Помилитись було неможливо, бо у човні стояв сам лихозвіс-ний капітан Гак, а веслував піратський кухар Смі. На кормі ж, біля керма, туго зв'язана шнурами, сиділа Дика Лілея, дочка індіянського вождя, добра приятелька Пітера.
— Вона в нас заговорить, — процідив насмішкувато капітан Гак.
— Вона викаже нам, де живе Пітер Пен, а ні, то ми прив'яжемо її на слизькій скелі Череп, і дівчисько захлинеться в припливній хвилі, — додав Смі.
Але горда і незрадлива Дика Лілея не сказала їм ані словечка.
Венді й Пітер почали гарячково думати, як допомогти хоробрій індіянці. Вони полетіли до скелі Череп. Пітер згадав, що колись він непогано умів наслідувати голос капітана Гака, і вирішив скористатися цим умінням. Хлопець і дівчина сховались на скелі й дочекалися піратського човна. Капітан Гак пішов шукати місце для страти Дикої Лілеї, і тоді Пітер капітановим голосом звернувся до Смі, наказуючи тому перенести індіянку до печери.
Немудрий кухар вже погодився і навіть відніс дівчину, куди було вказано, але тут з'явився капітан Гак і зразу ж зрозумів, з ким має справу. Пірат зрадів такій нагоді — він вихопив шпагу й кинувся до Пітера Пена, прагнучи проштрикнути хлопця.
Тим часом почався приплив. Вода піднімалася дедалі вище, і, поки Пітер та капітан Гак намагалися скинути один одного в розбурхані хвилі, вода вже дійшла до підборіддя гордій індіянці, що, зв'язана, сиділа в печері. Ще трохи — і Дика Лілея захлинеться! Пітер Пен збив нарешті пірата з ніг — той стрибнув у човен і ганебно втік з поля бою; Пітер і сам не знав, звідки йому додалося сили. Певно, сили завжди додаються, коли потрібно рятувати друга.
Венді й Пен ледве встигли розплутати Дику Лілею, як вода заповнила вже всю печеру. Тільки тепер ніякий приплив не був їм страшний. Втрьох вони полетіли до селища, де жили батьки і все плем'я Дикої Лілеї.
На веселому святі зійшлися усі разом — Загублені хлопці, Джон та Майкл, яких індіяни давно вже порозв'язували, і новоприбула трійця — Дика Лілея, Венді й Пітер.
Хлопці співали й танцювали під веселу індіянську музику, а Пітера Пена обрали на святі вождем — то була найвища честь для гостя. Лиш Венді не веселилась — їй довелося разом з індіянками носити з лісу хмиз для багаття — такий був індіянський звичай.
— Я вже набулася в Неможливій Країні, — сумно сказала дівчина. — Як хотіла б я зараз помандрувати додому!
Індіянське свято було в розпалі. А Смі, піратський кухар, підкрався кущами і спіймав маленьку Дзіньку, накривши її своїм капелюхом, наче метелика.
Дзінька пручалася й дряпалась, та все одно Смі приніс свою полонянку на корабель і віддав капітанові Гаку.
— Добрий день, міс Белл, — сказав Гак, удаючи, що він співчуває враженій ревнощами феї. — Я чув, як погано повівся з вами Пітер Пен, відколи тут з'явилася ця підступна дівчина Венді. Ми так хотіли б її викрасти! Нехай би драїла на кораблі палуби та варила їжу для команди.
Подумавши про таку можливість, Дзінька аж дзенькнула з радощів.
— Але розумієте, в чому річ, — додав Гак, — ми не знаємо, де живе Пен, тому й не можемо звільнити вас від Венді.
Дзінька замислилася.
— А ви не зробите Пітерові нічого лихого? — запитала во "а голосом, що подзенькував від хвилювання.
— Ну що ти, що ти! Ні в якому разі! — пообіцяв Гак.
Тоді Дзінь Белл підбігла по столу до чорнильниці, вмастила собі чорнилом підошви і пройшла по карті до таємного житла Пітера Пена, позначивши туди дорогу.
— Дякую, дякую, серденько, — сказав зловмисний капітан Гак і замкнув Дзіньку до великої коробки, де стояла гасова лампа.
...А тим часом індіянське свято закінчилося, всі розійшлись по домівках, впала ніч. Венді поклала хлопців спати у підземній кімнатці Пітера Пена й завела з ними мову про маму і про домівку. Загублені хлопці слухали їхню розмову, і Венді запросила їх погостювати в затишному домі Дарлінгів. Всі вирішили негайно полетіти туди. Один лиш Пітер не схотів до них приєднатися. Він сердито одвернувся від них і не схотів відповісти на їхнє прощання. А Венді з хлопцями вилізли по одному через хідник, що йшов по стовбуру Катового дерева.
