Наполеон відмовляє. Усе ж він вирішує ввести в бій резервні частини, але в останній момент змінює одну дивізію на іншу, що лише уповільнює справу. Через якийсь час ад'ютантів прибуває усе більше, і кожен вимагає підкріплення: росіяни тримаються на своїх позиціях, а французьке військо швидко тане. Зрештою французи відбивають Багратіонові флеші, але це не дає Наполеону і його оточенню радості. Один із генералів пропонує ввести в бій особисту гвардію Наполеона. Той відповідає, що за 3200 верст від Франції він не може дозволити собі віддати свою гвардію на розгром. Наполеон відчував те, що відчуває щасливий гравець, який раптом почав програвати: "Військо те саме, генерали ті самі, ті самі були приготування, та ж диспозиція, ...він сам був той самий, він це знав, він знав, що був навіть набагато досвідченішим і вправнішим тепер, аніж був колись, навіть ворог був той самий, що під Аустерліцем і Фридландом; але страшний розмах руки падав чарівно-безсило".
Кутузов сидів на ослінчику, не робив ніяких розпоряджень, а тільки погоджувався або не погоджувався з тим, що йому пропонували. "Довголітнім військовим досвідом він знав і старечим розумом розумів, що керувати сотнями тисяч людей, які борються зі смертю, не можна одній людині, і знав, що вирішують долю битви не розпорядження головнокомандувача, не місце, на якому стоять війська, не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, що називається духом війська, і він стежив за цією силою і керував нею, Наскільки це було у його владі". Отож він не дуже зважав на донесення, бо бачив набагато більше, чутливо реагуючи на найменші зміни. І коли до штабу приїхав німецький генерал Вольцоген, що служив у російській армії, і доповів з напівпрезирливою посмішкою, дивлячись на "старого пана" (так називали між собою Кутузова німці), що всі пункти наших позицій у руках супротивника, "відбиватися нічим, тому що військ немає, вони тікають і немає можливості їх зупинити", Кутузов розлютився і закричав: "Як ви смієте говорити це мені? Ви нічого не знаєте! Передайте генералові Барклаю, що його відомості неправильні і що справжній хід подій відомий мені, головнокомандувачеві, краще, аніж йому". (Прибув німець від Барклая де Толлі.) "Супротивника підбили на лівому, уразили на правому фланзі. Коли ви погано бачили, ... то не дозволяйте собі говорити того, чого не знаєте!.. Відбили скрізь, за що я дякую Богові і нашому хороброму війську! Супротивник переможений, і завтра поженемо його зі священної землі російської, — сказав Кутузов, хрестячись, і раптом схлипнув". Німець говорить, що він хотів би одержати письмовий наказ від Кутузова атакувати, тому що Барклай (колишній головнокомандувач) намагався уникнути особистої відповідальності. Кутузов віддає розпорядження написати наказ. Коли військом розноситься чутка, що "назавтра наказано атакувати", всі офіцери і солдати заспокоюються, "зачувши підтвердження того, чому хотіли вірити". Цей наказ підняв дух армії, і це розуміли найкращі полководці, зокрема Раєвський, що підтримував Кутузова.
Полк князя Андрія перебуває в резерві. Не сходячи з місця і не випустивши жодного заряду, полк загубив третину своїх людей під артилерійським вогнем. Усі чекають, намагаючись себе бодай чимось зайняти. Князь Андрій ходить похмурий і блідий. Ядра пролітають поруч. Раптово одне з них падає зовсім близько, князю Андрієві кричать: "Лягай!" Князь Андрій розуміє, що на нього дивляться, і водночас думає: "Невже це смерть?.. Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря..." Проте він намагається дорікнути за боягузтво людині, що крикнула "лягай", але в нього це не виходить, тому що ядро вибухає і князь Андрій падає. Його поранено в живіт, і офіцери, що збіглися, і солдати розуміють, що рана смертельна. Князя Андрія відносять у лісок, де був перев'язувальний пункт. Його вносять у намет, кладуть на стіл — один із трьох, що були там. На сусідньому столі лежить татарин, якого оперують, а на другому — "високий чоловік з кучерявим волоссям, який здався князю Андрієві знайомим". Цей чоловік "судорожно ридав і захлинався". Йому відрізають ногу, він просить показати її, санітари показують, і чоловік "ридає, як жінка". Раптом князь Андрій впізнає в ньому Анатоля Курагіна. Андрій згадує Наташу — такою, якою він побачив її вперше на балу 1810 року, "із тонкою шиєю і тонкими роками, із готовим до захоплень, переляканим, щасливим обличчям". "Князь Андрій пригадав усе, і жаль та любов до цієї людини наповнили його щасливе серце. Князь Андрій не міг утримуватися більш і заплакав ніжними сльозами любові над людьми, над собою і над їхніми та своїми помилками. "Страждання, любов до братів, до люблячих, любов до тих, хто ненавидить нас, любов до ворогів — так, та любов, яку проповідував Бог на землі, якої мене вчила княжна Мар'я і якої я не розумів; ось чому мені шкода було життя, от воно те, що ще залишалося мені, коли б я був живий".
