Князя поважали і побоювались, хоча він давно відійшов від справ; поважні губернські чиновники радилися з ним і вважали за звичайне очікувати його прийомних годин нарівні з його садівником або дочкою.
Ніщо не змінилося у розкладі старого князя і в день приїзду сина. Зранку, як завжди, прийшла на заняття княжна Мар'я. Ці заняття завдавали чимало страждань княжні: князь був нетерплячий і невитриманий, а княжна, боячись батькового гніву, не могла второпати під його поглядом і простих завдань, вона чекала тільки кінця занять, щоб на волі й самоті зрозуміти і розв'язати задачу. Того разу батько дав їй листа і Книгу, яку надіслала подруга дитинства — Жулі Карагіна, та панночка, що була з візитом у Ростових. У листі Жулі описує останні новини: в Москві тільки й розмов, що про війну, государ має намір залишити Петербург і очолити російську армію, більшість молодих аристократів пішла на військову службу, серед них і молодий, милий серцю Жулі Микола Ростов. Вона обіцяє потім розповісти подрузі про сцену прощання, яка буцімто сталася між нею та Миколою. Далі вона розповідає про смерть графа Безухова і про П'єра, якого визнали законним сином, і тепер він володар найбільшої маєтності в Росії. Це примушує всіх змінити своє ставлення до нього, особливо матінок, в яких дочки на виданні. Жулі вважає П'єра повною нікчемою, не бажає шлюбу з ним, хоча, за її словами, дехто вже вважає її графинею Безуховою. Повідомляє Жулі і про плітки, які вона чула він Друбецької, щодо майбутнього сватання Анатоля Курагіна до Марії Болконської. Княжна Мар'я пише листа у відповідь, в якому не погоджується з оцінкою, яку дала Жулі П'єру, говорить про його прекрасне серце. Княжна жаліє П'єра, розуміючи, який тягар відповідальності лежить тепер на його плечах. Так міркуючи, княжна спохопилася, адже вона вже мала займатися музикою, у цьому домі все було розписане по годинах, до дрібниць.
Через якийсь час до маєтку приїжджає князь Андрій із дружиною. Жінки обмінюються останніми новинами, і між іншим Мар'я дізнається, що Андрій іде на війну. Старий князь відводить для побачення з Андрієм визначені години. Батько і син говорять про політику і майбутню війну. Князь Андрій походжає маєтком, впізнає кімнати, у яких він виріс, знайомі з дитинства речі. За обідом розмова про політику і про Наполеона відновлюється. Коли мова заходить про Суворова і князь Андрій висловлює сумнів у тому, що Суворов у всіх боях виявляв свій геній і талант полководця, його батько виходить із себе і заявляє, що ніякий Бонапарт із Суворовим не зрівняється. Князь Андрій звертає увагу на те, що у французів гарна армія, чудові солдати, проте сам одну за одною розбирає всі помилки Наполеона. Батько помічає, що син прекрасно розуміє політичні перспективи. Увечері князь Андрій їде.
Перед розставанням княжна Мар'я заходить до брата і просить його бути ласкавим з дружиною, бо, за її словами, "це дитина, така мила, весела дитина". Вона нагадує Андрієві, що його дружині буде тяжко залишитися в селі без чоловіка і того товариства, до якого вона звикла. Хіба що тільки мадемуазель Бур'єн зможе втішити "маленьку княгиню". Князь Андрій не поділяє думки сестри, бо "їхня мадемуазель" йому не сподобалася. Він говорить, що Мар'ї, певне, несолодко живеться з батьком — у того завжди був важкий характер. Княжна навіть злякалася такої "погордливої думки", вона вважає це гріхом, запевняє, що цілком задоволена своїм життям. Що дійсно турбує і лякає її, так це ставлення батька до релігії: Мар'я не розуміє, як людина з таким розумом не може бачити того, що "ясно, як день". Вона намагалася вплинути на батька і тепер Богу молиться, аби той послав батькові віру. Після цих слів княжна дає братові стародавній образок із зображеним на ньому Спасителем із чорним ликом у срібній ризі і просить Андрія ніколи його не знімати, бо "його ще дідусь носив у всіх війнах". Хоча Андрій ставиться до подарунків такого роду скептично, але із вдячністю приймає образок і навіть цілує його. Князь Андрій зізнається сестрі, що він нещасливий у сімейному житті і що так само нещаслива його дружина, хоча ані їй, ані собі він не може дорікати ні за що. А чому це так, ніхто не знає. Князь Андрій прощається з батьком, той хвалить сина за те, що "за жіночу спідницю" не тримається, — "служба передусім". Андрій просить батька послати в Москву по акушера, коли у дружини почнуться пологи, повідомляє, що дружина бачила якийсь поганий сон і тепер боїться народжувати. Батько в усьому розуміє сина, розуміє й те, що Андрій нещасливий у шлюбі, розраджує його тим, що "жінки всі такі", але обіцяє зробити усе як годиться. Старий князь пише листа до Кутузова з проханням призначати Андрія "у гарні місця... і довго ад'ютантом не тримати" і віддає лист синові. Потім старий Болконський говорить, що напевне помре раніше від сина, і просить після своєї смерті передати "нотатки" (мемуари) государеві. Він віддає Андрієві ломбардний білет — "це премія тому; хто напише історію суворівських війн". На прощання він наказує сину поводитися "як годиться". Андрій просить батька у разі своєї загибелі, "якщо народиться хлопчик, не відпускати його від себе і виховати особисто". Прощаючись з Андрієм, його дружина знепритомніла. Князь Андрій поїхав.
