Але після приїзду з Москви Анна Кареніна почала уникати своїх високоморальних друзів, намагаючись проводити час у Бетсі. Вронський усюди їздив туди, де бувала Анна. Вона не подавала йому жодних надій, проте, зустрічаючи його, ставала жвавою, веселою, і щось нове світилося в її очах. Зустрічі з Вронським дедалі більше захоплювали її.
Одного разу, запізнившись на початок спектаклю, Вронський увійшов до ложі кузини Бетсі й розповів, чому затримався. Виявляється, йому доручили залагодити справу двох офіцерів, які дорогою зустріли гарну жінку в екіпажі попереду і, простеживши, куди вона увійшла, вже напідпитку вирішили написати їй пристрасного листа й вручити особисто. Але натомість вийшов її чоловік і викинув їх геть. Тепер чоловік вимагає в командира полку суворо покарати офіцерів. А той доручив цю справу Вронському, аби вони перепросили чоловіка тієї жінки й він їх вибачив.
Після опери княгиня Бетсі влаштувала прийом. Розмова точилася спочатку не дуже жваво, аж поки не почали пліткувати. Особливо осуджували Кареніних, вважаючи Кареніна дурнем. Про Анну ж сказали, що після поїздки до Москви вона дуже змінилася і привезла із собою тінь Вронського. Тим часом приїхали Вронський, а потім і Анна. Розмова зайшла про шлюб, кохання і пристрасть. Бетсі питає в Анни про її думку з цього приводу. Анна говорить, що скільки сердець, стільки й видів кохання. Після цього вона звертається до Вронського, сповіщаючи його про те, що отримала листа з Москви про хворобу Кіті.
Усамітнившись у кутку вітальні з Вронським, вона дорікає йому за Кіті, а він укотре освідчується їй. Саме його кохання до Анни й стало причиною негідної поведінки з Кіті, вважає він. У цей час приїжджає Каренін. Усі з осудом поглядають на Анну з Вронським, які навіть не перервали розмови. Коли Каренін поїхав, Анна ще залишилася у Бетсі. Вронський зрозумів, що насправді вона зовсім не хоче, щоб він повернувся до Кіті. Прощаючись з Анною, він зрозумів, що цього вечора наблизився до Анни як ніколи раніше.
Коли Анна повернулася додому, вона побачила, що чоловік ще не спить, чекаючи на неї. Перебуваючи у Бетсі, він бачив Анну з Вронським, але не надав цьому жодного значення. Але він побачив, що для інших це було дивно. Отож він вирішив поговорити з дружиною, хоч довго не міг вирішити, що саме їй сказати. Почувши його слова, Анна ніби одягнулася у броню обману, удавано дивуючись. Проте Олексій Олександрович надто добре знав дружину, щоб повірити у те, що вона вдавала. Він побачив, що вона добре зрозуміла, на що він натякає, і її душа закрилася перед ним назавжди. Каренін почувався людиною, яка повернулася додому і побачила, що її домівка закрита, а ключі загубилися. Анна ж у свою чергу зрозуміла, що її почуття байдужі чоловікові, його турбує тільки розголос про її поведінку у вишуканому товаристві. Коли полягали спати, Анна боялася, що розмова триватиме, проте невдовзі почула рівне дихання чоловіка.
Від того дня почалося нове життя Кареніних: зовні наче нічого не змінилось, але духовного зв'язку між подружжям уже не було. Хоч Олексій Олександрович і був могутнім і впливовим у справах державних, проте у справах сімейних був безсилим. Він не зміг знайти правильного тону у спілкуванні з Анною, хоч і відчував, що добротою і ніжністю її можна ще вмовити. Говорив з нею дещо іронічно, як завжди, а таким тоном не можна було сказати того, що треба.
Минув рік, і те, чого так прагнув Вронський, що здавалося йому неможливим щастям, сталося: Анна тепер належала йому. Але їй самій було непереливки: вночі її мучили жахливі сни, у яких її становище поставало у спотворених образах — ніби і Вронський, і Каренін — обидва були її чоловіками.
Якийсь час по тому, як Левін повернувся додому після невдалого освідчення, він сподівався, що біль швидко мине, але й після трьох місяців нічого не минулося. Та все ж робота, події сільського життя і час зробили свою справу: тяжкі спогади потроху забувалися, і він чекав лише звістки про одруження Кіті. Так настала весна, і Левін вирішив усе забути й будувати своє самотнє життя. Не все складалося так, як хотів, проте він багато працював у господарстві і сподівався перебороти одвічну селянську невибагливість: вдосконалював рільництво, заводив нові породи худоби, навіть зібрався написати книгу з сільського господарства, у якій враховував і особливості роботи найманих селян.
Одного разу навесні до нього завітав Степан Аркадійович Облонський. Він саме був у тих місцях у справах — збирався продавати ліс із маєтку своєї дружини, проте не міг відмовити собі в задоволенні зустрітися зі старим приятелем, побувати на весняному полюванні. Левін йому дуже зрадів, але увесь час чекав новин про Кіті, а Стіва усе мовчав про це. Нарешті на полюванні Левін спитав про неї сам. Облонський розповів про хворобу Кіті і про плани Щербацьких. Левіну соромно було й самому собі зізнатися, що він зрадів новинам, бо тим, хто завдав йому болю, й самим було боляче. Однак, згадавши про причину всіх подій — Вронського, став похмурим і дратівливим. Він ледве не посварився з Облонським, дорікаючи йому, що продає ліс задешево, залишаючи своїх дітей без маєтності. Ще більше псується настрій у Левіна в розмові про загальний занепад дворянських маєтків і безвідповідальність дворянства перед майбутнім. Облонському чужі всі ці міркування, він вважає себе аристократом, і тому ці копійчані розрахунки поза його рівнем.
