А в Соколова в очах туман, і теж всього дрож б'є, і руки тремтять...
Так, мабуть і жили б в Урюпінску, але сталася прикра пригода. Якось збив Соколов корову на дорозі. Корова піднялась та побігла, але Андрія звільнили. Довелося влаштуватися теслею. Та ось ще один приятель написав йому листа, запрошував до себе, в Кашари.
Обіцяв невдовзі нову книжку зробити — на гідну роботу влаштувати. Ось тепер він із Ванюшею їде туди.
Прийшов човен. Хлопчик підбіг до батька, прилаштувався з правого боку і, тримаючись за полу батькової ватянки, задріботів поруч.
"Двоє осиротілих людей, дві піщинки, закинуті в чужі краї воєнним ураганом небувалої сили... Що жде їх попереду? І хотілося думати, що цей російський чоловік, людина незламної волі, все подужає, і коло батькового плеча виросте той, хто, підрісши, зможе все витерпіти, все подолати на своєму шляху, якщо на це покличе його Батьківщина".
Коментар
В оповіданні "Доля людини" (1956-1957) М. Шолохов піднімає проблему психології особистості під час війни на нову висоту. Це не просто розповідь про життя окремої людини, а доля людини, що втілила в собі типові риси національного російського характеру. Це — доля усієї країни тих повоєнних часів. Герой твору здійснює не один подвиг. Як і всі радянські люди, він нищить ворога, не жаліючи себе. Але не втрачає людської гідності й гордості, навіть потрапивши у полон. Навіть голод не змусить його узяти з рук фашиста їжу. Навіть перед обличчям смерті не прийме він "подачку" від ворога, не втратить сили свого духу. Втім, саме ця хоробрість та почуття гідності рятують йому життя.
І ще один подвиг героя — у тому, що він рятує життя маленькому хлопчикові. Зустрілися дві самотності. І маленький хлопчик дав старому сенс подальшого життя, а дорослий дав милому житло, піклування, та... родину.