"Страждання, любов до братів, до люблячих, любов до тих, хто ненавидить нас, любов до ворогів — так, та любов, що проповідував Бог на землі, якої мене учила княжна Мар'я і якої я не розумів; ось чому мені шкода було життя, от воно те, що ще залишалося мені, коли б я був живий".
Хоча Наполеон любив розглядати вбитих і поранених на полі бою, цього разу моторошний вид бойовища справляє на нього неприємне враження. Проте через якийсь час Наполеон знову починає віддавати розпорядження. "І не на одну тільки цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, важче від усіх інших учасників цієї війни носила на собі усю вагу того, що діялось; але і ніколи, до кінця життя свого, не міг розуміти він ні добра, ні красоти, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто протилежні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг розуміти їх значення. Він не міг зректися від своїх учинків, що схвалюються половиною світу, і тому повинен був зректися правди і добра і всього людського". Наполеон об'їжджає бойовище і намагається розрадити себе, обдурити, підраховуючи, скільки на одного вбитого француза припадає росіян.
"Хоча до кінця бою люди почували весь жах свого вчинку, хоча вони і раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила ще продовжувала керувати ними, і, запітнілі, у поросі і крові, залишившись по одному на трьох, артилеристи, хоча і спотикаючись і задихаючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали гніти..." "Росіяни не атакували французів, вони лише стояли на місці, загороджуючи дорогу на Москву. Але наполеонівська армія також не зробила рішучого кидка. І хоча російська армія загубила майже половину свого чисельного складу, а французька армія тільки п'яту частину, у французів не вистачило духу атакувати, тому що росіяни, незважаючи на величезні втрати, продовжували стояти так само непохитно, як і спочатку бою". "Моральна сила французької армії, що атакує, була виснажена. Не та перемога, що визначається підхопленими шматками матерії на палицях, називаних стягами, і тим простором, на якому стояли і стоять війська,— а перемога моральна, та, що переконує супротивника в моральній перевазі ворога і своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіним".
Частина третя
Російські війська відійшли від Бородіна і стояли у Філях. У штабі обирається величезна кількість народу, усе обговорюють, як потрібно діяти, згоди немає, кожний намагається сказати щось своє. Кутузов, слухаючи всі ці думки, стає сумним і заклопотаним. "З усіх розмов цих Кутузов бачив одне: захищати Москву не було ніякої фізичної можливості в повному значенні цих слів, тобто до такого ступеня не було можливості, що коли б який-небудь божевільний головнокомандуючий віддав наказ про дачу бою, то відбулася б плутанина і бою все-таки б не було". Бенігсен наполягає на захисті Москви, тому що у випадку невдачі може завжди звалити провину на Кутузова, а у випадку перемоги приписати всі заслуги собі. Кутузов їде зі штабу. Наступного дня нарада продовжується. У однієї з хат Кутузов та інші генерали чекають Бенігсена, що "докінчував свій смачний обід під приводом нового огляду позицій". Його чекають другу годину. Нарешті Бенігсен прибуває і знову починає промову про необхідність захисту Москви. Проте Кутузов приймає вольове рішення і наказує відступати. Вночі Кутузов мучається, не може заснути, говорить, що не очікував, що прийдеться лишити Москву, а потім викрикує: "Будуть же вони кінське м'ясо їсти, як турки!"
У Москві відбувалося те ж, що й у Смоленську. Народ із безтурботністю чекав наближення супротивника, але в самий останній момент знаходив у собі сили зробити те, що було необхідно. "Багаті люди ішли,, залишаючи своє майно, найбідніші залишалися і підпалювали й винищували те, що залишалося". Жителі лишають Москву, незважаючи на афішки і відозви Ростопчина, що він буде збирати ополчення, що повітряні кулі погублять французів, тощо. Бігли всі тому, що "не було питання, добре чи погано буде під владою французів, під владою французів не можна було бути, і це кожний розумів".
