Якраз приїхав П'єр і зайшов до князя Андрія. Тут були й інші офіцери. П'єр розповідає про Москву і про розташування військ. Ті, що зібралися, розмовляють про Кутузова і Барклая де Толлі. Князь Андрій вважає, що Барклай де Толлі не підходить на роль командувача, бо він усе розраховує, але не розуміє російської душі. Він наказав відступати під Смоленськом, хоча дух і підйом російського війська був величезним. Барклай не розумів, що під Смоленськом росіяни вперше билися за свою землю. Андрій говорить, що мистецтва полководця взагалі не існує, тому що неможливо до кінця угадати, що робитиме супротивник. П'єр здивовано нагадує поширену думку, ніби війна подібна до шахової гри. Князь Андрій відповідає: "Тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший від пішака і два пішаки завжди сильніші від одного, а на війні один батальйон іноді сильніший від дивізії, а іноді не встоїть проти роти... Успіх ніколи не залежав і не буде залежати ні від позицій, ні від озброєння, ні навіть від кількості..." На питання, від чого ж залежить успіх, князь Андрій відповідає: "Від того почуття, що є в мені, у ньому, — він показав на Тимохіна, — у кожному солдаті... Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас утрати були майже рівні з французами, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, — і програли. А сказали ми це тому, що нам там не було чого битися: скоріш хотілося піти з поля бою... А завтра ми цього не скажемо". Князь Андрій додає, що для штабних і багатьох інших, із якими П'єр їздив на позиції, війна — це можливість "підкопатися під ворога й одержати зайвий хрестик або стрічку", вони опікуються навіть у таку хвилину своїми дрібними особистими інтересами. "Для мене на завтра от що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися, і факт той, що ці двісті тисяч б'ються; і хто буде лютіше битися і себе менше жалітиме, той переможе. І хочеш, я тобі скажу, що, як би там не було, як би не плутали там угорі, ми виграємо бій завтра". Тимохін погоджується з князем Андрієм, говорить, що в його батальйоні солдати не стали навіть горілку пити: "не такий день", кажуть. Коли П'єр з Андрієм залишаються наодинці, Болконський ще раз каже, що бій виграють, і додає, що якби він мав владу, то "не брав би полонених. Що таке полонені? Це лицарство. Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, образили й ображають мене щосекунди. Вони вороги мої, вони злочинці... І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати... А то ми гралися у війну — от що кепсько, ми великодушні і таке інше. Я бачив у 1805 році лицарство, парламентерство: нас надули, ми надули. Грабують чужі будинки, пускають фальшиві асигнації... І гірше за все — убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та милосердя до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть!.. Війна не люб'язність, а найбільш бридка справа в житті, і треба розуміти це, а не гратися у війну. Треба приймати строго і серйозно цю страшну необхідність. Усе в цьому — відкинути неправду, і війна так війна, а не іграшка. А то війна — це забава легковажних людей... Мета війни — вбивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення її, знищення жителів, пограбування їх або злодійство для здобування продовольства для армії; обман і неправда, називані військовими хитрощами; звичаї військового стану, відсутність свободи, тобто дисципліна, ледарство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пияцтво. І незважаючи на те — це вищий стан, що шанується усіма. Усі царі, крім китайського, носять військовий мундир, і тому, хто більше убив народу, дають велику нагороду..." П'єр їде, князь Андрій повертається в сарай, довго не може заснути, згадує Наташу, чомусь те, як вона розповідала про свій похід по гриби, коли вона заблукала і її врятував старий, як вона боялася, що Андрій її не зрозуміє. О, як він її розуміє, як цінує ще й тепер у ній сердечну силу, щирість. Він згадує, чим скінчилася його любов, розуміє, що Анатолеві нічого цього не було потрібно. Нічого він не бачив і не розумів, у Наташі він бачив лише гарненьку і свіженьку дівчинку, і ця людина, що завдала іншим стільки страждань, дотепер жива і весела.
