Спершу всі вважали, що Океан – мертвий, хімічний конгломерат, потворна драглиста маса. Згодом Маженон висловив припущення, що "драглиста машина" – не що інше, як щось живе від природи. У наступні роки було створено дуже багато досить складних моделей живого Океану. Відтак настав період появи багатьох шкіл, матеріали накопичувалися, але натхнення вчених поволі почало згасати. Севада – останній з великих соляристів – загинув, бо спрямував свій літальний апарат над Океаном, у глиб "швидкуна", який явно поступався йому дорогою. Кельвін вважав, що це було перше самогубство, перший раптовий вибух відчаю.
Років за два до того, як Кельвін, випускник Інституту, почав працювати в лабораторії Гібаряна, було засновано фонд Метта-Ірвінга, призначений для заохочення тих, хто знайде спосіб використати для потреб людини енергію океанічного глею. Не раз космічні кораблі привозили на Землю вантаж плазматичних драглів, та це нічого не давало: відбувався процес розпаду.
Кельвін розумів, що заперечувати наявність у Океана психіки, – байдуже, що розумілося під цим словом, – було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає людську присутність над собою, стало очевидним... Крім того, Океан уміє те, чого люди не вміють, тому Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.
Стислий переказ скорочено, автор: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
СНИ
Оскільки Океан ніяк не реагував на експеримент, вони повторювали його. Активність плазми Океану значно зросла. Дві доби змодульований енцефалограмою Кельвіна пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами в кілька годин невидимі удари по майже зовсім гладенькій поверхні Океану. Якось на поверхні Океану з'явилася симетріада – велетенська скляна квітка. Потім вона почала гинути і розрослася в двобарвне дерево.
За весь цей час Кельвін потерпав, що Сарторіус зажадає відновити роботу над анігілятором; крім того, Кельвін чекав, як прореагує Снаут, коли довідається від Сарторіуса про перебільшену небезпеку, яку могло спричинити знищення нейтринної матерії. Однак нічого такого не сталося.
Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник. Кельвін весь час проводив з Гері і відчував, що їхні стосунки апатичні. Вночі йому снилися дивні сни, які він майже не міг передати на папері. У цих снах не відбивався жоден спомин чи враження прожитого дня. На п'ятнадцятий день після припинення експериментів Кельвін побачив, як Океан викидав з себе частини, схожі на піну. На другу ніч він став свідком ще одного феномена – Океан фосфорував.
Протягом наступних двох тижнів ні на станції, ні поза її межами нічого не сталося. Тільки якось серед ночі Кельвін почув далекий крик агонії, що долинав нізвідки й воднораз з усіх боків. Чулося, як у лабораторії пересували щось важке.
Через два дні Снаут з'явився перед Кельвіном і Гері у справжньому земному костюмі. З'ївши консервів, Снаут налив собі пів склянки вина. Він говорив, що Океан, може, бажає їм добра. Може, хоче ощасливити, тільки ще не знає як. Він читає в мозках бажання, а відомо ж, що тільки два проценти нервових процесів перебувають під контролем свідомості.
УСПІХ
Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один. Уночі один кошмар змінювався іншим, уранці вони з Гері вставали й вдавали спокійних. Вони багато розмовляли про те, як житимуть на Землі, хоч Кельвін не вірив в це ні на мить. Він знав, що це неможливо. Станція була єдиним місцем, де вони могли бути разом.
Якось уночі він почув крізь сон, що Гері тихенько встає. Вона вийшла в коридор і з кимось розмовляла. Кельвін не міг піти туди, на нього напав страх. Він знову ліг. Гері повернулася і подумала, що він спить. Вдень вона поводилася дивно, а ввечері дала йому випити сік зі снодійним, про яке він не здогадувався. Перед сном вона запитала, чи одружився б він, якби її не було. Він сказав, що ні, бо десять років уже прожив сам. "А якби я тебе попросила про це?" – "Щоб я одружився? Що за дурниця, Гері? Мені не потрібен ніхто, крім тебе.". Гері міцно обняла його, він сказав, що любить її. Жінка заплакала.
На світанку Кельвін прокинувся з важкою головою і побачив, що Гері поруч нема. Він про все здогадався, кинувся шукати у всі приміщення станції. Хтось стримував його, тягнув кудись. Це був Снаут. Він говорив, що Гері нема. Вона залишила прощальний лист, у якому просила пробачення за те, що зробила, і доводила, що іншого виходу не було. Слово "Гері", яке стояло у кінці листа, було закреслене, бо жінка справді не знала, хто ж вона насправді.
Снаут розповів, що Гері зникла з допомогою анігіляції. Апарат Роше не годився, тому Сарторіус змонтував інший, спеціальний дестабілізатор, маленький. Кельвіну хотілося покарати Океан, застосувати проти нього усі заборонені засоби. Снаут вважав, що цього не треба, бо Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який людству невідомий. Те, що він зробив, міг бути... дарунок.
СТАРИЙ МІМОЇД
Рапорт про події на станції був надісланий на Землю. Кельвін не мав роботи і думав про своє життя. Тепер йому не хотілося повертатися на Землю. Зі Снаутом вони вирішили, що Океан можна порівняти з богом-дитиною, а Соляріс – колиска божественного немовляти. "…може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках, – просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів.." – говорив Снаут. "А ми якийсь-час були його іграшками", – докінчив Кельвін.
Коли станція наблизилася до старого мімоїда, Кельвін вирішив полетіти до нього. Снаут не хотів пускати його самого, бо в перші дні після зникнення Гері Кельвін хотів покінчити з життям. Та тепер Кельвін дав слово честі, що все буде добре.
Він вперше опинився сам над Океаном, ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Потім він опустився на мімоїд, що скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення. Чоловік підійшов до Океану. Чорна хвиля важко вповзла на берег, коли вона відступила, на березі залишилися тремтливі нитки слизу. Кельвін простяг руку до наступної хвилі. Тоді вона затрималася, трохи відступила, охопила його руку, не торкаючись її. Чоловік підняв руку, хвиля потяглася за нею вгору, оточуючи долоню прозорою, брудно-зеленою оболонкою, яка поступово світлішала. Здавалося, з Океану виросла тягуча квітка, оточила його пальці, ставши їхнім точним негативом, однак не доторкнулася до них. Він відступив. Стеблина неохоче повернулася вниз. Кельвін повторював цю гру доти, аж поки одна з чергових хвиль байдуже відринула, немовби наситившись новими враженнями. Чоловік відчув, що тепер пробачив Океану все. Кельвін вирішив не відступати, досліджувати Соляріс. Які звершення, знущання, які муки ще чекали на нього? Кельвін нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.
Стислий переказ скорочено, автор: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу