Вовки чкурнули слідком за вовчицею.
Попереду біг великий сірий вовк, один із вожаків зграї. Вовчиця побігла поруч нього. Інколи кусала його за плече, але він не гнівався. По другий бік від неї біг худий старий вовк, який мав тільки ліве око. Старий вовк також напирав на вовчицю. Вовчиця відповідала і на його зальоти клацанням зубів. Щоразу, коли старий вовк, спіймавши облизня від вовчиці, відскакував убік, то натикався на трилітка, що біг праворуч нього, де він не міг його бачити. Коли вовчиця починала гарчати, старий вожак ураз кидався на трилітка.
Якби не голод, то залицяння й гризня через любов не припинялися б і зграя розпалася б. Але тепер її становище було вкрай скрутне. Коли вовки знайшли вдосталь їжі, зграя розпалася на дві. Вовчиця, молодий вожак та Одноокий повели свою половину зграї на схід, до річки Маккензі, й далі, до озер. Проте й ця зграйка щодень танула. Вовки зникали парами – самець із самицею. Зрештою лишилось тільки четверо: вовчиця, молодий вожак, Одноокий і задирливий триліток.
Усі троє залицяльників мали на собі сліди її зубів. Але вони ніколи не відповідали їй тим самим, не боронились. А між собою гризлись як скажені. Триліток якось підскочив до Одноокого з того боку, де той був невидющий, і геть пошматував йому вухо. Бій почався чесно, але нечесно кінчився, бо третій вовк пристав до старого і обидва знищили трилітка. Коли ж молодий вожак обернув голову зализати собі рану на плечі, Одноокий вгородив йому в шию зуби, завдавши смертельної рани.
Вовчиця вперше була ласкава до Одноокого. Вона обнюхалася з ним і навіть стала гратись. І він, попри весь свій поважний вік і мудрий досвід, також поводився, як цуценя.
Минали дні по днях, а вони не розлучались. Однак потім вовчиця стала непокоїтись і щось шукати. Вони дісталися до річки Маккензі й подалися далі берегом за водою. Однієї ночі вони побачили людей – індіанський табір. Запахи людей вовчиці були знайомі до найменших подробиць. Вовк і вовчиця натрапили на пастки індіанців, у які ловилися кролики. Разом вони грабували пастки.
Розділ II
ЛІГВО
Два дні й дві ночі блукали вовчиця й Одноокий навколо індіанського табору. Та якось їх налякав постріл, тож вони побігли геть. За кілька миль угору по течії у підмитому березі вовчиця знайшла печеру, у якій було сухо й затишно. Вона залишилася там, а старий вовк пішов на полювання.
Була весна, і Одноокий провалювався на м'якому підталому снігу. Полювати було важко. Коли він повернувся до печери, біля вовчиці було п'ятеро маленьких живих клубочків. Старий вовк був здивований. Вовчиця охороняла дітей навіть від батька, але Одноокий мав батьківський інстинкт. Згодом він подався добувати поживу родині.
Одноокий натрапив на дикобраза, але не зміг дочекатись, поки він відкриється, тож побіг далі. Згодом він вполював білу куріпку, а коли повертався, побачив, що біля дикобраза сидить рись-самиця. Одноокий сховався і стежив, що ж буде. Рись довго чекала, а коли дикобраз став розгортати свого непроникного панцера, кинулась на нього. Та дикобраз добре пошкодив рись, угородивши в неї свої голки. Рись чкурнула геть. Тоді Одноокий з'їв куріпку, а пораненого дикобраза вбив і поніс вовчиці.
Розділ III
СІРЕ ВОВЧЕНЯ
Воно було інакше, аніж його брати й сестри. У них шерсть мала вже злегка рудуватий відтінок, успадкований від матері, а воно цілком вдалося в батька: було єдиним сірим вовченям. Вовченя спало менше й поступово вивчало світ, що був навколо. Отвір, звідки падало в печеру світло, дуже його манив, але мати не дозволяла виходити.
Дуже хиже було це вовченя, найлихіше з цілого виводу. Воно найголосніше гарчало й сердилось дужче, ніж інші. Як і більшість житців Пустелі, воно рано спізнало голод. Батько перестав приносити м'ясо, але й у матері молока не стало. Одноокий впав у розпач, скрізь нишпорив і шастав. Усі вовченята загинули, крім сірого. Їжа знову з'явилася, а згодом батько десь зник. Вовчиця знала, що він мав запеклий бій з риссю і став її жертвою. Після цього вовчиця перестала полювати на лівому рукаві струмка, де була нора рисі і її виводу.
Розділ IV
СТІНА СВІТЛА
На той час, коли вовчиця стала залишати печеру й ходити на полювання, вовченя вже добре затямило, що до виходу не можна підходити. Коли матері не було вдома, воно здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидіти тихенько.
Одного дня страх і слухняність залляла хвиля життя, і вовченя боязко подалося до виходу з печери. Від безмежного простору, що зразу розстелився перед ним, запаморочилось в голові. Йому було страшно. Шерсть у нього на спині наїжилась, губи скривилися, і воно спробувало грізно й сердито загарчати.
Вовченя відчувало цікавість до всього навкруг. На нього випадково наскочила білка, воно зіщулилось і загарчало, але білка злякалася не менше. Трохи згодом його налякав дятел, але воно відважно продовжувало мандри. Кожна невдала спроба була для нього новою наукою.
Зовсім випадково воно наскочило на хитро заховане гніздо куріпки, де були семеро маленьких куріпченят. Вовченя зжерло увесь вивід. Та раптом на нього налетіла куріпка, і відбувся перший бій вовченяти. Птах увесь час кричав і бив його крилом. Куріпка дзьобнула вовченя ще й ще раз. Вовченя ганебно втекло. Раптом над ним почав кружляти яструб, який мало не схопив його. Вовченя спустилося до самого струмка, де потрапило у воду і почало тонути. На щастя, воно замолотило всіма чотирма лапами й попливло.
Приголомшене, почуваючи себе зовсім самотнім і безпорадним, подалося воно шукати своєї печери й матері. На своєму шляху воно зустріло ласицю і ласеня. Вовченя перекинуло маля лапою, і ласиця покусала вовченя. Вона схопила дитинча, занесла у нору, а сама повернулася, щоб помститися. Вона вчепилась вовченяті в горло так, що її зуби дістали аж до м'яса. На щастя, вовчиця примчала на порятунок і вбила ласицю.
Розділ V
ЗАКОН ПОЖИВИ
Два дні спочивало воно, тоді знову вилізло з печери. Вовченя знайшло ласеня, чию матір вони з'їли вдвох із вовчицею, і його послало туди ж.
З кожною дниною воно заходило все далі й далі. Вовченя ставало справжнім бісеням, коли натрапляло на заблудлу куріпку, і ніколи не пропускало нагоди сердито загарчати на цокання білки, що її воно вперше побачило на сосні. Йому добре дався втямки яструб, і, вгледівши його тінь, воно хутенько забивалось у кущі. Бажання вбивати зростало в ньому щодень, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю тріскотнею завжди сповіщала всіх звірят про його наближення.
Знову настав голод, і вовчиця никала цілими днями, дарма вишукуючи поживи. Цей раз голод тривав недовго, але тим був лютіший. У вим'ї матері не лишилося ні краплі молока, а м'яса вовченяті вже й давно не перепадало. Вовченя нічого не знаходило. Проте ці невдачі тільки прискорювали його розвиток. Воно змужніло, порозумнішало, зробилося більш у собі впевненим.
Якось вовчиця принесла рисеня. Вона з'їла увесь рисячий вивід, хоч знала, що рисячий вивід не можна нищити безкарно. Скоро рись-матір прийшла до печери. Між вовчицею і риссю відбувся тривалий лютий бій. Вовчиця перемогла рись, але знесиліла від ран. Вона знепритомніла і цілий день і ніч пролежала поруч тіла свого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилізала з лігва тільки напитись. Тим часом рись було з'їдено, і рани вовчиці досить позатягались, щоб могла вона знову йти на розживу.
Плече у вовчати боліло від страшної рани, яку йому завдала рись під час бою, бо воно тоді допомагало матері. У вовченяті буяла молода сила, воно було щасливе і дуже пишалося собою.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
БОГИ ПУСТЕЛІ
Розділ І
ТВОРЦІ ВОГНЮ
Якось вовченя вперше побачило людей – п'ятеро чоловіків. Уздрівши його, вони сиділи собі мовчки й лиховісно. Не рухалося й вовча. Воно налякалося і не могло рушити з місця. Один з індіанців звівся на ноги, підійшов до вовчати й нагнувся до нього. Звіря ще більше припало до землі, вискаливши ікла. Людина сказала, сміючись: "Дивіться, які білі зуби!" Та коли чоловік спробував взяти його, вовча вп'ялося зубами в його руку. У ту ж мить вовча дістало доброго удару по голові, від якого повалилося на бік. Воно заскімлило, індіанці зареготали. Вовчиця почула крик вовченяти і примчала на допомогу. Вовча кинулося до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Враз один з індіанців здивовано вигукнув: "Кічі!"
Вовча побачило, що його безстрашна мати припала животом до землі, тихо заскавучала й замахала хвостом. Чоловік підійшов до вовчиці й поклав руку їй на голову. Вона не вкусила його, а тільки нижче припала до землі. Інші індіанці оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись.
Індіанець Сивий Бобер сказав, що батько Кічі був вовк, а мати була собака. Через це батько Кічі – вовк. Минув рік, як вона втекла. Брат Сивого Бобра помер, тому тепер вовчиця належала Сивому Бобру. Саме він назвав вовченя Білим Іклом.
Сивий Бобер прив'язав вовчицю за допомогою палиці і ременів до сосни. Біле Ікло пішов за матір'ю й ліг коло неї. Вовченя вперше погладили і почухали, і воно відчувало якусь незрозумілу приємність. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі, у Білого Ікла пропав і весь страх.
Надійшло ціле індіанське плем'я, яке кочувало. Було багато чоловіків, жінок та дітей, – всього душ сорок, – і всі навантажені табірними пожитками й усяким іншим збіжжям. З ними було багато собак, які теж несли клунки. Біле Ікло досі не бачив собак. Зав'язалася бійка: Білого Ікла збили з ніг і підтоптали під себе. Люди прогнали собак, боронячи й рятуючи вовченя від гострих зубів. Біле Ікло зализував собі рани й міркував про своє знайомство з собаками. Його обурювало те, що матір прив'язали до ломаки.
Люди рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю і повів за собою Кічі. Біле Ікло ішов услід за нею. Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли у кінець долини, де струмок впадав в річку Маккензі. Тут, де, високо підважені на жердинах, висіли човни і стояло приладдя, щоб сушити рибу, індіанці отаборились.
Білого Ікла постійно діставало щеня Ліп-Ліп.