Ні їжі, ні одягу. Закип'ятити окропу нема як. На голодний шлунок з'їси два-три урюки, нап'єшся сирої води з арика – і вважай, що ти вже покійник. Вимирали сім'ями, не встигали ховати мерців. Та й ховати не було кому. Не було чоловіків. Померлих ховали матері.
Через день після того, як усіх розквартирували тих, хто міг ще триматися на ногах, погнали на бавовняні поля. Місцеве населення обзивало їх продажними татарами. Пускали чутки, що вони кровожерні, що на потилицях у них третє око, а на голові – роги. Простий люд вірив цьому і цурався їх. Було дуже погано. На очах Абляким-аги віддали душі Аллаху його родичі і родичі Бекира. А Еміне під час окупації потрапила в руки німцям. Забрали її до Німеччини. Що з нею – Абляким-ага не знав. Батько Бекира не повернувся з трудармії. Мабуть, пропав там.
Бекир упав на коліна, страшно і гірко заридав, бив себе кулаками по голові і побачив перед собою змію…. Якось в дитинстві він бачив, як змія з'їла ластів'яток з гнізда. Єдиною втіхою було те, що змію покарали...
Бекир відчував на собі погляди матері й сестер. Як йому було жити далі? Він повернувся до міста і став шукати роботу. Він же вчитель, та його не брали нікуди. Варто було директору дізнатися, хто він такий, як перед ним зачинялися двері. Нарешті в одній із шкіл директор не побоявся запропонувати йому вести російську мову і літературу в національних класах. Але не довго йому довелося вчителювати. Незабаром про нього дізналися відповідні органи. Кримським татарам, виявляється, не можна працювати у школах і вишах.
Тоді він пішов на завод учнем слюсаря. Через місяць працював самостійно. Життя поступово налагоджувалося. Але людська підлість знову нагадала про себе. Якось після роботи із приятелем і земляком, із яким перед війною разом навчалися в інституті, пішли на фронт і працювали в одному цеху, пили пиво у брудній і галасливій пивниці. Слово за словом згадали довоєнне життя, як їм добре тоді жилося. "Всі наші лиха он від кого", – кивнув Бекир на портрет вождя за спиною проворного бармена і міцно вилаяв його вуса. Приятель відразу повідомив, куди потрібно.
По нього прийшли вночі. Двоє в цивільному показали ордер на обшук і арешт. Після обшуку його відвезли у підвал держбезпеки. Там його догола роздягнули і ще раз піддали принизливій процедурі обшуку. Обрізали всі ґудзики, крім одного, і зачинили у камері підземної в'язниці...
Він заперечував звинувачення, казав, що його шантажують і вимагав очної ставки, все ще вірячи, що приятель передумає його закладати. Але той підтвердив свої свідчення.
Допити відбувалися вдень і вночі. Одного слідчого змінював другий. Його брали на змор. Від нього вимагали зізнань – змушували покаятися в тому, чого він не робив. Не давали пити, не дозволяли спати.
Йому звинувачували у зраді, в шпигунстві, антирадянській агітації. Особливо старався старший слідчий на кличку Гюрза, з надзвичайно довгою шиєю і маленькою голівкою. Його живі зелені очиці впивалися в свою жертву.
Бекир говорив що був капітаном Червоної Армії, та це не допомагало. Він боявся збожеволіти і молив Аллаха, аби до його заґратованого віконечка підсіла якась пташечка, щоб він хоч трохи забув про свої тілесні й душевні страждання.
Якось його так закатували, що він підписав документи, у яких, як йому говорили, було спростування доносу. Гюрза сам зачитав, що він, обвинувачений Керимов Бекир Асанович, 1918 року народження, уродженець Криму, виходець із селянської сім'ї, викладач історії, капітан запасу, кавалер кількох урядових нагород, у жодних зв'язках з іноземною розвідкою не перебував і не вів антирадянської агітації.
Засліплений світлом яскравої лампочки, у камері він нічого не бачив, літери зливались у суцільні чорні рядки. І він підписав… Після цього йому дали пити, бо до того мордували спрагою.
Наступного ранку Бекир дізнався від прокурора, що він підписався, визнаючи повністю свою вину. Бекир застогнав, ухопив стільця, на якому сидів, і запустив у вікно. Його вхопили, завели в камеру. Три доби не чіпали. На четверту знову привели до слідчого. Гюрза сказав, що скоро буде суд.
Через день він постав перед трибуналом, який присудив смертну кару. Видно, у книзі доль йому ще було відведене життя. Він так і не зрозумів, за що його помилували. Можливо, надто білими нитками була шита його справа, а, можливо, зважили на його бойові заслуги, що було малоймовірно. Очевидно, потрібна була дармова, налякана до смерті, покірна рабсила. Як би там не було, смертну кару замінили на 25 років каторжної роботи і на 5 років позбавлення громадянських прав.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Етапом він потрапив на Колиму. І пробув би там усі 20 років, якби не помер Сталін, але в цій країні все спізнюється... Його звільнили тільки в 1956 році. Та ще довго не відпускали страшні нічні видива: табір, собаки, бараки, наглядачі будили серед ночі і до ранку не давали заснути.
Після звільнення йому захотілося в Крим, але порадили там не з'являтись. Він не став бунтувати, як тоді, коли повернувся з фронту. Тож знову повернувся в Середню Азію.
Опинившись біля будинку держбезпеки, відчув, як з новою силою ожили в ньому старі образи і приниження. Щодня став виловлювати Гюрзу, але той десь зник. А якось він побачив на вулиці колишнього приятеля, за доносом якого відсидів 10 років. Той ішов безтурботною ходою, в костюмі й краватці, і розглядав вітрини крамниць. Зіткнувшись із ним ніс у ніс, він злякано забелькотів: "Ти живий?" "Як бачиш... А ти вже поховав мене? Думав, що мене розстріляли? За скільки ти мене продав? За квартиру, посаду, машину? Я спочатку думав, що ти тоді в пивниці дурня клеїв. Але ти не з таких, сучий сину! Тебе завербували, ти свідомо поступив до них на службу і відпрацьовував за хліб із маслом. І твій перший вибір випав на мене. Ти правильно подумав: щоб увійти в довіру, треба закласти близьку тобі людину. І ти зробив це без найменших докорів сумління. А скількох ти ще занапастив, юдо?!" – ухопив його за горлянку і став душити і, певно, задушив би, якби не наспів міліціонер. Сексот кинувся навтьоки.
Після цього випадку він кілька днів бездумно блукав по місту. Заробляв на прожиття тимчасовою роботою. Якось, проходячи повз дошку оголошень, побачив, що терміново потрібні люди для геологорозвідувальної експедиції. Щось знайоме ожило в ньому. Відразу ж пішов за вказаною адресою і влаштувався на роботу.
Другого дня вони їхали звивистою гірською дорогою. Перед очима пробігали могутні гори, що синіли вдалині і переходили у білосніжні вершини. Гори, як і зірки, схиляють до роздумів. Дивлячись на них, він замріявся і вперше за багато років на душі стало світло й радісно. У загін приїхали під вечір. Табір розкинувся біля підніжжя гір на березі швидкоплинної гірської річечки. Відразу ж стали розвантажувати машину. Раптом він відчув на собі чийсь уважний погляд і озирнувся. За кілька кроків від нього стояла до болю знайома жінка і пильно розглядала його. Це була Еміне. Стрибнув із машини і ледь встиг підхопити її на руки.
Так у долині Тянь-Шанських гір відбулося їхнє запізніле побачення і перша ніч після багаторічної розлуки. Бідна Еміне за ці роки пережила не менше за нього. Спочатку вона потрапила до рук німців під час облави і опинилася в німецькій неволі, а потім після війни як "добровольця і помічника" фашистської Німеччини її пропустили через усі кола пекла сталінських концтаборів. Усю ніч він слухав її розповідь, проклинав землю і небо, плакав, а на ранок запропонував їй вийти за нього заміж.
Вона працювала кухаркою у їхньому загоні. Жили у похідному наметі, а коли повернулися в місто, зняли квартиру і розписалися в загсі. Через два роки їм виділили двокімнатну квартиру, в якій вони виростили свого єдиного сина, де постаріла й померла Еміне і в якій він лишився самотнім і немічним.
Він лежав і дивився на їхній з Еміне портрет, зроблений ще в молоді роки після народження сина. Він пам'ятав той день. Еміне запропонувала зробити фото, щоб син, коли виросте, бачив батьків молодими.
Вони поставили на ноги сина, дали освіту. Старий радів, що син живий і здоровий, і щодня молив Аллаха, щоб він оберігав його.
Після смерті Еміне він часто зупинявся біля сімейного портрета і уважно розглядав обличчя дружини. Йому здавалося, що вона хоче сказати йому щось важливе, що не встигла сказати за життя. Всі дні він проводив удома. Раніше, коли ще дозволяло здоров'я, часто приєднувався до гравців у доміно. Після смерті дружини спілкування з людьми стало обтяжливим. Його дратували галасливі й веселі розмови. Навіть телевізора не дивився. Іноді, правда, переглядав новини. Його єдиною втіхою були спогади і книжки. Здебільшого він жив спогадами.
Коли закінчувалися продукти, йшов до крамниці або на базар. Запити в нього були невеликі, пенсії вистачало, та й син іноді переказував гроші. Листи писати син не любив, роками міг мовчати. І коли приходив грошовий переказ, він радів не так грошам, як його увазі. Вдома обходився без сторонньої допомоги, доки не занедужав і зліг. Іноді заходили до нього сусіди, що жили навпроти, а найчастіше їхня молодша донька Мерієм, та останнім часом і вона десь ділася.
Бекир відчував, що скоро приєднається до Еміне.
Різкий дзвінок змусив його здригнутись. Він підняв голову і тужливо глянув на двері. Хто там? Невже син? А хіба чужа людина стала б так довго добиватись до нього? Він звернув увагу на сонце, воно вже опустилося за дах будинку. Коли він починав повзти до дверей, сонце світило у вікно. Йому здавалося, що він чує дихання того, хто стоїть за дверима. І раптом той, хто терпляче дзвонив і сопів за дверима, пішов. Він чітко почув, як зашаркали підошви залізобетонними сходами, а потім і зовсім затихли. З відчаю гукнув услід людині, та лише прохрипів. І тоді він уткнувся обличчям у руки і гірко-гірко заплакав.
Він почував себе на скелі серед безмежного моря, повз яку проплив рятувальний корабель і його не помітив. Бекир згадував сина, коли той ще був маленьким. Спочатку він купував сину повзунки й іграшки, потім зошити й шкільну форму. Син підростав і став носити одного з ним розміру одяг і взуття, а потім переріс його.