Вронський був сповнений пристрастю до Анни, але зовні в його житті нічого не змінилося: він жив полковими інтересами, виконував світські обов'язки. Хоч він і не розповідав нічого про стосунки з Анною, усі давно здогадалися про все. Чутки про цей зв'язок дійшли й до матері Вронського. Спочатку вона поблажливо поставилася до цього захоплення сина: Анна їй подобалася, до того ж цей роман в очах світу лише вивищував її сина. Та коли вона дізналася, що він відмовився від вигідного для кар'єри місця, щоб залишитися в полку, аби можна було бачитися з Анною, вона обурилася і почала вимагати його негайного приїзду до Москви.
Вронський, крім справ служби та вищого світу, мав ще одне захоплення: він любив коней. Отож, коли були призначені офіцерські перегони, він, придбавши чистокровну англійську кобилу, вирішив узяти в них участь. Зранку, поснідавши, він зайшов провідати свою кобилу Фру-Фру, яка ніби щось відчувала і нервувалася, а потім уже поїхав на дачу до Анни. Він сподівався поговорити з нею наодинці, бо знав, що о цій порі її чоловіка не буде. Дорогою Вронський згадав про її сина, який завжди заважав йому. Хлопчик відчував, що ніяк не може зрозуміти ставлення своєї матері до цього чоловіка, тож часом дивився на нього пильним допитливим поглядом, а Вронському цей погляд був неприємним. Діставшись до Анни, він побачив, що вона чимось дуже стурбована, і наполіг, щоб вона розповіла йому про причину. Анна відкрила Вронському, що вагітна. Він і раніше наполягав, щоб вона покинула чоловіка, а тепер і поготів почав на цьому наполягати. Анна щоразу відмовлялася зробити це, а Вронський не міг зрозуміти, чому вона, якій так важко було брехати, усе ще намагалася зберегти ці фальшиві стосунки і не хотіла з'єднати свою долю з ним. Вронський бачив тільки їх двох — себе і Анну, та не враховував її сина. Адже вона розуміла, що не може поставити під загрозу долю сина, бо, покинувши чоловіка, вона б утратила можливість і право не тільки виховувати сина, але й бачитися з ним. Вона й хотіла сповістити Вронського про вагітність, і боялася, бо розуміла, що він знову вимагатиме докорінних змін у її житті. Аж тут вона почула голос сина, що повертався з прогулянки, і сказала, що цілком щаслива. Потім поцілувала Вронського і пообіцяла приїхати на перегони.
Незважаючи на те, що Вронський, навіть перебуваючи в Анни, поглядав на годинник, він був надто схвильований, аби усвідомити, що часу до перегонів лишилося обмаль, а тому поїхав розрахуватися за коней. Вже дорогою він зрозумів, що ледве встигне на свій заїзд і неминуче пропустить попередні, тобто приїде із значним запізненням, коли всі, навіть царський двір, уже зберуться на іподромі. Це було б порушенням норм етикету й спричинило б плітки. Отож Вронський повернувся додому, коли вже нікого з товаришів не було. Лакей доповів, що по нього вже двічі присилали зі стайні. Неспішно й спокійно, як завжди, Вронський переодягнувся й прибув на іподром саме вчасно: якраз закінчився черговий заїзд. Але його запізнення усе ж таки привернуло увагу. До Вронського підійшов його брат Олександр і зробив зауваження щодо його запізнення, бо впливові особи помітили відсутність Вронського, а також дорікнув за те, що того останнім часом бачать поблизу дачі Кареніних. Олексій Вронський рідко сердився, але тепер розлютився по-справжньому. Брат зрозумів це і, побажавши успіху, відійшов. Вронський хотів зосередитись перед перегонами, але йому це так і не вдалося: спочатку його зупинив Облонський, який приїхав до Петербурга і хотів бачити свого приятеля, потім якийсь знайомий, так що у Вронського не залишилося часу навіть оглянути сідло, коли гукнули учасників перегонів.
Щойно дали старт, Вронський рвонув уперед, але спочатку йшов другим. Потім після кількох бар'єрів вийшов уперед і очолив перегони. Його Фру-Фру перелітала через перепони, наче птах, добре розуміла свого вершника і слухалася його в усьому. Залишилася ще тільки одна перепона — рівчак з водою, — і Фру-Фру легко подолала її, але сам вершник трохи не встиг за її рухами і припустився помилки — сів у сідло раніше, ніж треба. Фру-Фру впала, незграбний рух Вронського зламав їй спину. Він навіть не одразу збагнув, що саме сталося, і все ще тягнув її, примушуючи встати, але вона лише тремтіла, як рибка, і дивилася своїми чудовими очима. Вронський спересердя вдарив її у живіт ногою і знову потягнув, але марно. Схопившись за голову, він закричав. До нього вже бігли лікар та офіцери його полку, які вирішили пристрелити Фру-Фру. Вронський не міг ні з ким говорити і пішов з іподрому геть. Уперше в житті він відчував провину і був нещасним. Один із товаришів наздогнав його і провів додому. Через деякий час Вронський вже отямився, але спогади про ці перегони залишилися найтяжчим спогадом його життя.
Після розмови з дружиною щодо подружніх обов'язків Олексій Олександрович Каренін зовні мало Змінився у ставленні до неї.