І тут Марлоу побачив худорлявого чоловіка, що враз сів на ношах, піднісши руку над плечима носіїв. Марлоу відчув абсурдність цієї ситуації, коли вони з такою ганебною необхідністю були змушені покладатися на ласку тієї жорстокої примари. Марлоу подумав, що Курц, здається, німецькою означає "короткий". Ім'я цієї людини дуже їй пасувало, хоч зріст Курца був футів шість. Покривало впало, і з-під нього, наче зі савана, вигулькнуло жалюгідне, страхітливе тіло. Курц чоловік скидався на ожилий óбраз смерті. Він щось прокричав і відкинувся на спину. Натовп дикунів зник.
Курца поклали в одній із крихітних кают, йому дали запізнілу кореспонденцію. Марлоу вразило, що Курц говорив голосно й легко, майже не ворушачи губами. Голос був серйозний, глибокий, розкотистий… хоча сам Курц був з вигляду спроможний хіба що на шепіт.
Згодом до Курца зайшов начальник, а Марлоу вийшов і побачив, що росіянин за чимось на узбережжі спостерігає. Ген-ген удалині невиразно ковзали темні силуети людей, а берегом справа наліво снувала дивовижна й розкішна з'ява – жінка. Вона виступала гордо, мірною ходою, вбрана в смугастий одяг, оздоблений оторочками. Її дикунські прикраси ледь дзеленчали й виблискували. Незнайомка високо несла голову, а зачіска її скидалася на шолом. Це була розкішна, чарíвна дикунка з вогненними очима. Жінка спинилася біля пароплава, завмерла. Вона дивилася на чоловіків на пароплаві так, ніби від цього пильного, непохитного погляду залежало її життя. Зненацька дикунка розкинула оголені руки й піднесла їх над головою, сповнена божевільного бажання торкнутися неба, і цієї самої миті блискавичні тіні вигулькнули з-під землі, гайнули понад рікою й узяли пароплав у свої темні обійми. Запала грізна мовчанка.
Жінка поволі повернулася, пройшла вздовж берега й зникла у кущах. Арлекін розповів, що останні два тижні щодня ризикував життям, не дозволяючи цій жінці ввійти до оселі Курца. Одного разу вона таки пробралася, побачила костюм росіянина і цілісіньку годину тріщала щось Курцові, раз у раз показуючи на арлекіна. Той не знав говірки племені.
Тим часом Курц говорив начальнику, що прибулі хочуть врятувати не його, а слонівку, що він не такий уже й хворий, що хоче довести задумане до кінця.
Начальник вийшов від Курца і сказав Марлоу, що тепер цей округ тимчасово для них закритий, від цього постраждає торгівля, бо на станції є колосальні запаси слонової кістки. Начальник вважав своїм обов'язком сповістити про це куди слід. Марлоу мусив визнати, що Курца вже майже поховали. Згодом росіянин зізнався Марлоу, що мусить зійти з дороги, бо для Курца більше нічого не може зробити. Росіянин розумів, що начальник хоче позбутися його. Потім, стишивши голос, росіянин повідомив, що це Курц наказав напасти на пароплав. Курц не хотів звідси їхати, а іноді хотів. Він думав, що напад відлякає усіх на пароплаві, вони вирішать, що Курц помер і повернуть назад. Марлоу пообіцяв берегти ці таємниці. Вони порощалися.
Вночі Марлоу здалося, що існує реальна небезпека. Повітря було наповнене тривкими вібраціями й приглушеним стукотом. Чулись оглушливі крики, які зненацька урвались. Марлоу зазирнув у маленьку каюту. Там горіло світло, але пана Курца не було. Марлоу зістрибнув на берег і побачив широкий слід у траві. Курц ліз рачки. Марлоу таки наскочив на бідолаху, який зірвався на рівні. Коли вони опинилися віч-на-віч, Марлоу начебто отямився й усвідомив усю глибину небезпеки. Курц сказав йти геть і ховатися. Довкола ходили чорні постаті. Марлоу спитав Курца, чи тямить той, що робить, адже загине та й годі. А тоді погрозив, що задушить. "Я стояв на порозі великих справ, — проказав Курц із такою тугою і таким жалісливим тоном, що кров захолола в жилах. — А тепер, через того негідника й дурня…" Марлоу сказав, що успіх Курца в Європі забезпечений. Він намагався зруйнувати чари – важкі німі чари глушини. І Марлоу таки вдалося переконати Курца. Він привів його в каюту і вклав на канапу.
Коли наступного дня, опівдні, вони підняли якір, юрмисько людей знову вийшло з лісу. Перед юрбою, біля самої ріки, три чоловіки, з голови до ніг обліплені червоною глиною, знай ходили туди-сюди.
Курца перенесли до рубки – там було більше повітря. Лежачи на кушетці, він дивився у відчинене вікно. Раптом у гурті бронзових тіл зчинився гармидер, і жінка із зачіскою, що нагадувала шолом, підбігла мало не до самої води. Вона простягала руки, викрикуючи щось, і весь той зворохоблений натовп хором підхопив її слова й заволав. Марлоу смикнув мотузку свистка. Дикуни почали розбігатися. І лише велична й нескорена дикунка не ворухнулася.
Вони пливли вдвічі швидше, ніж тоді, коли рухалися проти течії, але й життя Курца так самошвидко вгасало. Начальник був у доброму гуморі, бо тепер йому нíчим було клопотатись: "справа" чудово залагодилася, кращого результату годі було бажати. Марлоу розумів, що його теж зарахували до мерців.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Курц боровся. "О, я ще вирву твоє серце!" – якось закричав він до невидимої глушини.
