Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому тільки ставало моторошно".
Звістка про Бородінський бій бентежить усіх. Ростов поспішає з купівлею коней і поверненням у полк. Він ще раз зустрічається з Мар'єю, цього разу в церкві. Його вражає той одухотворений вираз, що з'являється на обличчі княжни під час молитви. Ростов шкодує, що поквапився дати обіцянку Соні і тепер невільний. Повернувшись після служби в церкві, він раптом стає навколішки й щиро молиться про можливість виконати свій обов'язок перед батьками і все зробити правильно. Саме тієї миті ординарець приніс йому листи з дому — від матері й від Соні. Остання звільняє його від даного їй слова, пише, що справи Ростових у глибокому занепаді і лише одруження Миколи з Мар'єю Болконською може виправити становище. З материного листа він дізнався, що Андрій Болконський перебуває в їхньому обозі і що Наташа й Соня доглядають його. Про це Микола повідомив княжну Мар'ю, яка саме збиралася їхати шукати брата. Провівши її в дорогу, він сам повертається в полк.
Родина Ростових перебувала в Троїці, де й були написані обидва листи. Графиня мала розмову із Сонею і переконала її пожертвувати собою заради добробуту сім'ї, якій вона багато чим завдячує. Соня спочатку вагалася. "Колись у всіх діях самопожертви вона з радістю усвідомлювала, що, жертвуючи собою, цим самим піднімає собі ціну в очах своїх та інших і стає більш гідною Миколи... Але тепер жертва її мала полягати в тому, щоб відмовитися від того, що для неї становило всю винагороду жертви, весь сенс життя". Дівчина гірко розчарувалась у сім'ї, у якій живе, а її любов до Миколи перетворилася на пристрасть. Соня заздрить Наташі, що та не зазнала нічого подібного, а проте її не раз кохали. Крім того, спостерігаючи, як Наташа доглядає пораненого князя Андрія, Соня потай сподівається, що після його видужання вони одружаться, і тоді Миколі не можна буде зв'язати свою долю із сестрою Болконського. Саме тому Соня й зважилася написати Миколі лист, у якому розриває їхні заручини.
А П'єра утримують під вартою. З ним разом ще сімнадцятеро людей нижчого суспільного стану, яких також звинувачують у підпалі. Французи влаштовують щось схоже на суд, ставлять безліч зайвих і непотрібних, на думку Безухова, запитань, на деякі з яких П'єр просто відмовляється відповідати. Він розуміє, що весь цей "суд" — нікому не потрібна процедура, що рушійна сила всього — влада, завдяки якій французи і судять його, і головна їх мета — звинуватити його. Москва продовжує горіти, по місту стелиться дим. Через якийсь час полонених ведуть до генерала Даву, про жорстокість якого Безухов добре знає. Той показує на П'єра, нібито впізнаючи в ньому російського шпигуна. Безухов намагається виправдатися, називає своє ім'я, але Даву не слухає його. І все ж на якусь мить їхні погляди зустрічаються, і П'єр відчув, що цей момент людського спілкування зробив його не рядком на папері, а "людиною, братом по людству". Аж тут увійшов ад'ютант, і Даву поспіхом віддає якісь розпорядження (як з'ясовується потім — наказ страчувати полонених). П'єра виводять на вулицю, разом з іншими підводять до стовпів, лунає барабанний дріб, французи радяться при них, чи по одному їх розстрілювати, чи по двоє. Видно, що французи поспішають. На очах П'єра розстрілюють перших двох полонених, потім ще двох. Безухов помічає, що жах і страждання написані не тільки на обличчях полонених, але й на обличчях французів. Він не розуміє, навіщо вершиться "правосуддя", якщо страждають і "праві", і "винуваті". Французи скидають тіла в яму "із видом людей, що чинять злочин". П'єра не розстрілюють: страту припинено, а він був шостим, наступним. Безухова відокремлюють від інших "злочинців" і поміщають у невеличку розорену і "запаскуджену" церкву. "З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, скоєне людьми, що не хотіли цього робити, у його душі раптом ніби висмикнули пружину, на якій усе трималося, і усе завалилося в купу безглуздого сміття. У ньому знищилася віра й у справедливий устрій світу, і в людську, і у свою душу, і в Бога".
П'єр знайомиться з людиною на ім'я Платон Каратаєв, який умовляє Безухова "не тужити": "Час терпіти, а вік жити". Він пригощає П'єра, який не їв цілий день, картоплею, смачніше від якої той, здавалося, не куштував. На питання Каратаєва, як він опинився тут і чому не поїхав, Безухов відповідає, що залишився в місті випадково, пішов подивитися на пожежу, а його заарештували як підпалювача і засудили. Каратаєв зауважує, що "де суд, там і неправда". Про події війни є й народна примовка про черв'яка, який капусту їсть, а сам наперед того конає. Він відрекомендувався як солдат Апшеронського полку. Слухаючи розповідь Безухова про його сім'ю, Каратаєв співчуває, що в П'єра немає батьків ("Дружина для ради, теща для привіту, та немає миліше рідної матінки!"), а те, що П'єр бездітний, засмучує Платона ще більше. Каратаєв розповідає і свою історію, "як він поїхав у чужий гай за лісом і попався сторожу, як його сікли, судили і віддали в солдати". Але на власному прикладі він переконався: немає лиха без добра. У солдати мав був іти його брат, але в нього п'ятеро дітей, а в самого Платона залишилася тільки жінка-солдатка — була дочка, але її "ще до солдатчини Бог забрав". Каратаєв згадує, як їздив додому: рідні живуть добре, трудяться усі разом. Ніхто не знає за життя, чому й що відбувається: "Доля голови шукає. А ми все судимо: те не добре, це не до ладу. Наше щастя, друже, як вода в неводі: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема". На ніч він читає якусь дивну молитву, у якій звертається не тільки до Ісуса Христа, Миколи-угодника, а й згадує Фрола і Лавра. На здивоване запитання П'єра Платон відповідає, що це кінське свято і що "і худобу жаліти треба". І він, ласкаво подивившись на собаку, що скрутився біля його ніг, і собі побажав: "Положи, Боже, камінчиком, підніми калачиком". Потім він говорив це кожного дня, і справді легко вставав і брався до якоїсь роботи свіжим і бадьорим. "П'єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислуховуючись до хропіння Платона, що лежав біля нього, і почував, що колись зруйнований світ тепер із новою красою, на якихось нових і непорушних основах, рухався в його душі".
Разом із П'єром у церкві утримуються ще двадцять троє полонених солдатів, три офіцери і два чиновники. Вони провели разом чотири тижні, і всі вони потім як у тумані уявлялися П'єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди в його душі найсильнішим і найдорожчим спогадом — уособленням усього російського, доброго і "круглого". "Вся фігура Платона в його підперезаній мотузкою французькій шинелі, у кашкеті і постолах, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, ніби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка і великі карі ніжні очі були круглі..." Скільки йому років, Безухов не знав, але, судячи з його розповідей про походи, у яких він брав участь, йому за п'ятдесят. Проте в Платона немає жодної сивої волосини, і зуби всі цілі. Його обличчя, незважаючи на зморщечки, "мало вираз цнотливості і юності; голос у нього був приємний і співучий". "Він, певне, ніколи не думав про те, що він сказав і що скаже; і від цього у швидкості і точності його інтонацій була особливо незаперечна переконливість". "Фізичні сили його і проворність були такі від самого початку полону, і, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба". Промова Платона буяє народно-просторічними зворотами — прислів'ями, приказками. Платон постійно був чимось зайнятий: "він усе вмів робити — не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, лагодив чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки вночі дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні. Потрапивши у полон, він, певне, відкинув від себе все напущене на нього, далеке, солдатське і мимоволі повернувся до старого, селянського, народного складу... Головна принадність його розповідей полягала в тому, що в його промові події найпростіші, іноді ті самі, що бачив П'єр, набували характеру урочистої благопристойності... Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П'єра, що був його сусідом; але П'єр почував, що Каратаєв, незважаючи на свою лагідність і ніжність до нього... ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним". Каратаєв нічого не пам'ятає, крім своєї молитви. Якщо П'єр, уражений глибоким змістом якогось спостереження Платона, просить його повторити щойно сказане, той не може цього зробити.
Отримавши від Миколи звістку про те, що князь Андрій перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Мар'я виїжджає до них разом з небожем, семирічним Миколкою. Дорогою вона переймається долею брата, її ж кохання до Миколи Ростова за останній час стає "нероздільною частиною її самої". "Княжна Мар'я знала, що вона кохала перший і останній раз у житті, і почувала, що вона кохана, і була щаслива". Ростови зустрічають її радо, князь Андрій почувається як і раніше, але, як запевняє оточення, життя його поза небезпекою. Першою на ґачку будинку, де зупинилися Ростови, Мар'я побачила повновиду дівчину з чорною косою і нещирою посмішкою. То була Соня. У перший момент у ній піднімається вороже почуття до цієї дівчини, але, переборовши себе, Мар'я тримається з нею привітно. Дізнавшись, що її брата доглядає Наташа, Мар'я ледь стримує сльози досади. Проте, побачивши цю Наташу і прочитавши на її обличчі страждання, каяття і любов, Мар'я "із сумною насолодою заплакала в неї на плечі". Наташа повідомляє княжні Мар'ї, що князеві Андрію тепер краще, але лікар побоюється зараження. Проте Наташа додає, що днів зо два тому Андрій перемінився, і їй здається, ніби він умирає. Увійшовши до пораненого, Мар'я розуміє, наскільки справедливі спостереження Наташі. Вона сподівалася побачити ніжне, розчулене, як у дитинстві, обличчя брата, проте, увійшовши, ледве впізнає його: "У глибокому погляді, що дивився не з себе, а в себе, була майже ворожість, коли він повільно поглянув на сестру й Наташу". Вони привіталися, князь Андрій подякував сестрі за те, що вона приїхала до нього, проте "розмова була холодна, незв'язна і переривалась щохвилини".