"Те, що говорив черговий генерал, було ще доцільніше й розумніше, але очевидно було, що Кутузов нехтував і знанням, і розумом, і знав щось інше, що повинно було вирішити справу,— щось інше, незалежне від розуму і знання". Запросивши до себе князя Андрія, Кутузов повідомляє, що викликав його у штаб для того, аби мати при собі. Князь Андрій відмовляється, каже, що при штабі служити не буде. Кутузов схвалює це рішення: "Йди з богом своєю дорогою. Я знаю, твоя дорога— це дорога честі". Пригадує князя Андрія на полі Аустерліца з прапором у руках. Далі Кутузов говорить про війну: "порадників багато, людей мало", потрібно терпіння, щоб вигнати неприятеля — "узяти фортецю неважко, важко кампанію виграти". Князь Андрій заперечує, що генерального бою не минути. Кутузов відповідає: "коли усі хочуть, так нічого робити". Князь Андрій повертається до себе заспокоєний і впевнений, що армія тепер дійсно в надійних руках. Про Кутузова він думав так: "у нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не почне, але він усе вислухає, усе запам'ятає, усе поставить на своє місце, нічому корисному не зашкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і вагоміше його волі,— це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їхнє значення і, через це значення уміє відрікатися від участі в цих подіях, від своєї особистої волі, спрямованої на інше".
Супротивник наближається до Москви, але москвичі ставляться до небезпеки ще більш легковажно, ніж раніш. Головнокомандуючий Москви граф Ростопчин випускає афішки з картинками, із "народним героєм Карпушкой", який глузує з французів, говорячи, що вони "від капусти розбухнуть, від каші полускаються, від щів задихнуться", впевнений, що вони усі "карлики і їх трьох одна баба вилами закине". Прочитавши ці афіші, П'єр остаточно зрозумів, що Москву віддадуть ворогу. У салоні Жюлі Друбецької і в інших аристократичних салонах прийнято говорити тільки російською мовою, той із гостей, хто вимовляє хоч слово французькою, повинен сплачувати штраф на користь комітету пожертвувань. П'єр витрачає на своїх ополченців майже мільйон рублів. Ходять чутки, що він збирається одягнутися у військовий мундир і їхати на коні попереду свого полку. Жюлі при зустрічі з іронією запитує Безухова, чи не має наміру він сам повести свій полк у бій. П'єр жартує, що зможе вилізти на коня. Жюлі також повідомляє Безухову про смерть старого князя Болконського і про приїзд княжни Мар'ї в Москву, розповідає історію чудесного порятунку Мар'ї Миколою Ростовим, перебріхуючи події, ніби Мар'ю оточили, схопили, хотіли убити, але тільки ранили її людей. Ростов же нібито без коливань накинувся на кривдників і спас дівчину.
Ростопчин поширює афішки, у яких божиться, що ворог не ввійде в Москву, і негласно забороняє виїжджати з міста. П'єр вислуховує доповідь управителя, із якої випливає, що витрати на ополчення розорять Безухова. У глибині душі П'єр навіть радіє цьому. Він їде Москвою і бачить, як на Болотній площі городяни влаштовують екзекуцію над двома французами — кухарем і чи то вчителем, чи то чиновником. їх обвинувачують у шпигунстві. П'єр виходить із себе і повертає додому. Безухов вирішує їхати в Можайськ до війська, наказує закладати коней. По дорозі до нього доходять чутки, що відбувся якийсь великий бій, але чим воно закінчилося, ніхто не знає. Під Можайськом у всі сторони рухаються війська, П'єр пожвавлюється. "П'єр не міг собі дати звіту, та й не намагався усвідомити собі, для кого і для чого він знаходить особливу принадність пожертвувати усім. Його не займало те, для чого він хоче жертвувати, але саме жертвування складало для нього нове радісне почуття".