25 серпня, напередодні Бородінського бою, Наполеон довго не виходив зі своєї спальні, закінчуючи туалет. Камердинер розтирав одеколоном його гладке тіло, а він кректав від фізичного задоволення, коли зайшов до спальні ад'ютант і доповів, що полонених немає, що росіяни воліють бути краще вбитими. Префект його палацу Боссе та полковник Фабв'є підносять Наполеону картину, на ній зображений його син, спадкоємець престолу, народжений дочкою австрійського імператора, який грається в більбоке земною кулею, — улеслива алегорія, зрозуміла всім. Наполеону подобається картина. Він наказує винести її і поставити перед своїм наметом, щоб стара гвардія також подивилася і пораділа. Сам він надає обличчю виразу задумливої ніжності, відчуваючи, що все, що він скаже й зробить тепер, — це історія. Наполеон пише диспозицію, віддає розпорядження по військах, що згодом не були виконані та й не могли бути виконані, тому що ґрунтувалися на незнанні реальної обстановки. Під час самого бою Наполеон був далеко від бойовища і також не міг віддавати розумних розпоряджень, тому що не володів обстановкою, яка постійно змінювалась. Багато істориків вважають, що не в останню чергу бій під Бородіном Наполеон не виграв тому, що в нього був нежить. Якби в нього не було нежитю, то він би віддавав розпорядження ще більш геніальні і напевно б цілком виграв бій. Проте це не так. "Солдати французької армії йшли вбивати російських солдатів у Бородінському бої не внаслідок розпоряджень Наполеона, за власним бажанням. Вся армія: французи, італійці, німці, поляки — голодні, обірвані і змучені походом, — у вигляді армії, що загороджувала від них Москву, почували, що вино відкорковане і треба його випити. Коли б Наполеон заборонив їм тепер битися з росіянами, вони б його убили і пішли битися з росіянами, тому що це було їм необхідно". Повернувшись після поїздки по лінії, Наполеон сказав: "Шахи розставлено, гра почнеться завтра". Потім згадує Париж, придворні інтриги, зміни почту імператриці тощо. Наполеон п'є пунш і їсть пастилки, котрі лікарі прописують йому від нежитю, скаржиться на нездужання, називаючи тіло "машиною для життя", не знає, як убити час до ранку. Вранці Наполеон прямує до Шевардинського редуту і бій починається.
Повернувшись від князя Андрія в Горки, П'єр засинає в кутку, відведеному йому Борисом. Вранці його будять, коли бій уже почався. Кутузов відправляє одного з генералів до переправи, і Безухов їде за ним, попросивши для себе сумирну конячку. Він плутається в усіх під ногами, всім заважає. Він зустрічає декого із знайомих, вони скептично ставляться до його перебування на позиції. Один із знайомих ад'ютантів запрошує П'єра на батарею Раєвського. Дорогою виявляється, що конячку Безухова поранено в ногу. Аби не заважати, він пішки йде на курган. Біля кургану вони з П'єром розходяться, а наприкінці дня Безухов дізнається, що цьому ад'ютантові відірвало руку. П'єру здається, що місце, куди він потрапляє, — найменш значне на всьому бойовищі, хоча це Зовсім не так. Поява "невійськової", фігури П'єра в білому капелюсі спочатку неприємно дивує людей, на нього злякано косяться. Але, помітивши, що ця дивна людина не робить нічого поганого, а спокійно сидить на укосі валу або "із тихою посмішкою, поштиво сторонячись навіть перед солдатами, походжає батареєю під пострілами так само спокійно, як бульваром, солдати змінюють своє недовірливе ставлення до нього на жартівливе співчуття. У декількох кроках від П'єра, закидавши його брудом, вибухає ядро. Солдати дивуються, як він не боїться. І ставлення до "пана" стає ще теплішим. До десятої години чоловік двадцять уже виносять із батареї, дві гармати виходять із ладу. Незважаючи на втрати, солдати у захваті від битви, вони обслуговують гармати "радісно і злагоджено". "П'єр не дивився вперед на поле бою і не цікавився тим, що там робилося: він весь був заглиблений у споглядання того душевного вогню, що дедалі дужче розпалюється, що точно так само (він почував) розпалювався в його душі". Батарею обстрілюють дедалі сильніше, на П'єра більше ніхто не звертає уваги. Молоденького офіцера, певно, нещодавно випущеного із кадетського корпусу, на очах Безухова вбивають. На батареї залишається тільки вісім снарядів. П'єр погоджується принести снаряди, біжить під гору, але ядро потрапляє прямо в ящик, і той вибухає зовсім близько від Безухова. Його злегка контузить, він біжить назад на батарею, бачить, що старшого полковника вже убили, на батареї французи, на очах П'єра вони заколюють декількох російських солдатів. Безухов зіштовхується з французьким офіцером і хапає того за горло. Обидва не розуміють, що відбувається, кожен із них думає: "Чи я узятий у полон, чи він узятий у полон мною?" Зовсім низько над їхніми головами пролітає ядро, француз із П'єром кидаються в різні боки. Цієї миті росіяни починають атакувати, французи втікають. П'єр бачить на кургані людей, але всі, хто був поранений на батареї Раєвського, убиті. П'єр біжить з кургану, думаючи: "Ні, тепер вони зупинять це, тепер вони жахнуться того, що вони зробили!"
На однім із курганів за ходом бою спостерігає в підзорну трубу Наполеон. До нього підбігають ад'ютанти з повідомленнями про хід подій, проте усі їхні доповіді застарівають раніше, ніж вони встигають донести їх до полководця. Крім того, багато ад'ютантів просто не доїжджають до місця бою і передають Наполеону інформацію, отриману з третіх рук. "Всі розпорядження... робили самі начальники частин, що були в рядах, не питаючи навіть думки Даву і Мюрата, а не тільки Наполеона". На прохання ад'ютанта Мюрата про підкріплення Наполеон відповідає, що немає ще полудня і він не бачить, як розташовані шахи. Наполеон розмовляє з почтом про справи, що не стосуються бою. Приїжджають ще декілька ад'ютантів, які також просять підкріплення.