Тільки в цю мить він помітив, що руки і груди в нього вимазані кров'ю від кінського м'яса. Бен прокляв свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо і пізно. <...> Бокові різці з розмаху схопили праву руку Бена, ледве не зачепили грудей і пройшли крізь його руку, наче бритва. Від страху і болю Бен почав розмахувати руками; кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах. Судорожно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тої миті, коли він побачив, що на нього напала ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами і сам одкинувся назад.
Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.
Опам'ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний <...> Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був без пам'яті лише кілька секунд. Рухатись він майже не міг.
— Що мені робити? — кричав Деві. — Бачиш, що з тобою сталося?
<...> Бен глянув на руки і побачив, що права майже зовсім одірвана... Ліва була схожа на шматок пожованого м'яса і сильно кровоточила <...>
Бен знав, що справи його погані. Але тут же зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. <...>.
Бен знову знепритомнів; цього разу він був без пам'яті довше і опам'ятався тоді, коли хлопчик перев'язував йому ліву руку. <...>
— Послухай, хлопчику, — заговорив він через силу, — я тобі повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги і витягни мене з акваланга. Він мене душить.
— Я хотів тебе витягнути, — сказав Деві сумним голосом. — Не можу, не знаю як.
— Ти мусиш мене витягнути, ясно? — прикрикнув Бен за своєю звичкою, але тут же зрозумів, що єдина надія врятуватись і хлопчикові і йому — це примусити Деві самостійно думати, впевнено робити те, що він повинен зробити... — Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? — Бен ледве чув сам себе і на секунду навіть забув про біль. — Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому, так уже сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?
— Зрозумів, — Деві перев'язував ліву руку і не слухав його.
— Молодець! — Бен хотів підбадьорити дитину, але це в нього якось не виходило. Він ще не знав, як підійти до хлопчика, але розумів, що це необхідно. <...>
<...> Спроба ворухнути шиєю знесилила його, і він знепритомнів... Повільно прийшов до пам'яті і відчув навіть полегкість.
— Це ти, Деві?.. — запитав звідкись здалеку.
— Я зняв з тебе акваланг, — почувся тремтячий голос хлопчика. Але в тебе на ногах усе ще тече кров.
— Не звертай уваги на ноги, — сказав він, розплющуючи очі.
Бен трошки підвівся, щоб подивитись, в якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що... найгірше — ще попереду, і йому треба було все обміркувати.
Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. <...> Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрілої свідомості дитини. Бен уважно подивився на сина і пригадав, що давно вже як слід не приглядався до нього.
"Він, здається, хлопець розвинутий", — подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець із спокійним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий і навіть невгамовний характер. Але бліде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помітивши пильний погляд батька, Деві одвернувся і заплакав...
— Я не зможу втягнути тебе в машину, — сказав хлопчик; в голосі його звучала туга.
— Е, що там, — сказав Бен, стараючись говорити якомога лагідніше, хоч це було йому дуже важко. — Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. <...>
— Тепер тягни мене до літака, — ледве чутно промовив Бен. — Ти тягни, а я буду відштовхуватись п'ятами. <...>
— Як же ти зможеш вести літак? — запитав його зверху Деві. <...> Цей маленький "Остер" літає сам, — відповів Бен. — Треба
тільки покласти його на курс, а це не важко. <...>
***
Довго вибиралися вони по схилу — Деві тягнув, а Бен відштовхувався п'ятами, на мить втрачаючи свідомість і знову вертаючись до тями. <...> Його тіло, здавалося, роздирали тепер на дибі.
— Як справи? — запитав він хлопця... — Ти, видно, зовсім змучився.
— Ні! — крикнув Деві сердито. — Я не втомився!
Його тон здивував Вена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця ні протесту, ні тим більше люті. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття... Але зараз він не міг дозволити собі роздумувати про це. <...> Деві самому доведеться підняти літак у повітря, вести його і посадити на землю.
— Тепер, — сказав Бен, ледве ворушачи в роті пересохлим язиком, — треба навалити каміння біля дверцят літака. — Передихнувши, він казав далі: — Якщо навалити високо, ти зможеш втягнути мене до кабіни. Візьми каміння з-під коліс.
Деві зразу взявся до роботи... Коли Деві пробував підіймати надто важкі брили, Бен казав йому, щоб він не напружувався.
— У житті можна зробити все, що завгодно, Деві, — промовив він кволим голосом, — якщо не надірвешся. Не надривайся.
Він не пам'ятав, що раніше давав синові такі поради.
— Так, але ж скоро вже смеркне, — сказав Деві, коли скінчив роботу.
— Смеркне? — розплющив очі Бен. Було незрозуміле, чи то він задрімав, чи знову знепритомнів. — Це не присмерк. Це віє хамсин.
— Ми не можемо летіти, — сказав хлопчик. — Ти не зумієш вести літак. Краще й не пробувати.
— Е, — заперечив Бен з тією навмисною лагідністю, від якої it ому ставало ще сумніше, — вітер сам донесе нас додому!
Вітер міг віднести їх куди завгодно, тільки не додому; а коли він подме надто сильно, вони не побачать під собою ні посадочних знаків, ні аеродромів — нічого.
<...> Ех, коли б він міг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; він тепер був майже певен, що кінець кінцем усе-таки помре. Головне — вижити до Каїра і показати хлопцеві, як посадити літак. Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була мого найдальша мета.
І ця надія допомогла йому забратися в літак... Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не зміг вимовити й слова. <...>
"Знов непритомнію ", — подумалось Бену. Він поринув на кілька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свідомості. Він чіплявся за неї. Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина. <...>
Ось що треба зробити, Деві, — повільно вів батько. — Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню ми педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягти важіль ще трохи. Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру. Чуєш?
Це я можу, — сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його лосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. <...>
Вен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилось цілком покладалися на сина.
Відпусти ручне гальмо! — сказав Бен. Він забув про нього. Готово! — відгукнувся Деві. — Я відпустив. <...>
Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!
Він чув, що мотор реве дужче — Деві додавав газу, — відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабіші, і знов утратив свідомість.
— Не смій! — почув він здалеку.
Бен опам'ятався. Вони щойно відірвались від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе... Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку. Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.
— Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він.
Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути...
— Три тисячі футів! — крикнув він. — Три.
— Куди летіти? — запитав Деві.
— Спершу піднімись вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. <...> Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
Його повернуло до пам'яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.
— Щось сталося! — кричав Деві. — Слухай! Прокинься! Що сталося?
Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.
— Куди Летіти? — знову спитав Деві. — Чому ти мені не кажеш, куди летіти?! <...>
— По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! — крикнув Бен...
— По компасу триста сорок! — закричав Деві.
Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки з сидіння пілота.
— От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега і тримайся його весь час. Тільки, боронь боже, нічого більше не роби! — застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. — Нехай машина сама робить своє діло. Все буде гаразд, Деві...
Отже, Деві все-таки запам'ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість!.. Славний хлопчина! Він долетить, Він впорається!
Здавалося, це був останній підсумок всього його життя. Бен провалився в безодню, за край якої він так довго чіплявся заради хлопця...
***
Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.
Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько льотчик.