Елен повертається разом із царським двором із Вільно в Петербург, де потрапляє в дещо скрутне положення. Справа в тому, що вона користувалася заступництвом певного вельможі, що займав одну із самих значних посад у державі, а у Вільні зблизилася з одним молодим іноземним принцем. Тепер вони обидва знаходяться в Петербурзі й обидва пред'явили свої права. Елен виплуталась дуже просто: вона не стала ні виправдуватися, ні хитрити, а пішла нахрапом, заявивши на перші ж закиди вельможі, що в усім винуватий егоїзм і жорстокість чоловіків і що ніхто не має права вимагати від неї звіту в її уподобаннях і приятельських почуттях. Елен додає: "Одружіться зі мною", хоча розуміє, що це неможливо. Елен переходить у католицтво, і, по чутках, навіть папа римський повинний дізнатися про неї і надіслати їй якийсь папір. Елен була хитра і прекрасно розуміла, що "обертання її в католицтво мало своєю основною метою вичавити з неї грошей на користь єзуїтських заснувань". Але Елен поставила за умову: перед тим, як давати гроші, звільнити її від чоловіка. Елен намагається також натиснути і на свого другого коханця, повідомивши йому те саме, що і першому: єдиний засіб мати на неї права — це одружитися з нею. І це подіяло. "Коли б помітні були хоч найменші ознаки коливання, сорому або скритності в самій Елен, то справа її, без сумніву, була б програна; але не тільки не було цих ознак скритності і сорому, але, навпроти, вона з простотою і добродушною наївністю розповідала своїм близьким друзям (а це був весь Петербург), що їй зробили пропозицію і принц, і вельможа, і що вона любить обох і боїться засмутити і того, і іншого". По Петербургу поширюються чутки, усі говорять про те, хто з двох претендентів на руку Елен краще, тобто питання про чоловіка і розлучення суспільну свідомість вже не хвилює — розрахунок Елен виявився вірним. Одна Марія Дмитрівна Ахросімова, що приїздить до сина у Петербург, побачивши Елен на якомусь прийомі, відверто виказала свої думки з цього приводу: вона зупинила Елен посеред зали і грубо її вилаяла, та на це ніхто не звернув уваги у вишуканому товаристві, пошепки повторили тільки брутальні слова, що стосувалися Елен. На питання Елен, кому з двох віддати перевагу, усі дають різні ради: дипломат Білібін, що був одним із постійних відвідувачів салону графині Безухової, відповідає, що краще виходити за старого графа-вельможу, що той незабаром може померти, і тоді принцу буде не принизливо одружитися з удовою високопоставленого державного чоловіка. Мати Елен намагається переконати її, що при живому чоловікові виходити заміж не дозволяє релігія, на що Елен відповідає, що релігійні забобони — нісенітниця і що її положення у світі значить набагато більше. Вона пише лист П'єру, де повідомляє про свій намір вийти заміж, просить його улагодити усі формальності з розлученням і передати папери подавцю цього листа. П'єру доставляють лист на московську адресу саме тоді, коли він знаходиться на Бородинському полі. Після бою П'єр довго блукає, якісь солдати допомагають йому знайти своїх. П'єр засипає, йому сниться сон, у якому він намагається знайти відповіді на хвилюючі його питання — про війну і мир, про життя і смерть, обов'язок і почуття. Наступного дня П'єр повертається в Москву і біля застави зустрічає ад'ютанта Растопчина, що розшукує його, бо Растопчин хоче його бачити. П'єр, не заїжджаючи додому, їде до головнокомандуючого Москви графа Растопчина. У приймальні чекають чиновники, які довідалися про відхід з Москви і прийшли до Растопчина, аби зняти з себе відповідальність і діяти за його наказами. П'єру показують нову афішку Растопчипа, в якій ні слова не говориться про відхід з Москви, а навпаки, втішають, що місто захищатимуть до останньої краплі крові. П'єр заперечує, що військові люди йому говорили, ніби в місті залишатися ніяк не можна і що позиція дурна. Ад'ютант, що показав афішку, цікавиться більше чутками про дружину Безухова, Елен, і намагається розпитати П'єра. Але той з щирою байдужістю говорить, що йому про плани графині Безухової нічого не відомо. П'єр дізнається, що багатьох його побратимів-масонів заарештували під приводом того, що вони поширювали французькі прокламації. З цього приводу запросив до себе П'єра і граф Растопчин, він радить Безухову припинити всі стосунки з масонами і терміново їхати з Москви. П'єр намагається заперечувати, що провина заарештованих не доведена, але його ніхто не слухає. Графа Растопчина теж цікавлять плітки щодо Елен. Від Растопчина П'єр вийшов такий сердитий, яким його ніколи не бачили. Він приїжджає додому, до нього приходять люди у різних справах, нарешті залишившись сам, він читає листа. Всі думки і всі враження переплуталися йому у голові: солдати на батареї, смерть князя Андрія, дружина, що йде заміж. Не маючи більше сил, він падає на ліжко і миттю засинає. Ранком П'єр, незважаючи на те, що його у вітальні чекало чоловік десять, вийшов через чорний хід і пішов з дому. "С тих пір і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухових, незважаючи на всі пошуки, не бачив більше П'єра і не знав, де він знаходиться".
Ростови до самого вступу ворога в Москву залишалися в місті. Графиня переживає за двох своїх синів, що знаходяться в армії. За звичайної безтурботності графа всі приготування відклали на останній день.
З 28 по 31 серпня вся Москва знаходиться в русі, містом повзуть суперечливі чутки, жителі їдуть з Москви. Прибуває молодший син Ростових Петя, якого перевели у полк Безухова, і тепер графиня мала намір не відпускати його від себе. Петя, відчуваючи це, холодно ставиться до матері, весь час віддаючи товариству Наташі. Ростови одержують також листа від Миколи, у якому він повідомляє про свою незвичну зустріч із княжною Мар'єю. Графиня потай радіє, розуміючи, що це була б гідна пара для його сина, а також можливість виправити їхні майнові справи. Тільки Соня намагається дати ради господарським клопотам, укладає речі, готуючись до виїзду з Москви. Наташа весела, це в основному тому, що "вона занадто довго була в придушеному настрої і сумувала".