Перше, що його засмутило − це хабар водієві автобуса. А друге − вбивство дичини. Івану Івановичу стало жаль мертвого вальдшнепа. У чоловіка виник докір сумління і біль за всіх, що вбивають без потреби. Він згадав про постанову керівництва Товариства мисливців про знищення сорок як шкідливих птахів. Тоді всі мисливці вбивали сорок із спокійним сумлінням. Так само вбивали яструбів, вовків, не розуміючи, якої шкоди завдають природі.
РОЗДІЛ 5
На облаві у Вовчому яру
Одного осіннього дня до Івана Івановича зайшов чоловік, від якого пахло рушницею і собакою. Чоловік говорив про вовків, а це слово було відоме Бімові. Він згадав гидкий запах лісового собаки, запах, якого злякався колись.
Наступного ранку Бім з хазяїном відправилися на полювання. Вони їхали автомобілем, повним мисливців. Спочатку Біма не хотіли брати, бо це мало бути полювання на вовків. Та Іван Іванович запевнив, що Бім не подасть голосу, не гончак же він.
Довго йшли один за одним вздовж узлісся. Бім ішов тінню слід у слід за хазяїном. Попереду всіх, головним, ішов учорашній гість-мисливець. Коли почалася облава на вовків, Бім був на поводку.
Враз почалося. Сигнальний постріл розірвав тишу на великі шматки: луна прогримотіла то там, то тут, то десь удалині. А потому, ніби в тон лісовому гуркоту, далеко-далеко голос Головного: "Пішо-о-ов! Ого-го-го-го-го-о-о!" Іван Іванович нахилився до Бімового вуха і ледве чутно прошепотів: "Лежати!" Бім лежав і тремтів. Застукотіли дрючками об дерева, заторохтіла тріскачка, мовби сто сорок перед погибеллю. Цеп нагоничів наближався з криком, гомоном і пострілами вгору. І от… Бім зачув знайомий з юності запах: вовк! З'явився вовк і тут же зник. Одразу ж, майже ту ж мить, пролунав постріл у цепу, за ним − другий. Ще постріл на номері. Це вже зовсім поруч. А крики ближче, ближче та ближче.
Величезний старий вовк з'явився несподівано. Людський гомін уже наздоганяв його. Вовк був поранений. Іван Іванович вистрілив. Хижак не був жалюгідним. Він був красивий, цей вільний дикун. Вовк звалився-таки й розпластався, повільно перебираючи лапами. Бім не зміг витримати всього цього. Він схопився й зробив стойку. Іван Іванович гладив Біма, пестив, умовляв, але той, хоч і уклав шерсть на спині, однак усе ще крутився на місці, часто-часто дихав, висолопивши язика, й одвертався од людей. А коли мисливці попрямували до вовчого трупа, Бім не пішов за ними, а, навпаки, відійшов
Коли зібрались на кордоні усі мисливці, випили по чарці й загомоніли, веселі і збуджені, Бім відчужено й самотньо лежав під тином, згорнувшись калачиком, суворий, червоноокий, вражений і заражений вовчим духом. А коли мисливці посідали в автомобіль і Іван Іванович підсадив туди Біма, той кішкою вистрибнув на землю, ощирившись і скімлячи: він не хотів бути вкупі з трьома мертвими вовками. Тоді чоловік з Бімом сіли в кабіну.
* * *
Після того було не так уже багато полювань на вальдшнепа, але Бім усе виконував чудово, як і завжди. Одначе досить йому зачути вовчий слід − він припиняв полювання: притулявся до хазяїнової ноги − і ні з місця. Після облави Бім ще дужче став любити Івана Івановича і вірити в його силу.
РОЗДІЛ 6
Прощання з другом
Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Наступні дні Бім почав помічати, що хазяїн частіше лягає, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам. Потім Іван Іванович зовсім занедужав. Якось чоловік сказав Біму, що осколок підповз під серце. Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: "Уставай, мовляв, ходім, ходім". А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.
Іван Іванович обережно встав, вийшов на площадку, подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав. Дівчинка покликала бабусю − Степанівну. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово "осколок", вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад. Вона сказала, що треба лежати, а Бім і собі ліг.
Степанівна викликала швидку, і скоро з'явилися троє у білих халатах. Спершу Бім не дозволяв їм наблизитися до старого, але Іван Іванович примирив їх. Чоловіка винесли на носилках, а перед цим він попросив Степанівну приглянути за Бімом. Собаці він наказав: "Чекати".
Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя. Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Опівночі, коли зійшов місяць, він завив. Прийшла Степанівна, пожаліла собаку, увімкнула світло й пішла. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.
Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Тоді вона випустила собаку погуляти. Стара думала, що Бім сам собі пошукає чогось поїсти.
Бім кинувся шукати Івана Івановича і оббігав місця, де вони гуляли. Хазяїнового сліду ніде не було, і Бім уже зневірився. І раптом в одному з дворів він натрапив на слід носилок. Він не знав, що тут "Швидка допомога". Якби люди знали, чого шукає Бім, вони йому допомогли б, хоч хазяїна сюди й не привозили, а відвезли просто до лікарні.
