Елен була хитра і прекрасно розуміла, що "навернення її в католицтво мало своєю основною метою вичавити з неї грошей на користь єзуїтських установ". Але Елен поставила за умову: перед тим, як давати гроші, звільнити її від чоловіка. Елен намагається також натиснути і на свого другого коханця, повідомивши йому так само, як і першому: єдиний засіб мати на неї права — це одружитися з нею. І це подіяло. "Коли б помітні були хоч найменші ознаки вагання, сорому або скритності в самій Елен, то справа її, без сумніву, була б програна; але не тільки не було цих ознак скритності і сорому, але, навпаки, вона з простотою і добродушною наївністю розповідала своїм близьким друзям (а це був увесь Петербург), що їй зробили пропозицію і принц, і вельможа, і що вона любить обох і боїться засмутити і того, і другого". Петербургом поширюються чутки, усі говорять про те, хто з двох претендентів на руку Елен кращий, тобто питання про чоловіка і розлучення громадську свідомість вже не хвилює — розрахунок Елен виявився точним. Одна Марія Дмитрівна Ахросімова, що приїздить до сина у Петербург, побачивши Елен на якомусь прийомі, відверто виказала свої думки з цього приводу: вона зупинила Елен посеред зали і грубо її вилаяла, та на це ніхто не звернув уваги у вишуканому товаристві, пошепки повторили лише брутальні слова, що стосувалися Елен. На питання Елен, кому з двох віддати перевагу, усі дають різні поради: дипломат Білібін, що був одним із постійних відвідувачів салону графині Безухової, відповідає, що краще виходити за старого графа-вельможу: той незабаром може померти, і тоді принцу буде не принизливо одружитися з удовою високопоставленого державного чоловіка. Мати Елен намагається переконати її, що при живому чоловікові виходити заміж не дозволяє релігія, на що Елен відповідає, що релігійні забобони — то нісенітниця і що її становище у світі важить набагато більше. Вона пише лист П'єру, де повідомляє про свій намір вийти заміж, просить його залагодити усі формальності з розлученням і передати папери подавцю цього листа. П'єру доставляють лист на московську адресу саме тоді, коли він перебуває на Бородінському полі.
Удруге, вже після Бородінського бою, П'єр пішов з батареї Раєвського і, разом з натовпом солдатів дійшовши до перев'язувального пункту й побачивши кров, почувши стогін, поспішив далі, бажаючи одного — повернути колишній порядок життя. Якісь солдати допомагають йому знайти своїх. П'єр засинає, йому сниться сон, у якому він намагається знайти відповіді на питання, які його хвилюють: про війну і мир, про життя і смерть, обов'язок і почуття. Уві сні він картає себе за переляк і захоплюється солдатами: "Солдатом бути, просто солдатом! — думав П'єр, засинаючи. — Увійти до цього спільного життя всім єством, пройнятися тим, що робить їх такими. Але як скинути з себе все це зайве, диявольське, ввесь тягар цієї зовнішньої людини?.." Він міркував, наче хтось підказував йому дивні думки: "Війна є найважче підкорення свободи людини законам Бога, — говорив голос. — Простота є покірність Богу; від нього не втечеш. І вони (так він називав солдатів) прості. Вони не говорять, а роблять... Нічим не може володіти чоловік, поки він боїться смерті. А хто не боїться, тому належить все". Дорогою його наздогнала коляска, Якою він поступився пораненому генералу. Разом вони доїхали до Москви, тоді йому сказали про смерть його шурина і князя Андрія Болконського. Коли П'єр повертається до Москви, біля застави зустрічає ад'ютанта Растопчина, який розшукує його за наказом Растопчина. П'єр, не заїжджаючи додому, їде до головнокомандувача Москви графа Растопчина. У приймальні чекають чиновники, які довідалися про відхід з Москви і прийшли до Растопчина, аби зняти з себе відповідальність і діяти за його наказами. П'єру показують нову афішку Растопчина, в якій ні слова не говориться про відхід з Москви, а навпаки, втішають, що місто захищатимуть до останнього. П'єр заперечує: військові йому говорили, що в місті залишатися ніяк не можна і що позиція погана. Ад'ютант, який показав афішку, цікавиться більше чутками про дружину Безухова Елен і намагається розпитати П'єра. Але той з щирою байдужістю говорить, що йому про плани графині Безухової нічого не відомо. П'єр дізнається, що багатьох його побратимів-масонів заарештували під приводом того, що вони поширювали французькі прокламації. З цього приводу запросив до себе П'єра і граф Растопчин, він радить Безухову припинити всі стосунки з масонами і терміново їхати з Москви. П'єр намагається заперечувати, що провина заарештованих не доведена, але його ніхто не слухає. Графа Растопчина теж цікавлять плітки щодо Елен. Від Растопчина П'єр вийшов такий сердитий, яким його ніколи не бачили. Щойно він приїжджає додому, до нього приходять люди у рідних справах, нарешті залишившись сам, він читає листа. Всі думки і всі враження переплуталися йому у голові: солдати на батареї, смерть князя Андрія, дружина, що збирається заміж. Не маючи більше сил, він падає на ліжко і миттю засинає. Ранком П'єр, незважаючи на те, що його у вітальні чекало з десятеро людей, вийшов через чорний хід і пішов з дому. "З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухових, незважаючи на всі пошуки, не бачив більше П'єра і не знав, де він". Ростови до самого вступу ворога в Москву залишалися в місті. Графиня переживає, охоплена страхом за двох своїх синів, які тепер на війні. Вона перестала спати, а коли засинала, бачила їх убитими. Вона намагалась зробити бодай щось, аби хоч один з них був поряд, але це виявилося неможливим. У двадцятих числах червня поїхали майже всі. Через звичайну безтурботність графа всі приготування Ростових відклали на останній день.
З 28 до 31 серпня вся Москва перебуває в русі, містом повзуть суперечливі чутки, мешканці їдуть з Москви. Прибуває молодший син Ростових Петя, якого перевели у полк Безухова, і тепер графиня мала намір не відпускати його від себе. Петя, відчуваючи це, холодно ставиться до матері, весь час віддаючи товариству Наташі. Ростови одержують також листа від Миколи, у якому він повідомляє про свою випадкову зустріч із княжною Мар'єю. Графиня відверто розповідає про це за столом і радіє, розуміючи, що це була б гідна пара для його сина, а також можливість виправити їхні майнові справи. Вона вбачає у цій зустрічі Миколи і Мар'ї руку долі. Тільки Соня сумна, хоч і розуміє добре, у якому стані, у якій матеріальній скруті опинилися люди, які дали їй прихисток. Соня намагається дати раду речам, які призначені до вивезення, присвячує час господарським клопотам, укладає речі, готуючись до виїзду з Москви. Наташа весела, це переважно тому, що "вона занадто довго була в пригніченому настрої і сумувала". Наташа бачить на вулиці обоз із пораненими, запитує офіцера, чи можна пораненим зупинитися в їхньому будинку. Потім біжить до графині за дозволом віддати пораненим їхній дім. Граф, проїхавши містом, привозить невтішні новини: майже всі знайомі вже залишили Москву, і він квапливо та безглуздо починає керувати зборами у дорогу своєї сім'ї. Всі метушаться, але справа йде погано доти, доки Наташа не бере всі розпорядження на себе. Спочатку їй не вірили, не слухалися, вона ледве не плакала, але потім побачили, що її накази розумні й доречні. Навіть граф змушений був віддати належне Наташиній розпорядливості і не сердився, коли йому доповідали, що "Наталя Іллівна скасувала його наказ". Все, що Наташа робила, вона робила пристрасно, так само всією душею вона віддалася тепер новій для неї справі. Проте і Соня, і Наташа, й інші розуміють, що їм не впоратися за один день, і залишаються ночувати в домі. Вночі привозять нового пораненого, і Мавра Кузьмівна залишає його у будинку. Це був Андрій Болконський. Наступного дня до Ростових приїжджає Берг, котрий, як і раніше, служить у "спокійному і приємному місці", він розповідає про геройство російських солдатів. У графа з графинею суперечка через те, що граф хоче віддати частину підвід для поранених, а графиня наполягає, що на них потрібно вивозити майно, якого у них залишилося і так не дуже багато. Наташа, дізнавшись про це, дорікає матері і наполягає, щоб підводи віддали пораненим, які розміщалися в їхньому будинку. Соня бачить коляску, у якій везуть князя Андрія, і впізнає його. Вона повідомляє графині, та просить її не говорити нічого Наташі. Раптом Наташа помічає у вікні П'єра, що йде, одягнений у кучерський кафтан, разом із якимось дідком. Наташа запитує в П'єра, чи їде він куди-небудь. П'єр відповідає, що залишається в Москві. Він здається цілком зануреним у свої думки, але посмішка Наташі підняла йому настрій. П'єр уже другий день живе на квартирі покійного Баздєєва, про якого він бачив сон, заснувши після бою біля Бородіно. Прокинувшись другого дня після свого повернення у Москву і розмови з Растопчиним, він довідався, що на нього чекає молодий француз, який привіз листа від Елен і сподівався відвезти їй відповідь. На П'єра раптом найшло почуття безнадії, якому важко було дати раду. Аби не піддатися тому почуттю остаточно, він потихеньку вийшов з дому і поїхав на квартиру Баздєєва, бо вдова просила П'єра розібратися у книжках покійного чоловіка. П'єр вирішив, що серед тих справ, які чекали на нього, ця була найважливішою. Вдовиця з дітьми вже поїхала з Москви, тому ніхто не заважав П'єру спокійно обміркувати в кабінеті небіжчика майбутні плани. Старий слуга кілька разів навідувався у кабінет, але щоразу бачив П'єра, який сидів замислившись у тій самій позі. Нарешті він покликав слугу і попросив дістати для себе простий мужицький одяг і пістолет. Слуга не здивувався, одяг дістав і прожарив. Коли П'єр зустрів Ростових, він саме прямував у супроводі того слуги купувати пістолет.
Першого вересня вночі Кутузов віддав наказ про відступ російських військ через Москву на Рязанську дорогу. Другого дня Наполеон стояв з військом на Поклонній горі і милувався краєвидом: перед ним була Москва. Він думає про те, що здійснилося його давнє, яке здавалося неможливим, бажання, що це велике місто лежить біля його ніг. Наполеон думає: "Із висот Кремля я дам їм закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр із любов'ю згадувати ім'я свого завойовника...