На давніх пам'ятниках варварства і деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя..." Наполеон іде снідати, думаючи про те, як він обсипле милостями "російських бояр", він подумки вже призначав губернатора, який би зумів залучити до себе населення, "він думав, що як в Африці треба було сидіти в бурнусі в мечеті, так у Москві треба було бути милостивим, як царі". Наполеон посилає привести до нього бояр, він чекає депутацію від міста, що запросила б його до Москви. Тим часом позад нього шепотіли послані по депутацію, що Москву всі покинули. Вони не знали, як це сказати імператорові. Не дочекавшись депутації, Наполеон подає знак, і війська вступають у місто. Москва порожня. Наполеона вражає ця звістка, це здається йому неймовірним. Він не іде в місто, а зупиняється на заїжджому дворі Дорогомилівського передмістя.
Перед самим вступом ворога в Москві починаються безладдя. Фабричний та інший люд виходить на вулицю. Біля стін Китай-города читають чергову афішку Растопчина, що тепер називається указом. Народ не розуміє, що йому читають. Растопчин роздратований тим, що Кутузов ігнорує його думки і що, незважаючи на його пропозицію про захист Москви до останньої краплі крові, населення кидає місто. Якийсь час до Растопчина ще приходять по розпорядження, але коли війська, відступаючи, починають проходити через місто, перестають це робити. Перед міською управою збирається юрба, що чогось жадає від начальства. Растопчин наказує привести одного з заарештованих масонів, Верещагіна, молодого купецького сина, який не схотів видати тих, хто передав йому масонську прокламацію. Растопчин виводить Верещагіна на ґанок і говорить, що цей чоловік — зрадник, що він продався Бонапарту і т. ін. Потім наказує "бити, рубати" його. Народ після деякого вагання кидається на Верещагіна. Кількох людей задавили, когось помилково побили. Верещагіна забивають до смерті. Растопчин, "блідий і вражений, із тремтячою нижньою щелепою", їде. Від'їхавши на деяку відстань, Растопчин починає каятися: "він із невдоволенням пригадав тепер хвилювання і переляк, які він виказав перед своїми підлеглими". Зрештою він заспокоївся тією думкою, що за всіх часів люди вбивали один одного і нічого страшного не відбулося. По дорозі Растопчину трапляються божевільні, яких він наказав випустити з лікарні і залишити в місті, бо "в нас божевільні арміями командують". Один із них наздоганяє карету графа Растопчина і кричить про хресні муки, про роздерті тіла. На Растопчина це справляє жахливе враження, він згадує про свій злочин, розуміючи, що ніколи не зможе про нього забути. Біля Яузівського мосту Растопчин наздогнав армію і Кутузова. З ненавистю, шукаючи, на кому б зігнати злість на себе, на увесь світ, він підійшов до Кутузова, що сидів на лавці і дивився, як безладно просуваються підводи через міст. Растопчин закричав на Кутузова, що усього цього б не було, що Москва б вистояла, якби дали ще один бій. Кутузов наче не чув слів, а уважно дивився на Растопчина. Потім сказав, що Москви без бою він не віддасть. "Дивне діло! Головнокомандувач Москви, гордий граф Растопчин, взявши у руки нагайку, пішов до мосту і криком почав розганяти підводи".
Французи входять у місто. Купка людей намагається чинити їм опір біля воріт Кремля, але безнадійно — їх розстрілюють із гармат. Навіть голодна й обідрана армія Наполеона, входячи до Москви, ще була грізною силою, військом. Потім, коли вони йшли з Москви, це вже був натовп людей, охоплених лише думкою про те, як зберегти награбоване — речі, що їх вони вважали потрібними. Відтоді як французьке військо розбрелося по вулицях і будинках, покинутих господарями, розпочалося мародерство. Французькі начальники намагалися заборонити військам розходитися містом, зупинити насильство і мародерство, але їхні зусилля біли марні, і навіть вони самі захопилися тим самим процесом: по всьому місту починається здирство. Згодом пожежу в Москві росіяни приписували французам, а французи, навпаки, — росіянам. Але... Москва згоріла внаслідок того, що вона була поставлена в такі умови, за яких будь-яке дерев'яне місто має згоріти".
П'єр пішов із будинку, переодягтись і озброївшись пістолетом, щоб узяти участь у народному захисті Москви. Потім П'єр згадує про кабалістичне значення свого імені (число 666) у зв'язку з ім'ям Бонапарта і про те, що саме йому призначено покласти край владі "звіра". П'єр збирається убити Наполеона, навіть якщо доведеться при цьому пожертвувати власним життям. П'єр повертається у свій порожній дім, спить не роздягаючись, їсть грубу їжу, і все це підтримує його "у стані роздратування, близькому до божевілля" .