Бім сидів до самісінького вечора біля бузкового куща. Надвечір на собаку звернули увагу й інші люди. Хтось приніс шматочок ковбаси − Бім не доторкнувся; хтось хотів узяти його за нашийник − Бім відбіг; навіть дядько у чорному халаті, який проганяв його раніше, кілька разів проходив повз нього і, зупинившись, дивився на Біма співчутливо.
Коли посутеніло, Бім вирішив, що хазяїн вдома, тому побіг туди. Він подряпався у рідні двері, але вони не відчинилися. Тоді він ліг край поріжка. На площадку вийшла Степанівна. Вона підсунула йому миску з ранковою кашею. Бім не доторкнувся. Жінка вирішила, що він підживився сам.
Зранку він знову побіг до "швидкої", але його жорстоко прогнали. Містом ішов самотній, сумний, ні за що скривджений пес. На одній з вулиць, де було дуже багато людей, Бім почав здогадуватися, що люди всі різні: вони можуть бути і гарними, і поганими.
Біля нього зупинився чоловік з м'ясистими одвислими губами, весь у глибоких, зморшках, кирпатий, з виряченими очима і закричав: "Неподобство!". Люди почали зупинятися. Чоловік почав називати Біма заразою. Якась жінка заступилася за Біма. Та ось підійшла та сама Тітка−наклепниця. Бім спочатку злякався, але потім, настовбурчивши шерсть на загривку, став у оборонну позицію. Тітка знову почала брехати, що Бім укусив її. Бім не міг більше витримати і стрибнув до тітки, щосили гавкнув і вперся всіма чотирма лапами, стримуючись від подальших вчинків. Тітка покликала міліціонерів, які забрали до відділку кирпатого, Тітку і якогось студента. А за ними пішов Бім і молода жінка, яку, як виявилося, звали Даша.
У відділку Даша розповіла, що студент ні в чому не винен, а Бім, якого уже називали Чорне Вухо, показав різні команди і довів, що розумний. Міліціонер знайшов на нашийнику номер і зателефонував у Спілку мисливців. Нарешті усі дізналися, що власник собаки − Іван Іванович Іванов, вулиця Проїжджа, сорок один. Даша повела Біма додому.
Вдома ніхто не відчиняв. Даша подзвонила до сусідів. Вийшла Степанівна і розповіла про ситуацію Біма. Даша викинула зіпсовану кашу, помила Бімову миску і пішла купити їжі. З Бімом залишилася Степанівна і заговорила, що теж лишилася сама. Вона жила з онукою, бо батьки дівчинки подались аж до Сибіру. Степанівна виливала душу сама перед собою, звертаючись до Біма. Даша повернулася з двома котлетами і двома картоплинами. Бім не їв, і їй довелося годувати його силою. Стара мала щодо цього свою думку: вважала, що він сам знайде їжу на вулиці, а раз на день вона варитиме йому кулешу.
Даша про щось замислилась, потім зняла нашийник. Вона попросила стару не випускати собаку, поки не повернеться з нашийником. Степанівна сказала Даші, що Івана Івановича − хазяїна, повезли літаком до Москви, бо має бути складна операція на серці.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 7
Пошуки тривають
Зранку прийшли Даша і Степанівна. Даша почепила на Біма нашийник, на якому тепер на всю широчінь був міцно закріплений латунний жетон-пластинка з вигравійованим написом: "Звуть його Бім. Він чекає на хазяїна. Добре знає свою домівку. Живе у квартирі сам. Не кривдіть його, люди". Даша прочитала напис Степанівні і розповіла, що її покинув чоловік, маленький син помер, і вона виїжджає з міста.
Даша пішла, а Степанівна ще не випускала Біма, щоб часом не побіг слідом. Десь через годину Бім заскавулів, потім і завив з туги вголос, і Степанівна випустила його.
За цілий день Бім не виявив жодних ознак Івана Івановича. А надвечір, наче про всяк випадок, забрів у молодий парк. Там четверо хлопчаків ганяли м'яча. Він посидів трошки, перевірив усе навкруги, наскільки хапав ніс, і хотів був іти звідси. Але хлопчик років дванадцяти відокремився від тих, що грали, підійшов до Біма й зацікавлено задивився на нього. Бім поздоровкався і покрутив хвостом, але якось сумовито. Хлопчик зрозумів, що собака йому поки що не зовсім довіряє, і сміливо підійшов, простягнув руку. Хлопчика звали Толик. До них підбігли решта хлопчиків, і Толик уголос прочитав написане на латунній табличці. Діти кинулись додому, щоб принести щось поїсти для Біма. Пухкенький хлопчик приніс пиріжок, Дорослий − шматок ковбаси, Худенький − два млинці. Та Бім не їв, і тоді Толик став засувати їжу собаці в рот. Бім проковтнув ковбасу, а пиріжок і млинці взяв уже сам. За тиждень Бім їв усього лиш вдруге.
Після трапези хлопці виявили, що Бім вміє виконувати багато команд. Хлопчики були щасливі, та тут до них підійшов дядько. На вигляд він був поважний. На запитання, чий собака, Толик сказав, що його. Хлопчик не раз бачив Сірого дядька: він поважно прогулювався навкруг парку наодинці. Якось раз навіть вів із собою собаку, який упирався й не хотів іти. Пухкенький недоречно повідомив про табличку, і Сірий виявив, що собака не належить Толику. Бім почув, що від Сірого пахне собаками, пахне якось віддалено, багатоденно, але пахне.