Частина друга
У жовтні 1805 року російські війська займали міста і села ерцгерцогства Австрійського, розташовувалися біля фортеці Браунау, де була штаб-квартира Кутузова. Один із полків, солдати якого пройшли тридцять миль в останньому переході, готується до прибуття та огляду головнокомандувача, полкове начальство вирішило одягти солдат у парадну форму, бо "краще перекланятися, ніж недокланятися". Приїжджає Кутузов, оглядає війська, впізнає деяких молодших офіцерів в обличчя. Серед почту Кутузова — князь Андрій. Коли доходять до третьої роти, він говорить Кутузову, що той просив нагадати про позбавленого офіцерського звання Долохова, який несе солдатську службу в цьому полку. Кутузову вказують на Долохова, той виходить перед строєм і просить надати йому можливість спокутувати провину, довести відданість государеві-імператору і Росії. Кутузов дозволив поверну ти йому еполети до першої провини. Полк вирушив, командири задоволені оглядом, солдати говорять про Кутузова. Полковий командир наказує піснярам співати на марші. Спочатку співають пісню, що склали на честь перемоги у турецькій війні, тільки заміняють ім'я командира, який там очолював війська, на ім'я Кутузова. І потім щиро і радісно заспівали народної. Один солдат із ложками вийшов наперед усіх і пішов у танок. Жерков, один із тих, хто належав до веселої компанії разом з Долоховим у Петербурзі, зустрівши його у цьому полку солдатом, не схотів упізнавати. Та після розмови Долохова з Кутузовим під'їхав і заговорив до того. Долохов ішов разом з усіма в ногу, мимоволі прислухаючись до пісні, він добре зрозумів, що спонукало Жеркова "впізнати" його, тому говорити про себе не хотів. Кутузов, повертаючись після огляду полку, знову зустрів цю роту на марші. Він дав команду йти вільно, обличчя його було задоволеним, коли дивився на піснярів.
Після огляду Кутузов, приїхавши до штабу, із глузуванням читає лист ерцгерцога про успішне просування військ останнього. Потім Кутузов просить князя Андрія показати присутньому тут австрійському генералу повідомлення російських розвідників та інші матеріали, що відбивають реальний стан справ. Минуло не так багато часу відтоді, як князь Андрій залишив Росію, та він багато в чому змінився. У виразі його обличчя, у ході майже не було помітно колишньої удаваної втоми й ліні; він виглядав як людина, що не має часу думати про враження, яке справляє на інших, і зайнятої справою приємною і цікавою". Кутузов "відрізняв Болконського від інших ад'ютантів: брав із собою до Відня і давав більш серйозні доручення". Кутузов пише батькові Андрія листа із похвалою на адресу молодого князя.
Товариші по-різному ставляться до князя Андрія: частина відзначає його непересічні здібності й очікує від нього значних успіхів у кар'єрі; більшість же вважає його "надутою, холодною і неприємною людиною". З цими людьми князь Андрій поставив себе так, що вони поважали і навіть боялися його. Якось, коли саме чекали звістки від командувача австрійської армії Мака, до штабу прибув якийсь генерал, якого ад'ютанти не хотіли пропускати до Кутузова. Головнокомандувач виходить до приймальні і впізнає генерала Мака. Австрійців розбито під Ульмом, практично вся армія здалася. Князь Андрій розуміє, що на російську армію, таким чином, лягає весь тягар війни з Наполеоном. З одного боку, він радіє з того, що нарешті піде у бій, з іншого — боїться, оскільки добре розуміє стан російських військ і добре знає можливості французької армії. Ад'ютант Жерков із глузуванням вітає австрійських офіцерів з поверненням Мака. Князь Болконский різко перериває Жеркова. "Ми — або офіцери, що служать своєму царю та батьківщині й радіють загальному успіху й засмучуються від загальної невдачі, або ми лакеї, котрим немає діла до панської справи".
Гусарський Павлоградський полк, у якому служив Микола Ростов, стояв за дві милі від Браунау. Він був юнкером в ескадроні ротмістра Денисова, або Васьки Денисова, як називали його всі у кавалерії, і мешкав з ним на одній квартирі. Того самого дня, коли надійшла звістка про поразку армії Мака, Денисов повернувся додому вранці та ще й у поганому настрої, бо програвся вщент. Ростов, навпаки, був у доброму гуморі, бо нове життя гусарського офіцера йому дуже подобалося, та й узагалі він людина, що Любить життя і людей. Ростов запропонував другові грошей, аби той міг сплатити програш. Денисов відмовляється: "у своїх не беру", кидає Ростову гаманець з грішми і просить їх підрахувати, а сам виходить до ротмістра, що прийшов до нього у якійсь справі. Ростов саме підраховував гроші, коли прийшов поручик Телянін, переведений за щось із гвардії у їхній полк. Ростов не любив цього поручика, який ніколи не дивився людям в очі. Телянін запитує про коня, якого продав Ростову, обіцяє показати, як треба кувати, аби кінь не западав на ногу. Ростов виходить розпорядитися, щоб провели того коня, а гаманець кладе під подушку Денисова.