У будинок П'єра приїжджають французи з тим, щоб оглянути кімнати і розмістити солдатів. П'яний слуга П'єра намагається вистрілити у французького офіцера, але П'єр вибиває в нього пістолет, і той промахується. Француз дякує П'єрові. П'єр умовляє французького офіцера залишити без наслідків учинок "несамовитої і п'яної людини". Офіцер, що звався Рамбаль, великодушно прощає слузі і запрошує П'єра на вечерю, за якою у бесіді високо оцінює хоробрість російських солдатів, стійкість російського народу. П'єр говорить, що був у Парижі, француз починає згадувати свою батьківщину. П'єру не до вподоби балачки француза, він хоче піти, але не може. Француз тим часом пропонує йому свою дружбу, розповідає "із легкою і наївною відвертістю француза" історію предків, своє дитинство, юність і змужнілість, усі свої родинні, майнові, сімейні відносини. Потім розповідає про жінок у своєму житті. І щоразу він виглядав у тих історіях шляхетним героєм. "Незважаючи на те, що всі любовні історії Рамбаля мали той характер паскудства, у якім французи бачать виняткову принадність і поезію любові, капітан розповідав усі свої історії з таким щирим переконанням, наче він один випробував і пізнав усі принадності любові, і так заманливо описував жінок, що П'єр із цікавістю слухав його". Рамбаль розповідає про своє останнє захоплення в Польщі, про те, як предмет його почуття довго і болісно вибирав між обов'язком і пристрастю. П'єр згадує про Наташу і починає у відповідь французу розповідати, що він усе життя любив і любить тільки одну жінку і то ця жінка ніколи не може належати йому. П'єр говорить, що кохав цю жінку із самого юнацтва, але не смів і думати про неї, тому що вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. Потім, коли він одержав ім'я і багатство, він не смів думати про неї, тому що занадто любив її, занадто високо ставив над усім світом і тому, тим більше, над самим собою. Француз не розуміє, називає це платонічним почуттям, але найбільше з розповіді П'єра капітана вражає те, що той був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві, що він кинув усе і не поїхав із Москви, а залишився в місті, приховуючи своє ім'я і звання. Вночі П'єр із французом виходять на вулицю, П'єр бачить красу і спокій ночі, але раптово згадує про свій намір убити Наполеона, йому стає недобре, він іде в дім і через якийсь час засинає.
Обоз Ростових вже доїхав до Митищ, коли вночі люди помітили над Москвою заграву пожежі. На графа, Наташу і графиню це справляє жахливе враження, графиня плаче. Наташа вже знає про те, що князь Андрій перебуває поруч. (Ще зранку , коли їй сказали про рану і присутність князя Андрія, вона вирішила, що повинна побачити його. Вночі, коли батьки засинають, Наташа виходить з кімнати й у страху перед тим, якого князя Андрія вона побачить — понівеченого, нерухомого, — йде туди, де розташовано поранених. Наташа знаходить ліжко князя Андрія, стає перед ним на коліна, і Андрій простягає їй руку.
З того моменту, як Болконського було поранено, минуло сім днів, і майже всі дні він перебував у безпам'ятстві. На сьомий день йому стало краще, але лікар відзначає це з деяким невдоволенням, оскільки знає, що з такою раною, як у князя Андрія, вижити не можна і якщо він не помре тепер, то помре через деякий час, але з іще більшими муками. Андрій запитує в Тимохіна, майора його полку, що також, поранений у ногу, лежить у цій самій хаті, чи не можна дістати Євангеліє, потім знову впадає в безпам'ятство і лише повторює, щоб йому дали Євангеліє. Лікар дивується, як князь Андрій витримує, тому що знає: біль має бути страшний. У проміжках між безпам'ятством Андрій міркує про своє життя, розуміє, що "йому відкрилося нове щастя, невід'ємне від людини... щастя, що знаходиться поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові. Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і покарати його міг тільки один Бог". Князь Андрій розуміє, що "це не та любов, що любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, але та любов, що він відчув перший раз, коли, умираючи, побачив свого ворога (Анатоля) і все-таки полюбив його". Він розуміє: щира любов — це любити усе довкілля, усе живе, любити Бога у всіх проявах. "Любити дорогу людину можна людською любов'ю; але тільки ворога можна любити любов'ю божою". Він пригадав Наташу і "вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, побачив жорстокість свого розриву з нею. У цей момент князь Андрій побачив Наташу, яка підійшла до нього, збагнув, що це справжня, жива Наташа. Вона просить простити їй, Андрій відповідає, що любить її. "Від цього дня, під час усієї подальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і зупинках, Наташа не відходила від пораненого Болконського, і доктор змушений був визнати, що він не очікував від дівчини ні такої твердості, ні такого мистецтва доглядати пораненого".
Уранці третього вересня П'єр пізно прокинувся у своєму будинку, голова його боліла, а на душі було погано від чогось такого, чого слід соромитися. Це була розмова з Рамбалем. Згадавши про свій намір убити Наполеона, він узяв пістолет і пішов з дому. По Москві палахкотить пожежа. Дорогою, плутаючи провулками й садами, він бачить якусь жінку з кількома дітьми, яка, ридаючи, кричить, що молодшу дочку лишили в будинку, який горить, її чоловік-чиновник не знає, що робити. П'єр називається допомогти. Дівчина-служниця відводить його до палаючого будинку. Поруч французи грабують чийсь будинок, виламують двері, віднімають у москвичів майно.