У конторі з'ясувалося, що Раскольникова викликали лише через борг квартирній хазяйці. Як тільки він це усвідомив, ніби тягар упав із його плеч, поведінка ж стала погордливою. Він навіть зробив зауваження помічнику квартального наглядача, що той ставиться нечемно до відвідувачів, палить у їхній присутності. Раскольникова охопили почуття, яких він раніше не знав,— то була звіряча радість спасіння, тріумф самозбереження. Але саме в цю мить у кімнаті, наче грім серед ясного неба розразилася буря. Поручик Ілля Петрович Порох, якому Раскольников зробив зауваження, накинувся на одну даму, що давно вже чекала розгляду своєї справи. Ця дама, відразу привернула увагу Раскольникова, бо одягнена була пишно, а поводилась якось принижено. Коли поручик почав її лаяти, Раскольников страшенно здивувався, але потім зрозумів, що франтувата дама — хазяйка публічного дому, де вночі трапився скандал. Поки поручик кричав, розважаючи душу, на "пишну даму", настрій Раскольникова змінився. Йому хотілося сміятися. Завдавши чосу Луїзі Іванівні, поручик відпустив її, та, задкуючи, виходила з кімнати і наштовхнулася на квартального наглядача, Никодима Хомича. Той дружньо зауважив Іллі Петровичу, що даремно він так серце зриває. Ніби виправдовуючи свою гарячність, поручик указав на Раскольникова і поскаржився: он до чого дійшло, тепер він мусить терпіти зауваження таких, як цей колишній студент; хай би на себе зглянувся, і поручик коротко виклав справу Раскольникова. Никодим Хомич із байдужою ввічливістю спробував владнати цей конфлікт. Раскольников несподівано захотів сказати всім присутнім щось приємне, і почав пояснювати поліцейським, що свого часу обіцяв одружитися з дочкою своєї квартирної хазяйки, тому надавав багато векселів. Потім дочка хазяйки померла, а її мати почала вимагати сплати грошей. Ця сповідь не справила того враження, на яке розраховував Раскольников. Поручик відрізав, що такі жалісні подробиці їх не обходять, вони повинні відреагувати на скаргу і вдатися до відповідних заходів щодо Раскольникова, а він повинен написати зобов'язання. Никодиму Хомичу стало соромно, чи то за поручика, чи то за Раскольникова. Письмоводитель продиктував Раскольникову звичайне у таких випадках зобов'язання не виїжджати з міста, а згодом сплатити гроші. Раскольникову здалося, що після його сповіді письмоводитель ставиться до нього зневажливо. І раптом йому стало байдуже, як люди ставляться до нього. Ця зміна відбулася у якусь одну мить, він відчув свою відчуженість від усіх людей — далеких і близьких. Якби у цю мить його прирекли на страту, він не відчув би болю.
Справа Раскольникова була вже завершена, але він не міг встати й піти, а сидів, схиливши голову на руки. Несподівано він почув розмову про вбивство старої лихварки — говорили квартальний наглядач і його помічник. З розмови стало зрозуміло: затримали тих двох чоловіків, які приходили до лихварки і стукали у двері, коли він, вбивця, був у квартирі. Раскольников підвівся, збираючись піти, але знепритомнів. Прийшовши до тями, він пояснив цей випадок хворобою.
Повернувшись додому, Раскольников взяв речі старої лихварки і сховав. їх під камінь у глухому провулку. Потім попрямував до свого приятеля Разуміхіна. Говорив з ним Раскольников плутано — то наче прийшов роботи просити, то ніби намагався пояснити щось. Несподівано встав і пішов. На Миколаєвському мості його шмагнув батогом візник, бо він мало не попав під коней. Раскольников зупинився на мості, з нього сміялися перехожі. Одна купчиха з дочкою подала йому, як старцю, двадцять копійок. Раскольников стиснув у руці гроші і трохи пройшов, потім повернувся обличчям до Неви. Він добре знав це місце, бо багато разів зупинявся тут, повертаючись з університету. Краєвид був чудовий, але. на Раскольникова віяло від нього холодом. Він вразився, що зупинився саме тут, наче мав ще право жити так, ніби нічого не трапилося. Раскольников відчув нестерпну самотність, все краще, що було в його житті, залишилось у минулому. Тепер він наче летів кудись угору, і все зникло з очей. Відчувши у руці монетку, він уважно розглянув ЇЇ і жбурнув у річку, потім повернув додому. Йому здалося, що він відрізав себе від людей саме у цю хвилину. Не міг пригадати, як прийшов у свою кімнату, як ліг на диван і заснув. Уві сні він почав марити, йому ввижалося, що б'ють його квартирну хазяйку. Отямився від яскравого світла: Настасья принесла йому тарілку супу. Але їсти він не міг, тільки запитав, хто ж і чому бив хазяйку. Настасья подивилася на нього уважно і сказала, що ніхто не бив, то йому мариться, бо кров у ньому кричить. Він попросив пити, вона принесла холодної води, він один раз ковтнув, пролив собі на груди, а більше вже нічого не пам'ятав.
Скільки часу він був у маренні, Раскольников не знав. То йому здавалося, що в кімнаті багато народу, то відчував, що він сам. Він знав тільки, що часто поруч з ним Настасья і ще хтось знайомий, але не міг впізнати, хто саме. Нарешті він зовсім отямився. Був ранок, біля свого ліжка він побачив Настасью і ще якогось зовсім невідомого йому молодика. Раскольников саме намагався зрозуміти, хто ж це такий, як увійшов Разуміхін. Нарешті Раскольников уторопав, що той чоловік — артільник, він приніс гроші від матері. Потім Настасья принесла обід, і цього разу все було так гарно сервіровано, як давно вже не бачив Раскольников. Разуміхін немов мав хист подобатися людям, всі його прохання і квартирна хазяйка, і Настасья виконували залюбки. Раскольников помітив, що лежить тепер не на своїй брудній і розідраній подушці, а на чистій пуховій. Разуміхін поручився за Раскольникова, що той заплатить, і забрав у хазяйки навіть вексель. Він розповів, що вирішив перебратися на нову квартиру й бути ближче до Раскольникова. Потім пішов, щоб купити приятелю новий одяг, переговорити з квартирною хазяйкою щодо подальшого перебування Раскольникова на цій квартирі й догляду за хворим. Причарована Разуміхіним Настасья вийшла за ним слідом, щоб підслухати цю цікаву для неї розмову.
Коли всі пішли, Раскольников схопився на ноги, став шукати речі, які могли б навести на слід убивці, але, знесилений, знов упав і заснув. Він проспав багато годин і прокинувся майже здоровий. У кімнату зазирнув Разуміхін, який вже три години очікував пробудження хворого. Дуже задоволений, він показав, який одяг придбав для Раскольникова, але тому це було байдуже. Майже силоміць Разуміхін переодяг приятеля у нову чисту білизну. У кімнатку Раскольникова прийшов Зосимов — студент-медик, щоб оглянути хворого. Разуміхін запросив його на вечір у гості, щоб відзначити свій переїзд на нову квартиру. Раскольников уважно прислуховувався до розмови, бо незабаром Разуміхін заговорив про вбивство старої лихварки. На новосілля він запросив і Заметова, того самого письмоводителя, що допомагав Раскольникову писати зобов'язання. Заметов приходив і сюди, у комірчину Раскольникова. Він, казав Разуміхін, товариський хлопець, з його допомогою можна визволити з біди маляра Миколая, якого затримали, підозрюючи у вбивстві. В розмову втрутилася Настасья, вона сказала Раскольникову, що вбили Лізавету,— він повинен пам'ятати її, адже вона ж штопала йому сорочки. Зосимов повернув Разуміхіна до справи маляра. Разуміхін розповів, що Миколай приніс хазяїну шинка золоті сережки у футлярі, які начебто знайшов на вулиці. Він і другий маляр, Митрич, саме раз і фарбували ту квартиру на другому поверсі, де ховався Раскольников. Хазяїн шинка порозпитував людей і довідався, що Миколай випиває вже не перший день, коли ж натякнув йому на вбивство, той кинувся тікати. Його знайшли на постоялому дворі, він заставив навіть свій срібний хрест за шкалик, потім пішов у сарай і намагався повіситися. Миколай божився, що не вбивав старої, признав тільки, що знайшов ті сережки не на вулиці, а в кімнаті, де вони працювали. Разуміхін і Зосимов стали обмірковувати, як же все відбувалося насправді. Разуміхін у своїй версії точно відновив картину вбивства.
У цей час до кімнати Раскольникова зайшов Петро Петрович Лужин. Це був уже немолодий чоловік, проте його одяг і зовнішність свідчили, що він хотів ще подобатися; тепер він був трохи спантеличений і недовірливо оглядав кімнату-шафу Раскольникова. Коли Лужин відрекомендувався майбутньому родичу, той довго мовчки дивився на нього, наче вперше почув це ім'я. Лужин повідомив, що сестра і мати Раскольникова незабаром приїдуть. Вони житимуть у "номерах", за які Лужин платитиме. Разуміхін, почувши адресу тих "номерів", відразу ж дав їм характеристику — бруд, сморід, та й трапляються різні неподобства. Лужин сказав, що він ще не дуже знайомий з петербурзьким життям, але йому здалося, що там не так уже й погано. Дешево, зауважив Разуміхін. Лужин житиме поки що у свого приятеля Андрія Семеновича Лебезятникова, у таких самих "номерах", тільки в іншому будинку, у пані Ліппевехзель. Почувши ім'я приятеля Лужина, Раскольников, здавалося, щось пригадав, але промовчав. Лужин говорить, що колись опікувався Лебезятниковим, тепер йому приємно бачитися з ним, бо той представляє молоде покоління, яке так цікавить його. Сподіваючись сподобатися своїм молодим співрозмовникам, Лужин виклав власну точку зору на молодь і власну життєву філософію. На його думку, егоїзм і власні інтереси рухають прогрес. Багатство суспільства залежить від багатства кожної окремої людини, тому чим більше буде багатих, тим багатшим стане й суспільство. Якщо ділити один "кафтан" на всіх, то ніхто одягнутий не буде. Разуміхін не хотів підтримувати цю розмову, бо, на його думку, ідеєю про суспільне благо індивідуалізму прикриваються ті, хто прагне тільки власного благополуччя і залюбки використовує для цього чужу працю. Лужин спробував образитися. Разуміхін запевнив його, що він не мав на увазі особисто Лужина. Розмова повернулась до вбивства лихварки. Лужин хотів уже відкланятись, але, почувши про цю подію, захотів, на свою біду, вставити "розумне слово". Разуміхін знав Порфирія Петровича, який розслідував цю справу, навіть доводився йому далеким родичем. Слідчий думок своїх не видавав, але вже почав допитувати тих, хто заставляв у лихварки речі.