Рік у рік Сестра збирала біля себе ідеальний персонал, який би їй підходив і підкорявся. Наприклад, санітари: всі троє чорні, уніформа біла, як сніг, вони дедалі точніше налаштовувалися на частоту сестри.
Кожний день починався для пацієнтів о 6.30, коли чорні хлопці будили "гострих" і наказували натирати підлогу, спорожнювати попільнички. "Візочники" опускали з ліжка кам'яні ноги на підлогу і чекали, поки хтось підкотить візок. О 6.45 починалося гоління, "гострі" шикувалися перед дзеркалом за алфавітом. Іноді вранці – особливо по понеділках – Вождь ховався, ламав графік. О 7.00 відчинялася їдальня. "Овочів", що самі не могли, годували чорні хлопці. О 7.30 усі збиралися у вітальні, "гострі" і "хроніки" займали свої місця, а старша сестра визирала крізь свою особливу шибку, завжди натерту так, що її і не було видно. "Гострим" виносили карти й "монополію", а "хронікам" – пазли. О 8.00 починався прийом ліків: усі пацієнти отримували паперянку з капсулою і іншу з водою. В рідкісних випадках якийсь дурень питав, що йому дали. Згодом, коли хтось з "гострих" казав мимохідь, що підглядав був, як миється його сестра (або щось в цьому роді), всі, хто чув це, бігли записувати це в журнал. Після 9.00 приходили інтерни, після 10.00 приносили пошту. Далі все йшло, як завжди: пацієнти совалися туди-сюди, ходили на ФГ, ПГ, ФР. Відділення гуло, і цей шум нагадував Вождю гул бавовнопрядильної фабрики, де він з іншими гравцями своєї футбольної команди побував на екскурсії. Це було у Каліфорнії. Більшість команди побіжно оглянула фабрику і пішла в автобус, а Бромден залишився. Дівчата-негритянки, що бігали поміж верстатів нагадували йому чомусь односельців з племені, які під кінець покинули селище й пішли дробити гравій для греблі. Одна з дівчат-негритянок підійшла до нього, вони розмовляли. Її обличчя було розмите, бо в повітрі плавав бавовняний пух. Згодом вона просила хлопця: "Забери мене, здорованю. Геть від цієї фабрики, геть від нашого міста, геть від цього життя…" Бромден не знав, що сказати, і дівчина пішла до свого верстата. Крутилися верстати, стрибали човники, котушки заплітали повітря нитками, дівчата бігали сюди-туди. Тепер фабрика на Комбінаті нагадувала Вождю відділення, яке існує для того, щоб виправляти помилки, яких припустилися вдома, в школі, в церкві. Коли пацієнт повертався назад у суспільство, серце старшої сестри раділо: колишній незрозумілий покруч знову перетворився на функціональний, припасований гвинтик, який тішив око. Такій виписці раділи всі.
Але прийом – це була зовсім інша історія. Новачки потребували роботи з ними, щоб могти увійти в колію, але ніхто не знав наперед, коли саме з'явиться отой, який розворохобить усе направо й наліво, переверне все догори дригом, порушить гладеньку роботу всієї установи. І тут з'явився Макмерфі…
О 13.00 прийшов лікар Спайві, молодші сестри й інтерни, старша сестра принесла у вітальню журнал і цілий кошик нотаток. Починалося щоденне групове зібрання, на якому обговорювали проблеми пацієнтів. Цього разу старий Піт Банчині, побачивши нову людину почав говорити, що втомився (він завжди це повторював). Старша сестра наказала Біллі Бібіту заспокоїти Банчині. Колись Піт 30 років пропрацював на залізниці і допрацювався до ручки. Обабіч голови у нього було дві великі вм'ятини. Ці травми він отримав, коли його народжували, і лікар витягав його щипцями.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Сестра почала зібрання, але ніхто не дивився на неї, крім Макмерфі. Він обрав собі крісло в куті й розсівся в ньому так, наче воно належало йому. У руках він тримав колоду карт. Сестра відразу зрозуміла, що Макмерфі гратиме у карти не лише на сірники, а й на гроші. На цьому зібранні сестра вирішила обговорити проблему пана Гардинга, який заявляв, що його юна дружина неймовірно пишна в грудях, і через це він ніяковіє, адже вона притягує всі погляди на вулиці. Сестра шукала в журналі різні записи пацієнтів щодо цього питання, і це все обговорювала. Потім пані Рекет спитала, чи ніхто не хоче ще раз торкнутися, маючи на увазі, цього питання. Ніхто нічого не сказав, але Макмерфі підніс руку і сказав, що йому здалося, ніби вона питає, чи ніхто не хоче торкнутися її дечого іншого. "Гострі" почали ховати усмішки, а Макмерфі підморгнув Гардингу. Тоді сестра витягла течку з інформацією про Макмерфі і зачитала її. При цьому вона називала його Макмері. З того, що вона прочитала, усі довідалися що Макмерфі перевели з Дендлтонської виправної колонії з метою діагностування й можливого лікування. Йому 35 років, одружений не був, мав хрест за видатні заслуги в Кореї за те, що очолив утечу полонених з комуністичного табору. Потім його звільнили за порушення субординації. Він встрявав у безліч скандалів і бійок, його арештовували за пияцтво, завдання тілесних ушкоджень, порушення спокою і за зґвалтування неповнолітньої. Макмерфі сказав, що зґвалтування на нього не повісили, бо дівка відмовилася свідчити. Макмерфі говорив, що та шльондра сама на нього кинулась, і він не винен. Від цих слів лікар почав усміхатися і спитав, чи лікувався Макмерфі у психіатрів. Той відповів, що ще ні, це його перша відпустка, "…але я точно божевільний, док, присягаюсь". І показав у своїй картці місце, де було написано, що він "продемонстрував неодноразові вибухи гніву, які дозволяють діагностувати психопатію". "Гострі" і навіть дехто з "хроніків" посміхалися. Лікар сказав, що в картці є запис про те, що не виключено, що Макмерфі симулює психоз, щоб уникнути тяжкої роботи в трудовій колонії. "Лікарю, невже я схожий на здорового?" – спитав Макмерфі. Раптом Раклі викрикнув: "В дупу жінку!". Макмерфі запитав "Чию?", та не розсмішивши нікого, замовк до кінця зібрання. Кілька раз він хотів ще щось сказати, пожартувати, але передумав. Щось дивне відбувалося тут, Макмерфі не добре ще розумів усе. Він знав гарне правило картяра: спочатку придивися, а тоді грай.