В лісі ж біля дерева сиділи у засідці Гак та його піратська ватага. Лиш з потаємних дверей з'являвся хлопець, дужа рука затуляла йому рота, і за мить він уже лежав зв'язаний в кущах. Остання з'явилася Венді. Раз, раз! — і вона теж упала, обплутана шнурами. Пірати завдали собі,
на плечі незвичайну свою здобич — дітей — і повернулися
на розбійницький корабель.
— Щоб його грім побив! — пробуркотів Гак. — Пена ми так і не спіймали!
Отож вони з кухарем Смі залишили біля дерева бомбу в пакунку, на якому написали, що це дарунок від Венді для Пітера. Коли Пітер розгорне пакунок, бомба вибухне, і пірати позбудуться свого заклятого ворога.
Побачивши, що всіх дітей взято у полон, Дзінька Белл жахнулася. Вона зрозуміла: це сталося з її провини.
Хлопцям дали на вибір: або нехай стають піратами, або їх поженуть зв'язаними за борт. Страшний вибір! Соромно сказати, але хлопці погодилися бути піратами — їх вабило сповнене пригод піратське життя. Проте Венді була обурена.
— Ні, ми нізащо не станемо піратами! — крикнула дівчина.
— Гаразд, — процідив капітан Гак. — Ти підеш за борт перша.
Пірати поклали на борт дошку, так що кінець її звисав над морем. Засуджений на смерть полонений ішов по ній із зв'язаними руками і падав у море. Це був звичайний спосіб розправи з полоненими.
Всім було дуже страшно, але навіть найзапекліші з піратів відчули повагу до хороброї Венді, так мужньо вона трималася. А поки пірати дивилися на дівчину, Дзінь Белл утекла і, забувши про всі образи, полетіла шукати Пітера Пена, бо, коли хто й міг допомогти полоненим, знала вона, то лиш він.
А Венді тим часом попрощалася з пов'язаними хлопцями і стала на дошку, перекинуту через борт. Це була жахлива мить, коли вона пішла по доріжці, що обривалася просто в бурхливе море.
Ще два кроки — і мужня дівчина пропала з очей. Всі слухали, затамувавши подих, чекаючи на сплеск, але знизу не долітало ні звуку. Що мала б означати ця тиша?
І тут всі почули таке знайоме і таке веселе кукурікання. Так умів кукурікати лише Пітер Пен. Ну, звісно ж, то був він! Попереджений Дзінькою, Пітер примчав дуже вчасно і встигнув піймати Венді, коли та вже падала.
— Цього разу ти забагато собі дозволив, Гаку! — крикнув він, несучи напівпритомну дівчину на щоглу.
Влаштувавши її, Пітер вихопив короткий меч і стрибнув на палубу, готовий до нового двобою з Гаком.
Такого поєдинку ще не бувало.
Билися не лише капітан з Пітером. Дзінь Белл порозв'язувала усіх хлопців, і вони кинулися на піратів. А Загублені хлопці вміли-таки битися! Пірати почали стрибати за борт. Незабаром за борт полетіла й шпага, що її Пітер
вибив Гакові з рук, і сам капітан, вже не чекаючи милосердя, стрибнув слідом за нею.
Діти бачили, що Гак намагається доплисти до човна, який хитався на хвилях неподалік, а слідом за ним, голосно цокаючи "Цок-цок!", плив крокодил, який цього разу сподівався здійснити свою мрію і доїсти капітана.
Пітер проголосив себе капітаном корабля.
— Підняти всі вітрила! Команда, на місця! Ми пливемо до Лондона! — крикнув він.
— О Майкле! Джоне! — аж заплакала Венді з великої радості. — Ми повертаємося додому!
Колишній піратський корабель знявся в повітря й поніс тих, що вірять у дива, у силу чарівного слова і у чарівний пил.
Корабель плив, напинаючи всі вітрила на веселому вітрі.
Він розтинав небеса і дуже скоро — швидше, ніж вам здається, — пришвартувався до даху будинку Дарлінгів і скинув трап на підвіконня дитячої кімнати.
Але тепер, коли вони вже приїхали, Загублені хлопці не схотіли залишатися — надто звикли вони до веселих і небезпечних пригод.
— Ні, ми не кинемо Пітера Пена, — сказали вони. — А він не хоче залишати Неможливої Країни. Ми будемо разом навіки. Це вже вирішено!
Ну що ж, хоч як було прикро Венді, Майклові та Джону, вони попрощалися з друзями, і корабель Пітера Пена поплив небом, несучи Загублених хлопців до Неможливої Країни, де всі вони живуть і досі.