Майже проминувши мадам Рокар, він зупинився, поставив свою валізу, поклав на неї зимове пальто й повернувся назад. "Мадам! Я маю вам дещо сказати", — говорив Йонатан. І він розповів, що перед його кімнатою сидить голуб, який загидив послідом увесь коридор сьомого поверху. Він припустив, що хтось відчинив вікно на коридорі, і птах залетів у будинок. Йонатан навіть сказав, що за правилами внутрішнього розпорядку те вікно відчиняти не можна, а підлога в коридорі має бути чистою. "То треба вигнати голуба та зачинити вікно", – сказала мадам Рокар. Вона промовила це так, ніби йшлося про найпростішу річ на світі. Йонатан сказав, що не може прогнати голуба, бо дуже поспішає. Тоді консьєржка сказала, що про все подбає, і пішла у свою вбиральню. "Ні про що вона не подбає, – подумав він, – ні про що. Та й навіщо воно їй треба?.."
* * *
Рівно о восьмій годині п'ятнадцять хвилин Йонатан був перед банком, саме на п'ять хвилин раніше, ніж прибули заступник директора месьє Вільман та мадам Рок, старша касирка. Всі разом вони відчинили головний портал. Потім мадам Рок та месьє Вільман зникли в підвалі, а Йонатан, сховавши свої речі в гардеробі поруч з туалетами, зайняв своє місце біля внутрішніх скляних бронедверей та почав запускати співробітників, що поступово надходили. О восьмій сорок п'ять увесь персонал зібрався, кожен розмістився на своєму робочому місці за віконечками, і Йонатан вийшов з банку, щоб зайняти свій пост на мармурових східцях перед головним порталом. Почалося його безпосереднє чергування.
Це чергування ось уже протягом 30 років полягало ні в чому іншому, як у тому, що Йонатан у першій половині дня з 9 до 13 та з 14.30 до 17.30 простоював перед порталом або патрулював розміреним кроком туди-сюди на найнижчій із трьох мармурових сходинок. Зранку ще була невеличка перерва, викликана поважним заїздом чорного лімузина месьє Рьоделя, директора. Необхідно було залишити пост на мармуровій сходинці, пробігти до в'їзних воріт на задвірку, відсунути важкі металеві ґрати, шанобливо привітати і пропустити лімузин. Міг ще приїхати броньований автомобіль "Служби перевезення коштовностей Брінка", який теж треба було пропустити.
Одного разу Йонатан порахував, що до пенсії час його стояння на цих трьох мармурових сходинках становитиме 75 000 годин. Таким чином, він буде єдиною людиною у всьому Парижі, а може, й у всій Франції, яка найдовше простояла на одному й тому самому місці.
Йонатан вважав, що він наче сфінкс. Він впливав не дією, а звичайною тілесною присутністю. Бо влада сфінкса і охоронця була не інструментальна, а символічна.
Та сьогодні все було інакше. Сьогодні Йонатанові ніде не вдавалося зберігати свою сфінксівську незворушність. Йому було важко стояти, у нього виникло бажання чухатися. У нього ряхтіло перед очима. Йонатан уже думав, що має проблеми з зором, або у нього навіть пухлина у голові. За такими думками він навіть запізнився відкрити ворота для чорного лімузина месьє Рьоделя! Після такого Йонатан уже думав, що його звільнять.
Згодом його стан погіршився, піт заливав йому обличчя, йому стало млосно. Він розвернувся, ступив на другу сходинку, потім на третю, доки опинився в затінку перед колоною біля зовнішніх броньованих дверей. Він обережно сперся на власні руки, на колону. Він сперся вперше за весь тридцятирічний час своєї служби. На кілька секунд він заплющив очі. Так йому було соромно.
* * *
Під час обідньої перерви він вийняв із гардероба валізу, пальто та парасолю, пішов на вулицю Сан-Пласід і в невеличкому готелі зняв найдешевшу кімнату, залишивши свої речі у приймальні. В одній із яток купив собі дві булочки з родзинками та пакет молока, подався до скверу Бусіко – невеличкого парку. Сівши на лавочку в затінку, він почав їсти.
* * *
Двома лавочками далі розмістився клошар (бездомний бродяга). Він теж їв. Мав пляшку білого вина, пів багета,пакунок з копченими сардинами. Йонатан знав цього чоловіка. Взимку він завжди сидів біля входу до складу універсаму на ґратах над котельним приміщенням, а влітку – перед бутіками на вулиці де Севр, або біля порталу Міжнародної місії, або біля поштамту. Він кілька десятиліть мешкав у цьому кварталі, так само довго, як і Йонатан. І Йонатан пригадав, як тоді, тридцять років тому, коли він побачив цього чоловіка вперше, його охопило щось на зразок гнівної заздрості до безтурботного способу життя цієї людини. У той час як Йонатан щодня працював, той вмощувався зручненько на шматку картону, та ще й покурював, чекаючи милостині. Здавалося, що клошар ніколи не мав поганого настрою, навіть тоді, коли капелюх залишався порожнім; здавалося, що він ніколи не страждав, не хворів чи бодай нудьгував.
* * *
Але одного разу, в середині шістдесятих, восени, коли Йонатан ішов до поштамту на вулиці Дюпін, він помітив клошара на протилежному боці вулиці; той сидів навпочіпки між двома автомобілями, справляючи нужду.
* * *
Таким жалюгідним, таким нудотним, таким жахливим було це видовище, що Йонатан досі здригався, пригадуючи це. Через якусь мить несамовитого заціпеніння він утік до рятівного поштамту, заплатив за електроенергію, купив ще поштових марок, хоч вони йому були непотрібні, просто щоб не застати більше клошара за його справою.
* * *
З того часу в душі Йонатана згасло будь-яке почуття заздрості до клошара. Якщо досі ще час від часу він сумнівався, чи є сенс людині проводити третину свого життя, стоячи біля воріт банку, відчиняти принагідно браму, віддавати честь перед лімузином директора, постійно одне й те ж, то зараз відповідь чітко стояла в нього перед очима, як та жахлива картина, побачена на вулиці Дюпін: так, це мало сенс. Бо це захищало його від того, щоб бути вимушеним привселюдно оголювати свій зад і срати на дорозі. Якщо не мати можливості у великому місті зачинити за собою двері, щоб випорожнитися, хай навіть це двері спільної вбиральні в коридорі, якщо в когось відбирають можливість сховатися від стороннього ока, то всі інші свободи нічого не варті. Тоді життя втрачає будь-який сенс. Тоді було б ліпше померти.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
* * *
Щойно Йонатан зрозумів, що суть людської свободи полягає в наявності вбиральні на поверсі, як його охопило почуття глибокого морального задоволення. Він таки вірно влаштував своє життя! З того часу він упевненіше стояв на ногах біля банківських воріт. Він стояв там, ніби вилитий із бронзи. Те солідне самовдоволення і самовпевненість, які він досі помічав у клошара, наповнили його самого немов розплавлений метал, зробивши його тяжчим. Надалі ніщо не могло його спантеличити або спричинити сумніви. Він досягнув рівноваги сфінкса, а клошар був йому байдужий.
Клошар на лавці з протилежного боку закінчив свою трапезу. Після їжі він ліг спати на лавці. Він спав міцно і мирно. Йонатан роздивлявся його. І під час цього роздивляння його охопив дивний неспокій. Цей неспокій був спричинений не заздрістю, як колись, а захопленням: як таке може бути, що цей чоловік, якому вже понад п'ятдесят років, усе ще живе? Хіба він не повинен був давно померти з голоду, замерзнути або віддати кінці від цирозу печінки? Натомість він їв і пив з неабияким апетитом, спав сном праведника і у своїх латаних штанах та у своєму бавовняному піджаку справляв враження досить стабільної особистості, тоді як він, Йонатан, на 53 році життя опинився раптом у глибокій кризі, яка похитнула увесь його старанно вибудуваний плин життя. Так, йому було страшно! Раптом він страшенно злякався, уявивши себе на місці того волоцюги на лавці. Якщо він сьогодні проґавив лімузин, то завтра може проґавити всю службу або загубити ключ від головної брами. І його звільнять. На соціальні виплати жодна людина не проживе, а свою кімнату він й без того вже давно втратив, там тепер живе голуб.
У нього пересохло в роті. Він вирішив йти з парку. Йонатан уже був на вулиці де Севр, коли раптом пригадав, що залишив на лавочці порожній пакет з-під молока. Він ще ніколи не викидав сміття просто так і не залишав нічого на лавочках у парку, тому розвернувся й попростував назад у парк. Та коли забирав пакет з-під молока, зачепився штанами за гвинт, що стирчав у лавці, і роздер штани вниз по стегну. Виникла не просто непомітна щілина у тканині, а справжня дірка. Йонатан відчув, як адреналін шугонув у кров. Йому здавалося, що не лише в його штанах, а й у власній плоті зяє рана довжиною в 12 сантиметрів, з якої витікає його кров, його життя.
У продуктовому відділі універсаму "Бон Марше", що на розі вулиці дю Бак, була кравчиня. Та коли Йонатан прийшов туди, кравчиня – мадам Топель, сказала, що зараз не зможе зашити, бо є черга. Тож він міг принести штани лише в понеділок, і вони були б готові через три тижні. У відділі канцтоварів Йонатан купив липку стрічку. Нею й заклеїв розрив на штанах, щоб трикутний прапорець не теліпався як попало. Потому він повернувся на роботу.
* * *
Другу половину дня він провів у настрої жалю та люті. Він стояв перед банком, ліва рука вільно звисала, щоб прикрити заклеєне місце на стегні. Замість цього, щоб стояти впевнено, йому довелося розставити ноги так, як це роблять дурнуваті хлопчиська. Йому здавалося, що він перетворився на каліку, на карикатуру охоронця, на карикатуру себе самого. Він зневажав себе. Він ненавидів себе в ці хвилини. Він пітнів, і одяг прилип до нього, мов друга шкіра. Він зараз хотів страждати. Що більше він страждатиме, то краще. Його накопичена ненависть вилилася звичайною ненавистю на зовнішній світ. Усе, що потрапляло до його поля зору, Йонатан покривав гидотною пеленою своєї ненависті. Він спостерігав працівників і відвідувачів кафе навпроти, і просто ненавидів їх. Йонатан ненавидів водіїв, які їхали вулицею де Севр туди-сюди. Йому страшенно захотілося вийняти свій пістолет і вистрілити кудись. Але він не зробив нічого. Він продовжував стояти, пітнів і не рушив з місця. Він не стріляв тому, що він взагалі нездатний був на фізичне чи словесне насилля. Він не був злочинцем. Він був страдником.
Близько п'ятої години пополудні він перебував у такому безнадійному стані, що, здавалося, він тут помре.