Вождь давно вже знав теорію таких зібрань, які проводила пані Рекет: людина має спершу навчитися поводитися в групі, перш ніж зможе функціонувати в нормальному суспільстві. Група здатна допомогти людині, вказавши на помилки. Суспільство визначає, хто здоровий, а хто ні, тож треба відповідати його вимогам. Вождь пам'ятав єдиний раз, коли порядок зібрання порушився: п'ять чи шість років тому сестра бовкнула після зібрання: "Поділіться своїми секретами", ввівши "гострих" у транс. І всі почали признаватися у найгірших, брудних гріхах. І раптом скочив на ноги Піт Банчині зі словами "Я втомився!". Він наче зненацька промовив щось правдиве, посоромивши усіх. Його не могли заспокоїти, і він припечатав до стіни одного з хлопців-санітарів. Потім Піт сказав, що це все маячня, а тоді заплакав. Йому зробили укол. Після того випадку він вже ніколи такого не робив, а його "Я втомився" вже не було попередженням. Чоловік нагадував поламаний годинник.
До другої години зібрання терзало бідолашного Гардинга. Після цього усі уникали Гардинга, обличчя "гострих" палали від сорому, так наче вони щойно отямилися і зрозуміли, що їх розвели як кошенят. Ними знову маніпулювали, примусивши допитувати товариша, наче він – злочинець. До Гардинга підійшов тільки Макмерфі. Він спитав, чи завжди ці зібраннячка так проходять, бо йому це нагадує, наче курчатка дзьобають одне одного у пташнику: коли виводок у пташнику помічає у курки плямку крові – всі кидаються її дзьобати, поки не роздеруть на криваве шмаття, кістки й пір'я. Однак у процесі на когось із виводку бризне кров, і тоді приходить його черга. І так далі й далі. Гардинг сказав, що це цікава аналогія. Рендл сказав, що першою дзьобає у цьому курнику старша сестра. Гардинг намагався протистояти Макмерфі, говорячи, що всі його колеги старалися зробити йому благо, а міс Рекет вважається шанованою психіатричної сестрою з двадцятирічним досвідом, і вона не страховисько з курника, яке видзьобує їм очі. "Ні, братан, ні. Вона не очі вам дзьобає. Вона дещо зовсім інше дзьобає", – сказав Макмерфі. Він сказав, що бачив по всій країні тисячі таких людей, як міс Рекет. Ці люди хочуть зробити тебе слабким, щоб ти ходив по ниточці, грав за їхніми правилами, жив як їм хочеться. А найлегше це зробити – вдарити туди, де болить найбільше. Гардинг назвав матусю Рекет солоденьким, усміхненим, лагідним янголом милосердям, але Рендл називав її сукою, стерв'ятницею і яйцерізкою. Раптом руки Гардинга почали приходити в рух, і він прошепотів, що сестра дійсно сука. У всьому він погодився з Макмерфі. "Гострі" підійшли ближче до них і слухали розмову. Гардинг сказав, що лікар Спайві такий же, як і всі пацієнти – маленький переляканий зайчик, доведений до відчаю, геть не здатний керувати відділенням без допомоги міс Рекет, і сам це знає. Знає це і міс Рекет, і в її владі наймати та звільняти персонал, а інспектор лікарні – давня її приятелька. Тому сестра може звільнити навіть Спайві. "Усі ми тут зайці різного віку та ступеню… Ми тут не тому, що ми зайці, – ми зайці будь-де, – ми тут опинилися тому, що не можемо пристосуватися до свого зайцівства", – говорив Гардинг. Він вважав, що їм потрібний гарний сильний вовк на взір сестри, щоб показати їхнє місце. Макмерфі не вірив, що Гардинг може отак сидіти, дозволяючи якійсь старушенції забалакувати його і робити з нього зайця. Гардинг почав жартувати з іншими хлопцями, що вони зайчики, які мають кумедні носики, вушка і хвостики. Макмерфі сказав, що здивований, наскільки усі хлопці тут нормальні: "Як на мене, ви не божевільні, ніж перший-ліпший йолоп з вулиці". Рендл сказав, що зібрання на якусь мить нагадало йому табір для полонених у китайських комуняк. Макмерфі звернувся до всіх "гострих", кажучи: "Ви ж не такі божевільні, щоб вважати себе якимись тваринами?". Чезик сказав, що він не тварина, і став біля Макмерфі. Рендл запитав, що такого страшного може зробити їм та п'ятдесятирічна баба. Хлопці почали пояснювати, що коли на зібраннях не відповісти на її питання, то мовчання – ніби зізнання. Макмерфі порадив просто посилати її до біса, але йому пояснили, що після таких слів вона може відіслати нагору в буйне відділення, так було вже тричі.