Бій, про який чув П'єр, одержав назву Шевардинського. "Для чого і як були дані і прийняті бої при Шевардині і при Бородіні?.. Для чого був дан Бородинський бій? Ні для французів, ні для росіян воно не мало ні найменшого змісту". Для росіян результатом бою стала необхідність здати Москву. Якби полководці керувалися розумними причинами, то обидва ухилилися б від Бородинського бою. "Наполеон зрозумів би, що, зайшовши за дві тисячі верст і приймаючи бій, у разі втрати чверті армії він йшов на вірну погибель". Історики потім знайшли розумне обґрунтування бою, що відбувся. Ніби-то від самого Смоленська росіяни відшукували вигідну позицію, що і знайшли при Бородіні і т. п., але це неправда. Бородіно не було самою кращою позицією. Бородинський бій виставляють у більш вигідному світлі, щоб сховати помилки воєначальників, а внаслідок цього — зменшують славу російського війська і народу. Через утрату Шевардинського редуту Бородинський бій був прийнятий росіянами на майже не укріпленій, відкритій місцевості, із удвічі меншими силами проти французів. Двадцять п'ятого числа П'єр виїжджає з Можайська, бачить поранених солдат, обози, що попадаються йому назустріч. П'єр намагається розшукати "позицію", але не може нічого знайти. Солдати на дорозі розмовляють про те, що навіть мужиків зігнали копати укріплення, "нині не розбирають... усім народом навалитися хочуть; одне слово — Москва. Один кінець зробити хочуть". П'єр бачить, як будуються укріплення, і переконується в справедливості слів про народну війну. Безухов запитує офіцера про позицію, той охоче відповідає на питання, показує, де розташовані росіяни, а де знаходяться французи. П'єр іде далі. Зненацька повз нього пробігають солдати й ополченці. Проноситься чутка, що несуть ікону Іверської Божої матері. При стіканні великої кількості народу служать молебень. Разом з іншими до ікони під'їжджає Кутузов. Коли молебень закінчується, він спускається з коня, підходить до образу і, тяжко ставши на коліна, цілує ікону. Його приклад наслідує генералітет, а потім солдати й ополченці, У юрбі П'єр зненацька зустрічає Бориса Друбецького. Незважаючи на те, що Кутузов скоротив число ад'ютантів, Борис усе ж утримався при штабі і "приєднався" до графа Бенігсена, начальника штабу, який у багатьох питаннях протистоїть Кутузову. П'єр хоче оглянути позицію, Борис запрошує його поїхати разом із ним, супроводжуючи Бенігсена на лівий фланг, зауважує, що вони будуть проїжджати повз полк князя Болконського. П'єр зустрічає і Долохова, що, за словами тих, що зібралися, "скрізь пролізе... адже тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і в ланцюг ворожий вночі лазив... Але молодець!" П'єр підходить до Кутузова, говорить, що готовий життям пожертвувати на благо Батьківщини. Борис каже, що ополченці, готуючись до смерті, наділи чисті білі сорочки. Кутузов чує ці слова і говорить: "Чудесний, незрівнянний народ!" Коли П'єр відходить від Кутузова, до нього наближається Долохов і "напередодні дня, у який, бог знає, кому з нас призначено залишитися в живих", просить П'єра простити його за минуле. Безухов прощає й обіймає Долохова. У числі інших П'єр проїжджає повз редут Раєвського, який запам'ятався йому краще всіх укріплень Бородинського поля. Бенігсен віддає розпорядження, які не відповідають задуму головнокомандуючого: не знаючи, що частина війська поставлена в засідку, пересуває її вперед, не повідомляючи про це Кутузова.
Князь Андрій знаходиться в розламаному сараї і, очікуючи завтрашнього бою, знову міркує про сенс життя, згадує прожите, розуміючи, що завтра його можуть убити. Він усвідомлює, що його віра в ідеальну любов була не більш ніж міражем, що не треба було змушувати Наташу чекати на нього цілий рік, що в житті усе робиться набагато простіше й природніше, ніж він думав. Приїжджає П'єр, заходить до князя Андрія. Тут же знаходяться інші офіцери. П'єр розповідає про Москву і про розташування військ. Ті, що зібралися, розмовляють про Кутузова і Барклая де Толлі. Князь Андрій вважає, що Барклай де Толлі не підходить на роль командуючого, тому що він усе розраховує, але не розуміє російської душі. Він наказав відступати під Смоленськом, хоча дух і підйом російського війська був величезним. Барклай не розумів, що під Смоленськом росіяни вперше билися за свою землю. Андрій говорить, що мистецтва полководця взагалі не існує, тому що неможливо до кінця угадати, що буде робити супротивник. П'єр здивовано нагадує поширену думку, ніби війна подібна до шахової гри. Князь Андрій відповідає: "Тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніше пішака і два пішаки завжди сильніше одного, а на війні один батальйон іноді сильніше дивізії, а іноді не встоїть проти роти... Успіх ніколи не залежав і не буде залежати ні від позицій, ні від озброєння, ні навіть від числа..." На питання, від чого ж залежить успіх, князь Андрій відповідає: "Від того почуття, що є в мені, у ньому,— він показав на Тимохіна,— у кожному солдаті... Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас утрати були майже рівні з французами, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій,— і програли. А сказали ми це тому, що нам там нема чого було битися: скоріш хотілося піти з поля бою..." Князь Андрій додає, що для штабних і багатьох інших, із якими П'єр їздив на позиції, война — це можливість "підкопатися під ворога й одержати зайвий хрестик або стрічку". "Для мене на завтра от що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися, і факт той, що ці двісті тисяч б'ються; і хто буде лютіше битися і себе менше шкодувати, той переможе. І хочеш, я тобі скажу, що, як би там не було, як би не плутали там угорі, ми виграємо бій завтра". Тимохін погоджується з князем Андрієм, говорить, що в його батальйоні солдати не стали навіть горілку пити: "не такий день", кажуть. Коли П'єр з Андрієм залишаються наодинці, Болконський ще раз каже, що бій виграють, і додає, що якби він мав владу, то "б не брав полонених. Що таке полонені? Це лицарство. Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, образили й ображають мене всяку секунду. Вони вороги мої, вони злочинці усі по моїх поняттях. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати... А то ми гралися у війну — от що кепсько, ми великодушничаємо і т.