Бен заплющив очі, щоб збагнути те, що сталося, але так нічого й не зрозумів. <...>
— Що ти бачиш? — вигукнув він.
— Аеродроми й будинки Каїра. <...> — Літак не хоче йти донизу, — сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.
— Вимкни мотор.
— Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.
— Потягни ручку тріммера, — звелів Бен... Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити. <...> Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання!
— Там великі літаки! — кричав Деві. — Один, здається, стартує!
— Бережись, зверни вбік! — гукнув Бен.
Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений. <...> Наскільки міг, він підвів голову і побачив, як наближається земля.
— Молодець! — закричав Бен синові.
Бен тремтів і обливався потом, він почував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.
— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Деві. Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз...
— Я вріжуся в літак.
Вену видно було великий літак. <...> Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, все буде гаразд. Не можна сідати за льотною доріжкою: там ґрунт надто нерівний.
Бен заплющив очі.
— Стартує...
Бен з зусиллям розплющив очі і кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору і вниз. <...> Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.
— Не можна! — крикнув Бен. — Гни її донизу!
Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.
— Вітер! — гукнув хлопець; його маленьке личко застигло і перетворилося на трагічну маску.
Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика...
— Молодець! — похвалив він.
Залишилася хвилина до посадки. <...> На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. <...> Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі, — це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.
О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати і ще зовсім не хотів здаватись!
У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали... а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою. <...>
Вся справа в адреналіні, — розкотисте сміявся кучерявий лікар-єгиптянин, — а ви його виробляєте, як атомну енергію.
...> Бен таки втратив ліву руку. Довелося перебороти і параліч, що його кучерявий зцілитель уперто називав "великим нервовим шоком"... Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не пішла туди ж і його професія льотчика.
А крім усього, був ще хлопчик.
Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть, без шоку. <...>
Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч з хлопцем <...> важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити в своєму батькові? Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було, га?
Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє... До цього варто було докласти рук. Розклеївся твій батько, правда? — запитав він знову.
Деві кивнув. Обличчя його лишалося таким же серйозним.
Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! Їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя... яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе... Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться. Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи — обов'язок льотчика, а Бен був же колись зовсім непоганим льотчиком.
Переклад В. Гнатовського
Коментар
Оповідання Дж. Олдріджа "Останній дюйм" (1957) — своєрідний глибокий роздум про вічні цінності людського життя, про становлення людини, про духовне зближення батьків і дітей. Символічна й сама назва твору. Останній дюйм, який дуже важливий для посадки літака, символізує також і відстань, що розділяє батька і сина, відстань їхнього непорозуміння.
Письменник переконаний, що "останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати", але можливо, якщо докласти до цього зусиль. Це він доводить, розповідаючи про один важкий день з життя своїх героїв. Уперше в житті, працюючи разом, батько і син слухали і чули один одного, оскільки лише в цьому був єдиний шанс на порятунок. Знаходячись на межі життя і смерті, Бен відкрив для себе риси характеру та якості, яких раніше не помічав у сина, про які навіть не здогадувався, а Деві, у свою чергу, зрозумів, що батько любить його. Вони віднайшли шлях до серця один одного, і цим шляхом намагатимуться йти в подальшому своєму житті.