Згодом студент сказав Ганні Михайлівні, що дивлячись на Петра, в його уяві постає сліпий бандурист Юрко. Ганна Михайлівна вважала, що це жахливо.
У монастирі всі оглядали старовинну церкву та лізли на дзвіницю, звідки відкривався далекий краєвид. Дзвонар, якого звали Єгорій, весь час відганяв дітей, які хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами. Він весь захлинався від злості, а діти називали його сліпим чортом. Його обличчя було сердите й бліде, і він дійсно був сліпим. Усі помітили, що виразом обличчя Єгорій дуже схожий на Петра.
На площадці дзвіниці сліпий послушник-дзвонар розповів, що вміє гарно дзвонити, але простудився на дзвіниці... Коли усі спускалися вниз, Петро залишився з дзвонарем наодинці. Але Евеліна теж залишилася, притулившись до стіни й затамувавши подих. Дзвонар розповідав Петрові, що народився сліпим, але у монастирі проживає послушник Роман, який осліп у 7 років. Єгорій вважав, що Романові краще, бо він світ бачив, свою матку пам'ятає.
Петро стояв похмурий і потемнілий. Раптом вони почули, що на дзвіницю піднімаються діти. Разом з дітьми прийшов Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Єгорій спитав, нащо він впустив дітей. Роман зовсім не був проти, щоб діти вийшли на площадку, бо вони — пташки Божі.
Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. У Петра часом був гарний настрій, але все ж в ньому помітна була якась похмурість. Епізод в монастирі глибоко запав у серце сліпого. Ганна відіслала в монастир два теплі баранячі кожухи й гроші, щоб полегшити скільки можна долю обох сліпців. Їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається похмурою тінню над головою її дитини.
Максим на дзвіницю не виходив через ногу, але Евеліна розповіла йому, як Петро розмовляв з Єгором – озлобленим сліпим дзвонарем. Розповіла дівчина і про доброго Романа. Дівчина сказала, що Єгор і Петро зовні дуже схожі. Вона боялася, щоб Петро не подумав, ніби всі сліпонароджені злі...
Прийшла зима. Евеліна з батьками виїхала гостювати до старої графині Потоцької. Петро усвідомив, що її присутність не давала йому щастя, а завдавала особливого страждання. Тепер Петро постійно думав, навіщо сліпому жити на світі.
Перед Різдвом Яскульські вернулися. Залишившись на самоті з Евеліною, Петро попросив покинути його, бо він буде мучити її усе життя. Хлопець вважав, що у ньому живе злоба.
Якось Максим доводив Петру, що світі є горе в сто разів більше, ніж його. Юнак закричав, що це неправда, і він хотів би помінятися життям з останнім жебраком і навіть заздрить дзвонареві Єгорові. Дядько сказав, що коли Петрові було б гірше, то, може, сам він був би кращий.
Надійшла весна. Верст за шістдесят від садиби Попельських у невеликому містечку була чудотворна католицька ікона. Щороку, ранньою весною, до ікони йшли прочани. До неї пішли Максим, Йохим і Петро. Серед усього людського гамору і шуму сліпого вразили сліпі жебраки, які заводили жалібну пісню: "Под-дайте сліпеньким... ра-а-ди Христа..." Обличчя Петра перекривилось. Максим спитав, чого ж він злякався, адже це ті самі щасливці, яким він недавно заздрив, – сліпі жебраки, що просять тут милостиню... Максим запропонував племінникові спробувати долю цих нещасних. Потім Максим примусив Петра подати сліпим гроші. Прохожі з подивом дивилися на багато вдягненого й вродливого панича, що помацки подавав милостиню сліпому, який приймав її теж помацки.
Другого дня Петро лежав у своїй кімнаті в нервовій гарячці. Коли хлопець одужав, він покликав дядька, і вони довго розмовляли на самоті. Максим розповів про одно знайомого сліпого жебрака – Федора Кандибу, якому випалило очі на війні.
Максим оголосив, що Петро ще цього літа поїде в Київ, щоб з осені почати уроки у відомого піаніста. Липневої ночі дядько та племінник рушили в дорогу на бричці. На світанку двоє сліпих підійшли до брички, біля якої на розісланому килимі сиділи пани. Згодом сліпців стало троє, і вони рушили далі. Спереду, постукуючи перед собою довгою палицею, ішов дід. Другий був високий на зріст хлопчина, з жовчним обличчям, дуже подзьобаним віспою. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежі, з блідим і мовби трохи зляканим обличчям; його хода була невпевнена. То був Петро. Сліпі кликали його Юрієм. Вони рушили на Почаїв.
Незабаром із Києва прийшов у садибу лист від Максима. Він писав, що вони з племінником здорові і все у них добре. В цей час троє сліпих посувалися все далі. Хвилювання та ляк на обличчі юнака давно зникли. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого, широкого, безмежного світу, що замінив тепер лінивий і заколисуючий шурхіт тихої садиби... Він пізнавав своїх супутників, добродушного Кандибу й жовчного Кузьму, довго брів за скрипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків і базарів, узнавав горе, сліпе й зряче, від якого не раз боляче стискалось його серце... І дивна річ – тепер він знаходив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів.
Пізньої осені Петро несподівано вернувся додому з двома сліпцями в жебрацькій одежі. Душа хлопця зцілилася. Коли Максим, що все писав з Києва, нарешті, вернувся додому, Ганна Михайлівна зустріла його фразою: "Я ніколи, ніколи не прощу тобі цього". Але обличчя її суперечило суворим словам... Довгими вечорами Петро розповідав про свої мандрування, і в присмерку фортепіано звучало новими мелодіями, яких ніхто не чув у нього раніше...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Тієї ж осені справили весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя з Евеліною. Інколи він ішов у село, де на краю стояла тепер нова хата Федора Кандиби та його рябого племінника.
Евеліна народила дитину, та Петро марно хвилювався, що вона теж буде сліпою. Коли лікар сказав, що дитина бачить, з Петром щось сталося. Це був раптовий переворот, справжній удар, перед його згаслими ще до народження очима враз засвітилися дивні примари. Чи були це промені, чи звуки, він не усвідомлював. Потім Петро уперто твердив, що якусь мить він бачив. Багато хто говорив йому, що це неможливо, але він наполягав на своєму. Після того моменту, коли він усіх побачив, Петро похитнувся й знепритомнів, та на обличчі був відблиск радісного задоволення.
ЕПІЛОГ
Минуло 3 роки. Численна публіка зібралася в Києві, щоб послухати сліпого музиканта. Живе почуття рідної природи, чуйний оригінальний зв'язок з безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в Петровій імпровізації. Зал загримів оплесками, а Петро знову почав грати. І раптом над зачарованою юрбою стояла вже сама тільки пісня сліпих... "Подайте сліпеньким... р-ради Христа". Це була пітьма на тлі яскравого світла, нагадування про горе серед повноти щасливого життя...
Музикант давно вже замовк, але юрба зберігала гробову тишу. Максим похилив голову і думав: "Так, він прозрів... Замість сліпої і невтолимої егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває і людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...". максим зрозумів, що зробив своє діло і не марно прожив на світі.
Стислий переказ скорочено, автор: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу