У них була єдина дочка, майже одноліток сліпого хлопця. Евеліна була невеликою дівчинкою, з довгою русою косою й голубими очима. Вона вражала всіх якоюсь дивною солідністю, недитячою розсудливістю. Здавалося, ніби перед вами не дитина, а малесенька доросла жінка.
Раз Петрик був сам на пагорбку над річкою. Він грав, а потім задрімав на хвилину. Раптом чиїсь легкі кроки вивели його з дрімоти. То прийшла Евеліна і спитала, хто це недавно тут грав. Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він неприязно зустрів дівчинку. Потім він спитав, чому вона не йде геть. "Навіщо ж ти мене женеш?" – спитала дівчинка своїм чистим і простодушно-здивованим голосом. Звуки цього спокійного дитячого голосу були приємні для слуху сліпого; все ж він відповів тим самим тоном: "Я не люблю, коли до мене приходять". Діти вже майже перейшли до сварки, але раптом Йохим покликав хлопця. Той хутко збіг з пагорбка. "Ах, який поганий хлопець!" – почув він за собою щиро обурене зауваження.
Другого дня, сидячи на тому самому місці, хлопець згадав про вчорашню сутичку і вже жалів, що образив дівчинку. Днів зо три дівчинка зовсім не приходила. Але четвертого дня Петрусь почув її кроки внизу, на березі річки. "Слухайте, – гукнув він, коли вона з ним порівнялася. – Це знову ви?". "Хіба ви не бачите, що це я?" – спитала вона, нарешті, з великою гідністю. Це звичайне запитання боляче озвалось в серці сліпого. Згодом між ними зав'язалася розмова, і хлопець раптом став обмацувати її волосся і обличчя. Це викликало в дівчинки почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в хлопця нерухомий погляд. Все це здалося дівчинці на одну хвилину просто важким кошмаром. "Нащо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську? – заговорила вона гнівно, крізь сльози. – Що я тобі зробила?.. Нащо?" Петро зрозумів, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк. Він упав на траву й заплакав. Дівчинка відчула співчуття, присіла біля нього і погладила його голову. Евеліна заспокоювала його, а він говорив, що не хотів налякати її. "А все-таки ти дуже чудний", – сказала вона з задумливим співчуттям. "Я не чудний, – відповів хлопець з жалібною гримасою. – Ні, я не чудний... Я... я – сліпий!" Дівчина раптом обвила шию хлопця руками і притулилася до нього обличчям. І сама гірко і безутішно заплакала.
Відтоді вона стали дружити. Дівчинка приходила щодня в садибу, а через якийсь час вона теж стала ученицею в Максима. Ця дружба була справжнім даром ласкавої долі. Тепер хлопець не шукав уже повної самотності.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ четвертий
Дядькові здавалося, що тепер у його вихованця є все, чого йому ще бракувало, що тепер душевний розвиток сліпого піде тихим і рівним, нічим не порушуваним ходом...
Та це була гірка помилка. Коли хлопець став на перехідну грань між дитинством і отроцтвом, він ставав усе більш тривожним. Природна жвавість хлопчика з роками все більше зникала. Сміх його тепер лунав усе рідше. Сльози бриніли в нього щоразу на очах. В ньому дедалі більше вироблявся нахил до самотності. Інколи ж він брав дудку і зовсім забувався, добираючи задумливі мелодії до свого настрою і в лад з тихою гармонією степу.
Петро наближався до критичного віку між отроцтвом і юнацтвом. Поки що його зростання проходило досить спокійно. Та це був лише період тимчасового затишшя.
Розділ п'ятий
Минуло ще кілька років. Петро, що став уже юнаком, зріс, як теплична квітка, захищений від різких сторонніх впливів далекого життя. Він навчився добре грати на дудці і фортепіано. Мати бачила, що захищена, ніби муром, душа її сина дрімає в якомусь зачарованому півсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги.
Та от надійшов час, коли дядько Максим вирішив відчинити двері теплиці, щоб у неї міг ринути свіжий струмінь повітря ззовні. Для першого разу він запросив до себе старого товариша Ставрученка і його синів-студентів. З ними приїхав ще юний кадет, син одного з найближчих поміщиків.
Одного вечора Петро, Евеліна, молоді Ставрученки і кадет сиділи в саду. Хлопці були вражені надзвичайною розсудливістю 17-літньої Евеліни, бо вона говорила, що в кожної людини є свій шлях у житті, і свій вона уже визначила. Евеліна була справжньою красунею. Сліпий теж виріс і змужнів. Слухаючи розмову дівчини, Ставрученків і кадета, він відчував, що життя котиться повз нього. До нього не зверталися з запитаннями, у нього не питали думок, і скоро виявилося, що він стоїть осторонь.
Через два тижні молоді люди знов гостювали у Попельських. Відчувши себе зайвим, Петро пішов у сад. Там його знайшла Евеліна і запитала, чому він такий сумний. Він відповів: "…здається, що я зовсім зайвий на світі". Дівчина сказала, що у всьому винен Максим, і заплакала. Потім вона спитала, чи не спадало йому на думку, що вони повинні одружитися. Це ж так просто! З ким йому й одружуватися, як не з нею? Петро сказав, що перед нею є багато можливостей, вона могла би вчитися, перед нею може відкритися широкий шлях, а він просто сліпий. Дівчина сказала, що покохала його, вони обоє кохають одне одного... Та й чи міг би він залишитися тут один, без неї? "Я б умер", – сказав він глухо. Її губи затремтіли і вона сказала: "І я теж... Без тебе, сама... в далекому світі..." Крім колишньої Евеліни, друга його дитинства, тепер Петро почував у ній ще якусь іншу, нову дівчину. Вони повернулися до гостей, і Петро заграв на фортепіано якусь італійську п'єсу, але так своєрідно, що на обличчях слухачів з'явився подив. Усіх опанувало зачарування. Максим, досить байдужий до музики, цим разом почував щось нове в грі свого вихованця. У гру Петра впліталися мелодії народної пісні, що звучала то коханням і смутком, то спогадом про минулі страждання й славу, то молодою відвагою розгулу й надії.
Слухачі були вражені і хвалили Петра. Він, що може теж що-небудь зробити в житті. Хлопець боровся з враженнями нового щастя, а може, відчував також наближення грози у свою долю.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ шостий
Другого дня Петро прокинувся з оновленою душею. Евеліна постала перед ним у новому світлі. В усій садибі стало якось світліше й радісніше. Ганна Михайлівна наче помолоділа сама, Максим частіше жартував. Молоді люди посміхались і складали якісь плани. Петрові належало докінчувати серйозно свою музичну освіту.
Восени Попельські всією сім'єю вирушили до Ставрученків. Петро почував себе тепер далеко вільніше серед молодого товариства. Він уже не ховався по далеких кутках, а, як рівний, хоч і трохи стримано, втручався в загальні розмови.
Одного дня господарі й гості вирушили в N-ський монастир. Дорогою до монастиря усі звернули до Колодні, де була широка, майже вросла в землю, кам'яна плита. Молодий Ставрученко розповів, що тут похований славетний колись "лицар", старий козацький ватажок Гнат Карий. І судячи зі старовинних записів, поряд з ним похований сліпий бандурист Юрко, що супроводив отамана в походах... Згодом студент сказав Ганні Михайлівні, що коли глянув на Петра, в його уяві якось зразу стала постать сліпого Юрка, з бандурою, замість рушниці, за спиною і верхи на коні... "Як це жахливо", – зітхнула Ганна Михайлівна. "Як це було гарно", – заперечив юнак. "Тепер нічого такого не буває", – різко сказав Петро. – Тепер усе це зникло".
У монастирі всі оглядали старовинну церкву та лізли на дзвіницю, звідки відкривався далекий краєвид. Дзвонар, якого звали Єгорій, весь час відганяв дітей, які хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами. Він весь захлинався від злості, а діти називали його сліпим чортом. Його обличчя було сердите й бліде, і він дійсно був сліпим. Ганна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя й очей і нервово схопила за руку Евеліну. Вони зрозуміли, що послушник сліпий. А ще він був дуже схожий на Петра.
На площадці дзвіниці Петро і Єгорій підійшли до кутів просвітів і поставали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітру. Тепер ні від кого вже не потаїлася дивна схожість. Сліпий послушник-дзвонар розповів, що отець Памфілій нарочито виписав йому два невеликі дзвони, бо він вміє гарно дзвонити. Дзвонар згодом жалівся, що простудився на дзвіниці...
Коли усі вже рушили вниз, Петро залишився з дзвонарем наодинці. Але Евеліна теж залишилася, притулившись до стіни й затамувавши подих. Сліпі вважали себе на вишці на самоті. Дзвонар розповів Петрові, що народився сліпим, а тут є ще один послушник, Роман, той у 7 років осліп. Єгорій вважав, що Романові краще, бо він світ бачив, свою матку пам'ятає. Засне вночі, вона до нього у сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому все молода...
Петро стояв похмурий і потемнілий. Раптом вони почули, що діти піднімаються до них. Разом з дітьми прийшов Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Єгорій спитав, нащо він впустив дітей. "Нехай собі, – благодушно відповів Роман... – Пташки божії".
Дорогою з монастиря ніхто вже не розмовляв. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна...
Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. У Петра часом був гарний настрій, але все ж в ньому помітна була якась похмурість. Епізод в монастирі глибоко запав у серце сліпого. Ганна відіслала в монастир два теплі баранячі кожухи й гроші з листом до отця Памфілія, прохаючи його полегшити скільки можна долю обох сліпців. Їй здавалося, що цією жертвою вона вмилостивить якусь темну силу, що вже насувається похмурою тінню над головою її дитини.
Максим тоді в монастирі на дзвіницю не лазив, тому пізніше Евеліна розповіла йому, як Петро розмовляв з Єгором – озлобленим сліпим дзвонарем. Розповіла дівчина і про доброго Романа. Дівчина сказала, що Єгор і Петро дуже зовні схожі. Вона боялася, що Петро думає, ніби всі сліпонароджені злі... І він теж. "Проклятий випадок", – сказав Максим.
Прийшла зима. Евеліна з батьками виїхала гостювати до старої графині Потоцької.