Хоча Наполеон любив розглядати вбитих і поранених на полі бою, цього разу моторошний вигляд бойовища справляє на нього неприємне враження. Проте через якийсь час Наполеон знову починає віддавати розпорядження. "І не на одну тільки цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, важче від усіх інших учасників цієї війни носила вона на собі усю вагу того, що діялось; проте ніколи, до кінця життя свого, не міг розуміти він ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто протилежні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг розуміти їх значення. Він не міг зректися своїх учинків, що схвалюються половиною світу, і тому повинен був зректися правди і добра та всього людського". Наполеон об'їжджає бойовище і намагається розрадити себе, обдурити, підраховуючи, скільки на одного вбитого француза припадає росіян.
"Хоча до кінця бою люди почували весь жах свого вчинку, хоча вони й раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила ще продовжувала керувати ними, і, спітнілі, у поросі і крові, залишившись по одному на трьох, артилеристи, хоча й спотикаючись і задихаючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали гніт...", "росіяни не атакували французів, вони лише стояли на місці, загороджуючи дорогу на Москву. Але наполеонівська армія також не зробила рішучого кидка. І хоча російська армія втратила майже половину свого чисельного складу, а французька армія тільки п'яту частину, у французів не вистачило духу атакувати, тому що росіяни, незважаючи на величезні втрати, продовжували стояти так само непохитно, як і спочатку бою". "Моральна сила французької армії, що атакує, була виснажена. Не та перемога, що визначається підхопленими шматками матерії на палицях, називаних стягами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська, а перемога моральна, та, що переконує супротивника в моральній перевазі ворога і своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном".
Частина третя
"Людині не зрозуміла абсолютна безперервність руху ...хоча рух людства, витікаючи з численних людських свавіль, здійснюється безперервно. Розуміння законів цього руху є мета історії". Історична наука докладає великих зусиль, аби збагнути великий закон історії. Сили "двонадесяти язиков" Європи увірвалися до Росії. Російські війська і населення відступають, уникаючи зіткнення. Французьке військо стрімко котилося до своєї мети — до Москви. У російському війську дедалі більше розпалюється озлобленість проти ворога. Після Бородіна війська відступили і стояли у Філях. У штабі збирається величезна кількість народу, всі обговорюють, як потрібно діяти, згоди немає, кожен намагається сказати щось своє. Кутузов, слухаючи всі ці думки, стає сумним і заклопотаним. "З усіх розмов цих Кутузов бачив одне: захищати Москву не було ніякої фізичної можливості в повному значенні цих слів, тобто до такого міри не було можливості, що коли б якийсь божевільний головнокомандувач віддав наказ про дачу бою, то сталася б плутанина і бою все-таки б не було". Бенігсен наполягає на захисті Москви, тому що у разі невдачі може завжди звалити провину на Кутузова, а в разі перемоги приписати всі заслуги собі. Кутузов їде зі штабу. Наступного дня нарада продовжується. Біля однієї з хат Кутузов та інші генерали чекають на Бенігсена, що "докінчував свій смачний обід під приводом нового огляду позицій". Його чекають другу годину. Нарешті Бенігсен прибуває і знову починає промову про необхідність захисту Москви. Проте Кутузов приймає вольове рішення і наказує відступати. Вночі Кутузов мучиться, не може заснути, говорить, що не очікував, що доведеться залишити Москву, а потім викрикує: "Будуть же вони кінське м'ясо їсти, як турки!"
У Москві відбувалося те саме, що й у Смоленську. Народ із безтурботністю чекав наближення супротивника, але в останній момент знаходив у собі сили зробити те, що було необхідно. "Багаті люди ішли, кидаючи своє майно, найбідніші зоставалися і підпалювали й винищували те, що залишалося". Мешканці залишали Москву, незважаючи на афішки і відозви Растопчина, що він збиратиме ополчення, що повітряні кулі погублять французів, тощо. Тікали всі тому, що "не було питання, добре чи погано буде під владою французів, під владою французів не можна було бути, і кожен це розумів".
Елен повернулася разом із царським двором із Вільно в Петербург і перебувала у скрутному становищі. У Петербурзі вона користувалася заступництвом вельможі, який обіймав одну з найбільш значних посад у державі, а у Вільні зблизилася з одним молодим іноземним принцом. Тепер вони обидва були в Петербурзі й обидва заявили свої права. Елен виплуталась дуже просто: вона не стала ні виправдуватися, ні хитрувати, а пішла у наступ сама, заявивши на перші ж закиди молодого чоловіка, що в усім винуватий егоїзм і жорстокість чоловіків і що ніхто не має права вимагати від неї звіту в її уподобаннях і приятельських почуттях, адже вона ставиться до вельможі як до батька, і то не її провина, коли той відчуває до неї щось інше. Елен додає: "Одружіться зі мною", хоча розуміє, що це неможливо. І ось уже принц піддається, а через деякий час до неї починає вчащати такий собі пан Жубер, єзуїт, який веде з нею розмови про Бога; по деякому часі Елен переходить у католицтво, і, ходять чутки, навіть папа римський дізнався про неї і надіслав їй якийсь папір.