Якось пароплав зламався, і довелося пристати до острова, щоби полагодити судно. Ця затримка – перше, що похитнуло впевненість Курца. Одного ранку він вручив Марлоу перев'язану шнурівкою паку паперів і світлину. Курц не хотів, що це потрапило у руки начальника. Пополудні Марлоу почув, як він бурмоче: "Жити чесно, умерти, умерти…". Він знову забурмотів, зриваючись на крик, немов звертався до якогось видива… двічі скрикнув, але крик той був не гучніший, ніж подих: "Жах! Жах!"
Марлоу задмухав свічку і вийшов з рубки. Подорожні обідали в кают-компанії, і він усівся на своє місце. Дуже швидко по тому служка начальника просунув у каюту свою чорну голову й сказав, що Курц помер.
Усі подорожні побігли глянути на покійника, а Марлоу сидів за столом і продовжував вечеряти. Він думав, що його вважали тоді брудною скотиною. Щоправда, він з'їв небагато. Але в каюті горіла лампа, було світло… а там, зовні, панувала пітьма, диявольська пітьма. Наступного дня подорожні поховали чиїсь останки у брудній ямі, та все ж… Потім вони мало не поховали Марлоу, але він залишився живим.
Зазирнувши за грань, Марлоу краще збагнув погляд Курца, який не бачив полум'я свічки, проте якому вистачало широчіні, щоб охопити цілий Всесвіт, і гостроти, щоби пронизати всі серця, що калатають у темряві. Він підбив підсумок і виніс присуд: "Жах!"
Марлоу залишився вірним Курцові до кінця. Він повернувся і в той час я почувався не дуже добре. Тинявся вулицями, тітонька намагалася відновити його сили. Він потребував не відновлення сил, а заспокоєння уяви. Марлоу зберігав паку паперів, вручених Курцом, і не знав до пуття, щó з ними робити. Його мати нещодавно померла, за нею доглядала його наречена. Якось до Марлоу зазирнув гладко виголений чоловік із дуже офіційними манерами. Він розпитував про Курцові документи. Урешті він дійшов до похмурих погроз, почав із запалом доводити, що компанія має право вимагати будь-яку інформацію, що стосується її "територій". За його словами, "пан Курц конче мав широкі й особливі знання про недосліджені краї, бо ця непересічна, обдарована людина потрапила у виняткові умови, тож…". Марлоу запропонував йому звіт "Викорінення дикунських звичаїв", попередньо відірвавши клаптик із постскриптумом. Той чоловік жадібно схопив його, але, дочитавши, презирливо пирхнув, що це не те, на що вони сподівалися.
Непрохай-гість забрався геть. За два дні з'явився ще один суб'єкт, який назвався двоюрідним братом Курца: йому хотілося дізнатися найменші подробиці про останні хвилини його найдорожчого родича. І він випадково дав мені зрозуміти, що Курц, виявляється, був великим музикантом. Марлоу зробив висновок, що Курц був універсальним генієм…
Насамкінець до Марлоу завітав журналіст, який палко бажав довідатися про долю свого "любого колеги". Цей відвідувач заявив, що Курц, на його думку, писати не вмів, але умів говорити, міг наелектризувати юрбу, міг би стати блискучим лідером якої-небудь радикальної партії. Марлоу вручив журналісту знаменитий "Звіт" для опублікування, якщо він вважатиме це за можливе. Гість квапливо переглянув документ, бурмочучи собі щось під ніс, ледве вимовив "годиться" і пішов геть зі своєю здобиччю.
Отак у Марлоу залишилися лише тонка пачка листів і портрет дівчини, яка виглядала вродливою. Марлоу вирішив особисто повернути їй її світлину і листи. Дівчина досі була в жалобі, хоч минуло вже більше року відтоді, як Курц помер. Вона була не надто молода, зате вже дозріла для вірності, страждання й віри. Її світле волосся, бліде обличчя й чисте чоло ніби оточував спопелілий ореол. Темні очі дивилися просто на Марлоу. Їхній погляд був невинний, глибокий, упевнений і довірливий водночас. Вона тримала свою печальну голову так, наче пишалася цією скорботою, наче хотіла сказати: "Я, я єдина вмію тужити за ним так, як він на те заслуговує". Дівчина вважала, що Марлоу добре знав Курца, що захоплювався ним, що Курца неможливо було не любити. Дівчина говорила, певна співчуття. Марлоу дізнався, що її рідні не схвалювали заручин із Курцом. Той мав замало статків абощо. Марлоу мусив збрехати, що був з Курцом до кінця. Також він збрехав, що останнім словом, яке він вимовив, було ім'я дівчини. Відразу пролунав радісний і страшний крик, крик великого тріумфу й невимовного болю: "Я знала… я була впевнена!..". Марлоу не зміг їй сказати правди. Тоді б запала надто густа пітьма… суцільна пітьма…
І Марлоу замовк. Ледве видимий і мовчазний, він сидів осторонь у позі замисленого Будди. Певний час ніхто з нас не міг бодай поворухнутися.
Раптом директор озвався, що вони прогавили початок відпливу. Чорна валка хмар тягнулася над берегом, а під цим захмареним небом котив свої похмурі води спокійний потік, що провадив до найдальшого краю землі або – у самісіньке серце безкрайньої пітьми.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу