До будинку підійти неможливо — він увесь охоплений полум'ям. П'єр запитує про дитину у французів, ті його відводять до ослона, під яким лежить дівчинка років трьох. П'єр схопив її й побіг до того місця, де лишив чиновника з дружиною, але тих уже немає. Він намагається розпитати про них, але це не дає жодного результату, тільки якась баба говорить, що начебто знає батьків дівчинки. Тим часом П'єр бачить вірменську сім'ю, до якої підходять французи, один з яких стягує зі старого чоботи, а другий зриває з молодої красуні-вірменки намисто, ледве не задушивши її... П'єр віддає дитину тій бабі, яка наче знає її батьків, і кидається на французів. Один утікає, другого П'єр збиває із ніг, починає душити. У цей час з'являється кінний французький роз'їзд, П'єра б'ють до безпам'ятства, обшукують, знаходять у нього пістолет і приймають за шпигуна. Його допитують, та він зухвало відповідає французам, не називаючи свого імені. З усіх затриманих людей саме П'єр здавався найбільш підозрілим, і його французи тримають окремо під суворою вартою.
ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ
Частина перша
У Петербурзі у вищих колах у цей час ще палкіше, ніж будь-коли, точилася важка боротьба партій Румянцева, французів, Марії Федорівни, цесаревича й інших. Тут минало спокійне життя, що занепокоєне привидами, тінями життя. "Петербурзьке життя йшло по-старому; і через хід цього життя треба було робити великі зусилля, щоб усвідомлювати небезпеку і той скрутний стан, у якому перебував російський народ. Ті самі були виходи, бали, той самий французький театр, ті самі інтереси двору, ті самі інтереси служби й інтриги. Тільки в найвищих колах робилися зусилля для того, щоб нагадувати про скрутність теперішнього стану".
У Анни Павлівни Шерер у день битви під Бородіном був званий вечір. Цього дня квіткою вечора мало бути читання листа преосвященного, надісланого ним у супровід до образа преподобного угодника Сергія, який він надіслав государеві. Очікували на князя Василя, що збирався читати послання патріарха: князь Василь славився своїм читанням — він то знижував голос, то підвищував, прикривав очі і завивав. Однією із найбільш значних новин була хвороба графині Безухової. "Усі дуже добре знали, що хвороба чарівної графині походила від незручності виходити заміж одразу за двох чоловіків і що лікування цієї "хвороби" лікарем-італійцем полягало в усуненні цієї незручності..." Син князя Василя Іполит теж був тут присутній, він намагався жартувати, але робив це, як завжди, безглуздо. З'являється князь Василь і читає послання. Усі слухають із захватом.
Наступного дня був день народження государя, і саме цього дня надійшла звістка про успіх російських військ під Бородіном: Кутузов написав депешу між боями і одразу після бою, вважаючи, що російські війська перемогли французів, відправив повідомлення в ставку. У світі й у салоні Анни Павлівни всі радіють не стільки успіху війська, скільки тому, наскільки вчасно надійшла ця звістка. Князь Василь, забувши свої негативні відгуки про Кутузова, хвалиться, що завжди вважав, що "він один може перемогти Наполеона". Тим часом від приїжджого з Москви дізнаються про справжній стан справ, про те, що загинули Тучков, Багратіон, Кутайсов. Загальна тривога посилюється й звісткою про смерть графині Елен Безухової. "Офіційно у великих товариствах усі говорили, що графиня Безухова померла від страшного нападу ангіни, але в інтимних колах розповідали подробиці про те, як лейб-медик королеви іспанської призначив Елен невеличкі дози якихось ліків для відомої дії; але Елен, яка мучилася тим, що старий граф підозрював її, і тим, що чоловік, якому вона писала, не відповідав їй, раптом прийняла величезну дозу виписаних їй ліків і померла в муках до того, як її могли врятувати. Розповідали, що князь Василь і старий граф узялися було за італійця; але італієць показав такі записки від нещасливої покійниці, що його відразу ж відпустили. "Ще через три дні приходить депеша від графа Растопчина, де він доповідає про здачу Москви й про те, що Кутузов відмовився дати бій за Москву. Князь Василь, одразу забувши свої останні схвальні висловлювання про Кутузова, обурюється: "Як можна було доручити такій людині долю Росії!"
Через дев'ять днів після залишення Кутузовим Москви приїхав офіційний посланець Кутузова, француз Мішо, із пакетом до государя. Мішо передав слова полководця про те, що битися під Москвою не було можливості, оскільки залишався вибір — втратити армію й Москву чи тільки Москву, — фельдмаршал обрав останнє. Олександр сумний, вирішує, що тепер ніякого примирення з Наполеоном бути не може, що буде вести війну, поки "не використає усіх засобів, що в його руках", навіть якщо зрештою йому самому доведеться "відпустити бороду... і піти їсти саму картоплю з останнім із... селян". Половина Росії завойована, усюди піднімається ополчення. Проте вважати, що люди того часу займалися тільки самопожертвою і геройством, було б помилкою. "Значна частина людей того часу не звертала ніякої уваги на загальний хід справ, а керувалася тільки особистими інтересами. І такі люди були найбільш корисними діячами того часу. Ті ж, що намагалися зрозуміти загальний хід справ та із самопожертвою і геройством хотіли брати у ньому участь, були нікчемні члени товариства; вони бачили усе навиворіт, і усе, що вони робили для користі, виявлялося марним, як полки П'єра, Мамонова, що грабували російські села, як корпія, щипана баринями, що ніколи не доходила до поранених". "Тільки одна несвідома діяльність дає плоди, і людина, що відіграє роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Коли вона намагається зрозуміти її, вона уражається безплідністю... У Петербурзі і губерніях, віддалених від Москви, дами і чоловіки в ополченських мундирах оплакували Росію і столицю і говорили про самопожертву; але в армії, що відступала за Москву, майже не говорили і не думали про Москву, і, дивлячись на заграву її пожежі, ніхто не клявся помститися французам, а думали про наступну третину платні, про наступну стоянку, про Мотрійку-маркітантку тощо".
До таких людей належав і Микола Ростов. Він не думав про долю Росії, а якби його запитали про це, то він відповів би, що для того, щоб вершити долю країни, існують Кутузов й інші високопоставлені чини. Йому ж варто думати про виконання свого обов'язку, про кар'єру, про те, як років через два одержати полк. За кілька днів до Бородінського бою Ростов, отримавши гроші і папери, поїхав до Воронежа купувати коней. У Воронежі він відвідує губернатора, який запрошує його на бал. Губернське життя в 1812 р. залишається таким, яким було завжди. У місті панує певне пожвавлення з нагоди приїзду кількох багатих сімей із Москви. "В усьому, що відбувалося в той час у Росії, помітний був якийсь особливий розмах — море по коліно", а ще вульгарна розмова, що необхідна між людьми і що велася колись про погоду і про загальних знайомих, тепер точилася про Москву, про військо і Наполеона". Ростов перебуває в центрі уваги, усі дами від нього у захваті. Микола поводиться дещо розв'язно, бо розуміє: від нього чекають чогось незвичайного. Він робить фурор серед панянок своєю невимушеною манерою танцювати, намагається волочитися за однією заміжньою білявкою. У розпал балу Миколу покликала губернаторша і сказала, що його хоче бачити якась літня дама. Ця дама була тіткою Мар'ї Болконської. Її звали Анна Гнатівна Мальвінцева. Під час розмови тітонька із похвалою говорить про пам'ятний їй випадок, коли Ростов заступився за княжну Мар'ю, дякує йому. Ростов ніяковіє, червоніє. Губернаторша, побачивши реакцію Миколи, обіцяє посватати за нього княжну Болконську. Він раптом розповідає цій ледве знайомій жінці про своє потаємні думки й сумніви, про те, що йому не хочеться за наказом матері одружуватися з багатою нареченою, але Мар'я йому дуже подобається, так що обставини їхньої зустрічі він одразу сприйняв як знак долі. Проте Ростов нагадує, що він пов'язаний обіцянкою, яку дав своїй кузині Соні, і не може просити Мар'ю стати його дружиною. Губернаторша заспокоїла Ростова, що це не так швидко відбудеться, адже княжна Болконська ще перебуває у жалобі за батьком, і все ж таки жінка вирішила зблизити молодих людей, оскільки якраз княжна перебуває у тітки. Анна Гнатівна, у свою чергу, розповідаючи небозі про свою розмову з Ростовим, згадує про те, як молодий чоловік почервонів, коли назвали ім'я княжни. Мар'я ніяковіє, її думки дедалі частіше звертаються до Миколи. Вона не знає, як їй триматися з ним, і боїться, що, зустрівшись із Миколою, не зможе приховати хвилювання. Незабаром приїжджає Ростов. Побачивши його, княжна Мар'я мимоволі змінюється. Вперше в її голосі "зазвучали нові, жіночі, грудні звуки". У князівни з'являється грація. Мадемуазель Бур'єн здивовано поглянула на княжну Мар'ю, не розуміючи, що раптом із тією відбулося. "Неперевершена кокетка, вона сама не Могла б краще маневрувати при зустрічі з чоловіком, якому треба було сподобатися".
"Уперше вся та чиста, духовна внутрішня робота, якою вона жила дотепер, виступила назовні. Вся її внутрішня, незадоволена собою робота, її страждання, прагнення до добра, покірність, любов, самопожертва — усе це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій посмішці, у кожній рисі її ніжного обличчя. Ростов побачив усе це так само ясно, начебто він знав її усе життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, була зовсім інша, краща, ніж усі ті, що він зустрічав дотепер, і краща, головне, ніж він сам". Ростов забуває всі заготовлені заздалегідь для розмови слова. Під час короткого візиту в дім Мальвінцевої Микола, взявши на руки маленького сина князя Андрія, розпитує того, чи хоче він у гусари, і, обернувшись раптово, бачить погляд княжни Мар'ї, сповнений ніжності, ласкавий, несміливий, і вони розуміють одне одного. Після того Ростов часто думав про неї, але інакше, ніж про всіх інших жінок, що зустрічалися йому раніше. "Про всіх панянок, як майже кожен чесний молодий чоловік, він думав як про майбутню дружину, приміряв у своїй уяві до них всі умови подружнього життя — білий капот, дружина за самоваром, дітлахи... І ці уявлення майбутнього давали йому задоволення; але коли він думав про княжну Мар'ю, за яку його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя.