І змайструю, їй-богу!" Том був впевнений, що Лео це зробить.
●
Лео Ауфмен їхав велосипедом і думав, яка ж має бути Машина щастя. Вдома його зустріли усі шестеро його дітей: Сол, Маршалл, Джозеф, Ребекка, Рут, Ноемі, – віком від 5 до 15. Коли Лео, його дружина і діти їли морозиво, він сказав: "Слухай, Ліно, а що ти скажеш, як я спробую винайти Машину щастя?"
●
Дідусь вів Дугласа й Тома додому. Повз них промчала ватага хлопчаків на чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом. Дуглас побіг за ними до яру. Дідусь крикнув йому, щоб не заблукав.
Том і дідусь прийшли додому о восьмій. О дев'ятій уже ставало темно. У повітрі пахло дощем. Мати прасувала білизну. Том сів біля неї, а згодом вона відправила його по морозиво до крамнички місіс Сінгер. Крамничка була за квартал від дому. Том купив свого улюбленого морозива з шоколадною підливкою.
Вдома Том з мамою їли морозиво на веранді. Обоє сиділи й дослухалися до темряви. Мама переживала, бо Дуглас не повертався. Коли Том уже збирався лягати спати, мати спинила його. Вона вийшла надвір і стала гукати Дугласа. Том бачив, як мати роззирається навсібіч і кліпає очима, яка вона розгублена й стривожена. Мати взяла Тома за руку, і вони пішли на пошуки Дугласа. Батька саме не було вдома, бо він пішов на збори.
Вони дійшли до яру. "Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу!" – говорила мати. Вона хвилювалася, бо по околицях вештався Нелюд – вбивця, який впродовж років вбивав у містечку людей. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.
Том боявся і думав про смерть. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко і когось убити, – за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок.
Мама з Томом зійшли в яр. Том увесь тремтів, але заспокоював маму: "З Дугом нічого не станеться. Нічого з ним не станеться... Він прийде. Неодмінно прийде!" Мати почала голосно кликати Дугласа. Чомусь замовкли цвіркуни. Скрізь панувала цілковита тиша. Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло: "Я тут, мамо! Іду, мамо!" А потім з'явилися Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали... І знов заспівали цвіркуни! Де й подівся враз увесь мамин і Томів страх.
Коли брати уже вляглися спати, Том сказав, що навіть коли Лео винайде Машину щастя, з яром нічого не вдієш.
●
Тим часом Лео Ауфмен складав список потрібних складників для Машини щастя. Його дружина Ліна сказала, що ця машина їм не потрібна. "Не потрібна, – погодився Лео, – але часом слід зробити щось і для інших. Я оце саме міркував, що туди прилаштувати. Кіно? Радіо? Стереоскоп? Поєднати все це разом…" До них долинув шелест листя, і Лео сказав, що це теж має бути в машині.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
●
Дідусь усміхнувся вві сні. Причиною цієї усмішки був звук газонокосарки. Цей звук був для нього куди важливіший, ніж співи пташок чи шелест молодого листя. Щороку був день, коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який означав, що тепер літо й справді настало. Дідусь уявив собі, як свіжоскошена трава пестливо лоскоче йому ноги, освіжає розпашіле обличчя, сповнює ніздрі одвічними пахощами нового літа й немов обіцяє, що всі проживуть ще один рік. Благословенна річ – газонокосарка, думав дідусь.
Він виглянув у вікно. На лужку косив один з пожильців, молодий газетяр Білл Форрестер. Коли дідусь снідав, бабуся повідомила йому, що Форрестер посадить на їхньому лужку якусь нову траву, яку не треба буде косити. Дідусь підхопився зі стільця і за кілька секунд був уже надворі. Білл підтвердив новину про траву і сказав, що засадить дідусеві лужок. Дідусь став пояснювати Біллу, що малі втіхи варті більше, ніж великі, і що косити траву й виполювати бур'ян – це теж потрібні речі. Праця в садку – найкраща нагода зробитися філософом. Біллу подобалося слухати дідуся. Коли ж дідусь дізнався від Білла, що нова трава заглушить і конюшину, і кульбаби, то заплатив за траву і навіть доплатив п'ять доларів, щоб Білл викинув її геть у яр.
Газетяр поніс траву до яру. А після обіду дідусь почув, що Білл знову косить траву. Дідусь спитав, навіщо він косить по кошеному. Білл щиро всміхнувся й сказав, що просто не дуже чисто викосив. Дідусь потішено всміхався.
●
У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу і думав, якою ж має бути та Машина щастя: "Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?.." Та він точно знав, що машина має бути яскравою. Тож він узяв оранжеву фарбу і побіг у дім. Він зазирнув у словник і спитав Ліну, чи вона "вдоволена, потішена, рада, весела", чи їй "щастить, таланить, фортунить", чи все йде "гаразд, як слід, добре, чудово". Ліна відповіла, що вдоволені бувають корови, потішені – малі діти й здитинілі старі. А чи рада, вона? Він сам може побачити, яка вона рада, коли шарує оцю мийницю... У жінки було багато роботи, а зараз, коли Лео її відволік, ще й згорів хліб у печі.
Чимало днів підряд Лео працював у гаражі, а часом виходив послухати балачки старших чи подивитися на дітей. Інколи на його радісне обличчя набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, Лео Ауфмен поплентав у дім. "Машина щастя готова", – хрипко мовив Лео Ауфмен своїм дітям і дружині. Ліна докоряла йому, що він дуже схуд, не приділяє уваги дітям, а в неї купа роботи.
Наступного ранку усі збіглися подивитися на Машину, навіть зграйки птахів і бродячі пси заглядали у гараж. Усіх привів до гаража звук Машини щастя. Сол – син Лео, розігрівав машину за наказом батька. Ліна тихо спитала чоловіка: "Коли та твоя машина й справді така, як ти кажеш, то чи не знає вона засобу, щоб не плодити стільки дітей? А чи не може вона зробити з сімдесятирічного діда двадцятирічного юнака? І ще одне-чи можна не зважати на смерть, якщо сховатись у твоїй напханій щастям машині? Якби ти помер від надсади, то що б я мала сьогодні робити? Залізти в той великий ящик у гаражі й почувати себе щасливою?" Жінка почала розповідати, скільки роботи має кожного дня. Та вона не нарікає, а питає, чи допоможе їй ця Машина. "Та вона ж зовсім не так побудована!" – відповів Лео. "Дуже шкода. Тоді я не матиму часу й роздивитися на неї". Лео вирішив випробувати машину завтра. Вночі його розбудив плач сина в іншій кімнаті. Сол гірко плакав і говорив, що це кінець. Лео виглянув у вікно. Ворота гаража стояли розчинені навстіж. Коли Сол, хлипаючи й здригаючись, знову заснув, Лео спустився у гараж. Ніч була холоднувата, але металевий бік Машини щастя обпік йому пальці. Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він. Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий – просто хоче зберегти щастя назавжди.
Зранку дружина сказала Лео, що хоче з ним розлучитися, і почала ділити майно. Лео просив її спробувати Машину щастя, а тоді вже йти, якщо не сподобається. Сол казав мамі, що не треба, та вона залізла в машину. Лео зачинив дверці машини і попросив її натиснути кнопку. Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні. Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат. Ліна вигукувала з машини, що вона у Парижі, Лондоні, Римі. Грала музика, Ліна кричала, що вона танцює. Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя. Усмішка на устах винахідника миттю згасла. Йому лишилося тільки відчинити дверці. Жінка сказала, що у Машині було гарно, але вона бреше, ця Машина смутку! "Твоя помилка, Лео, ось у чому: ти забув, що зрештою, рано чи пізно, всім нам доводиться вилізти з цього ящика й повернутися до брудного посуду та незасланих ліжок. Вдома діти чекають обіду, їм треба попришивати ґудзики. Та й, щиро кажучи, Лео, скільки можна дивитись, як заходить сонце? Кому це потрібно, щоб воно заходило так довго? Кому потрібно, щоб завжди було не холодно й не жарко? І щоб повітря завжди приємно пахло? До всього цього скоро звикаєш і просто перестаєш помічати його", – говорила Ліна.
Лео заліз у машину, щоб перевірити усе, що сказала жінка. Опинившись у теплій темряві, він якусь хвилю вагався, а потім натиснув кнопку й приготувався тішитись барвами та музикою, коли раптом почув знадвору крик: "Тату, вогонь!.. Машина горить!" Лео і все його сімейство кинулося навтіки. Усі, хто тільки мав очі, збіглися на пожежу. Були там і дідусь Сполдінг, і Дуглас, і Том, і більшість пожильців їхнього будинку, і кілька дідів із-за яру, і всі хлопчиська з шести навколишніх кварталів. А діти Лео Ауфмена стояли попереду всіх і страшенно пишалися тим, як чудово шугає полум'я з-під покрівлі їхнього гаража.
Дідусь Сполдінг спитав Лео, чи це була Машина щастя. Лео відповів, що треба розміркувати спочатку, що воно було насправді. Коли поїхали пожежники й розійшлися сусіди, Лео Ауфмен залишився на подвір'ї з дідусем Сполдінгом, Дугласом і Томом. Вони сумно стояли над курним згарищем. Лео сказав, що зараз покаже їм справжню Машину щастя. І він підвів їх до вікна свого будинку. Дідусь, Дуглас і Том нерішуче подивилися крізь широку шибу. І там побачили сімейство Ауфмен: Сол і Маршалл грали в шахи. У їдальні Ребекка розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малювала акварельними фарбами, Джозеф грався електричною залізницею. За відчиненими дверима кухні Ліна Ауфмен витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною.
Справжня Машина щастя. Дідусь, Дуглас і Том, усе ще всміхаючись, спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.
●
Двічі на рік з дому виносили великі килими й розстеляли їх на лужку.