Пізніше він багато разів дивився в очі смерті, та цей випадок із морем запам'ятав назавжди. "Море, як і життя, не прощає легковажності й помилок, — подумав тоді. — Я переміг смерть, бо дуже хотів жити. Коли я був хлопчиком, то боровся з морем, а зараз не можу зробити цих кілька кроків до дверей. Людська слабість, як злидні і підлість, однаково принижують людину. Тоді я міг втопитись, але все одно вигріб на берег. І зараз я доповзу і відчиню двері, чого б це мені не коштувало. Ти тільки не йди, синку. Я обов'язково дійду і відчиню тобі двері. Я ніколи не мав богатирської сили, але завжди відзначався впертістю характеру, а сила волі, мій хлопчику, щось-таки важить...".
Він увесь напружився, протягнув дрижачі руки вперед, обдираючи нігті, судомно вчепився всіма пальцями в підлогу, відштовхнувся ногами і втратив свідомість.
Довго приходив до пам'яті. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він виник наче із сонячного світла, що проникало крізь віконне скло і гардини. Він дивився на себе збоку, з вершини життя, з вершини прожитих років. Ось він — кароокий і білозубий зірвиголова і водночас сором'язливий. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий і невтомний, улітку він ходив у коротких штанах нижче колін і у вицвілій ситцевій сорочці, зшитій руками матері. Він нічим не виділявся серед своїх ровесників: ні високим зростом, ні красивим тілом, ні фізичним дефектом, якщо не зважати на два вихори на тім'ї.
Хлопчик стояв і дивився на нього. Старому захотілося погладити його по голові, як колись гладив батько. Він кликав, просив підійти хлопчика ближче, але той стояв у струменях тремтливого світла, де копошилися золоті пилинки...
— Що, не впізнав? — посміхнувся хлопчик.
— Як не впізнати? Впізнав, звичайно. Ти зовсім не змінився.
— Якщо впізнав, то давай поговоримо. Все одно нас ніхто не почує. Іноді дорослим людям корисно зустрітись зі своїм минулим. Людина не повинна забувати свого дитинства.
— Певно, що так. Зустріч з минулим іноді дарує хвилини щастя.
— Здається, ти багато страждав і багато бачив усього на віку, — співчутливо мовив хлопчик.
— Краще не питай... Одному Аллаху відомо, що довелося пережить.
— Вибач, я не хотів тобі робити боляче. Мені здається, коли ми були разом, ти був щасливий.
— Певно, що так.
— Ти на мене не сердишся? — запитав хлопчик.
— Що ти! Я б із радістю повернувся до тебе, якби це було можливо...
— Не журись... У тебе ж лишилася пам'ять.
Хлопчик усміхався і тягнув час.
Та хлопчик раптово зник, як і з'явився. Розчинився в промінні сонця. "О, Аллаху, що лишилося від того хлопчика у цьому помираючому, немічному старці?! — усміхнувся він. — Навіть вихор витерла стареча лисина...".
Якби він глянув зараз на себе в дзеркало, то, замість обличчя, побачив би згусток оголених почуттів: біль, страждання, відчай, напругу, рішучість, упертість, виснаженість і надію. Й очі, на все обличчя лише очі... Втомлені й печальні очі старого чоловіка. "Що виробляє з людиною час? — подумав він. — Іноді після довгої розлуки людину рідну не впізнаєш...".
Спочатку він болісно звикав до змін своєї зовнішності. Та згодом махнув рукою на свою колишню привабливість. Який уже є! Не робити ж із цього трагедії. Але гідності людської він ніколи не втрачав.
"Якби я був негарним, Еміне мене б не полюбила. Значить, було в мені щось таке, що завоювало її серце, — вдоволено подумав і тут же себе осмикнув: — Не втішай себе, старий. Усе вже в минулому. Ну й що? Все, зрештою, минає. Так і проходить життя. І немає чого себе мучити...".
Знову перед внутрішнім зором виникли його село і скелястий берег моря. Йому ввижалися гори, біля підніжжя однієї з них, у міжгір'ї, дзюркотів струмок, струмок його юності, струмок його кохання.
Еміне ще дівчиною з великим мідним дзбаном на плечі разом із подругами ходила по воду, а він зачаровано дивився їй услід... І перше освідчення відбулося теж біля джерела. Так що в його пам'яті кохання й джерело — єдині. Тут, біля джерела, вони розлучилися на довгі роки.
Він згадував її щодня. Та що згадував? Жив нею! Він слухав її дихання, биття її серця, відчував запах її волосся, що пахло сонцем і морем, гвоздикою і васильками, яких багато росло у їхньому дворі. Коси до пояса, гаряча, чиста і юна, вона запам'яталася такою на все життя. Були хвилини, коли вони забували усе на світі й кидалися в обійми одне одному. Коли переверталися земля і небо, гори і моря, зорі й місяць. Коли твердь утікала з-під ніг і вони ставали невагомими й безтілесними, з'єднавшись в одне ціле, пливли у небесному просторі... Коли захоплювало дух і ти не пам'ятав — минула вічність чи одна мить...
У його житті було багато такого, що він хотів би забути, викреслити із пам'яті. Але що було, то було. Людська пам'ять не магнітофонна тасьма, з якої можна стерти непотрібний запис...
— Я ніколи тебе не зраджував, — шепотів пошерхлими губами, — я пройшов усю війну, вмирав і воскресав. Твоя любов була моїм оберегом, давала мені сили вижити. Але хіба я винен, що так трапилось?..
Наступного дня після війни старому вручили квиток до Середньої Азії і повідомили, що до Криму йому їхати заборонено. Однак старий вирушив додому. На його подвір'ї господарював незнайомець, який викликав міліціонера. Старого відвели в контору, а згодом відправили до Середньої Азії. Старий не убив тих, хто образив його вдома, через сподівання зустріти свою родину та наречену. Він довго переховувався від коменданта, хоча за це могли дати двадцять п'ять років ув'язнення. Випадково він зустрів свого односельця, який розповів йому, як усе відбувалося.
Вони сиділи у темній і присадкуватій узбецькій мазанці, куди ледь просочувалося денне світло крізь припасований у стіні шматок брудного жовтого скла.
Двоє осиротілих чоловіків сиділи один навпроти одного. Посивілий і згорблений Абляким-ага не розповідав, а повільно, крапля за краплею, видушував із себе біль і образу.
— Удосвіта грубо постукали, — почав Абляким-ага. — Відсовую засув — на порозі озброєні люди.
— Именем советского государства за измену родины... — зачитав офіцер і на збори дав десять хвилин.
Коли ми вийшли, то я побачив, що всіх селян під дулами автоматів зганяють докупи. Чому вони тут, а не на фронті? Ще ж ішла війна. Хтось вигукнув, що нас усіх розстріляють. Що тут почалося?! Плач, крик, лайка... Серед нас були тільки старі, жінки і діти. Спросоння я не міг дотелемкати, що робиться. Солдати начебто свої, із зірками на кашкетах, говорять російською мовою...
Зібрали усіх біля сільради. Втікати нема куди. Та куди втечеш? Усе село оточили з кулеметами... До вечора тримали проти неба, а на ніч зачинили всіх у хліві, де влітку сушили тютюн "Дюбек". Село спорожніло, наче вимерло. Тільки недоєні корови ревуть та собаки гавкають...
Уранці понаїжджали "студебекери", ЗіСи, полуторки. Загнали нас на машини і повезли на залізничну станцію. Там напхом напхали у вагони і повезли кого на Урал, а кого в Середню Азію. Довгі ешелони один за одним, напхані людьми... Чи варто знати тобі, як, разом із конвоєм, за нас взялися дизентерія, моровиця і щодоби з ешелону конвоїри, розгойдавши за руки й за ноги, викидали мертвих старих і дітей? Лише одному Аллаху відомо, скільки в дорозі вимерло наших людей. Під кінець нашої мандрівки порідшало у вагонах.
Так ми потрапили до Середньої Азії. А там нас зустрічали, як ворогів. Та, слава Аллаху, світ не без добрих людей. Тому й вижило трохи наших.
Везли нас місяць. А потім тих, що лишилися живими, вигнали на перон і розвезли в запущені кишлаки. Ні їжі, ні одягу. Закип'ятити окропу нема як. Натщесерце з'їси два-три урюки, нап'єшся води з арика — і вважай, що ти вже покійник. Смерть так розперезалася — сім'ями вимирали. Не встигали ховати мерців. Та й ховати нікому. Не було чоловіків. Померлих ховали матері. Розгребуть руками землю, вириють яму, закопають, а вночі шакали відривали мертвих дітей і роздирали на шматки...
Через день після того, як усіх розквартирували, тих, хто міг ще триматися на ногах, погнали на бавовняні поля. Стояла неймовірна спека, задуха, дихати нічим, а нас, майже голих, немічних, змушували працювати під нестерпним сонцем з ранку до вечора. Місцеве населення обзивало нас продажними татарами, вас сюди, кажуть, не на роботу, а вбивать привезли. Пускали плітки, що ми кровожерні, що на потилицях у нас третє око, а на голові — роги. Простий люд вірив цьому і цурався нас. Наче ми могли заподіяти зло. Було дуже погано. На моїх очах віддали душі Аллаху твої і мої діти. Сам їх ховав. Як батьку ховати своїх дітей, Бекире?.. За що вони нас так? Кому це треба? У чому наша провина? А ми думали: війна закінчується, почнемо добре жити. Люди раділи, із квітами вибігали назустріч своїм танкам. Краще б їх ще тоді подавили тими танками...
Все інше ти знаєш сам, — понурив голову Абляким-ага і додав:
— Наречена твоя, Еміне, під час окупації потрапила до німців. Забрали її в Німеччину. Що з нею — не знаю. Твій батько не повернувся з трудармії. Мабуть, пропав там.
Він упав на коліна і, гірко ридаючи, бив себе кулаками по голові. Раптом побачив перед собою змію.
...Якось у дитинстві в нього на очах відбулася страшна жорстокість. На стелі їхньої веранди ластівка звила гніздо і вивела ластів'ят. Одного разу він вийшов на веранду і закляк: до гнізда повільно підкрадалася змія. Четверо сліпих і голих ластів'ят пороззявляли жовті дзьобики і радісно запищали, прийнявши змію за матір, але наступної миті раптом затихли і причаїлися. Прилетіла мати-ластівка і стала збуджено кричати і безпомічно літати над своїм гніздом. Його заціпило від жаху, він бачив, як змія підповзала все ближче і ближче, незважаючи на відчайдушний крик ластівки. Ось змія запустила голову в гніздо і поковтала одне за одним усіх ластів'ят. Він втратив дар мови і, як це буває іноді уві сні, не міг ні крикнути, ні зрушити з місця. А потім раптом зірвався і побіг до батька, який працював на городі. Коли вони прибігли, змія вже відповзала. Вони її збили зі стелі, вбили, розрізали і вийняли мертвих пташенят. Єдиною втіхою було те, що змію покарали...
Вони вбили вас! Вони проковтнули вас! Відчував на собі погляди матері й сестер.