Копаю я глину, а сам позираю навкруги і от запримітив, що двоє наших вартових сіли підживлятися, а третій задрімав на сонечку. Покинув я лопату й тихенько пішов за кущ... А тоді — бігом просто на схід сонця.
Певно не скоро вони похопилися. Тільки нічого у мене не вийшло з моєї надії: четвертого дня, коли я вже був далеко від табору, спіймали мене. Собаки-шукачі йшли моїм слідом, вони мене і знайшли в некошеному вівсі.
Удосвіта побоявся я йти чистим полем, а до лісу було не менш як три кілометри, я й заліг у вівсі на днювання. Нам'яв у долонях зерна, пожував трохи і в кишені насипав про запас, і от чую — собаки гавкають і мотоцикл тріщить... Обірвалось у мене серце. Ліг я плиском і закрився руками, щоб вони мені хоч обличчя не обгризли. Ну, добігли вони і в одну мить, обдерли на мені всі мої лахи. Зостався я як мати народила.
На двох мотоциклах під'їхали німці. Спочатку самі били скільки хотіли, а потім нацькували на мене собак, і з мене шкіра з м'ясом клаптями полетіла. Голого, заюшеного привезли мене в табір. Місяць відсидів я в карцері за втечу, а все ж таки живий... живий я лишився!
Куди мене тільки не ганяли за два роки полону! Половину Німеччини об'їхав за цей час. А били кляті німці так, як у нас зроду-віку худоби не б'ють.
Били за те, що ти — росіянин, за те, що на білий світ ще дивишся, за те, що на них, сволоту, робиш. Били й за те, що не так глянеш, не так станеш, не так повернешся. Били запросто, для того, щоб колись таки вбити на смерть, щоб захлинувся своєю останньою кров'ю та здох від побоїв. Печей, мабуть, на всіх не вистачало в Німеччині...
І годували скрізь однаковісінько: півтораста грамів ерзацхліба навпіл із тирсою та ріденький кандьор із брукви. Та що там казати, подумай сам: перед війною важив я вісімдесят шість кілограмів, а на осінь тягнув уже не більше як п'ятдесят. Сама шкіра лишилася на кістках, та й кістки свої носити було несила. А роботу давай, і слова не скажи, та таку роботу, що й ломовику не під силу.
На початку серпня з табору під містом Кюстріном перевели нас, сто сорок два чоловіки радянських військовополонених, у табір Б-14, неподалік від Дрездена. Усі працювали на кам'яному кар'єрі, вручну довбали, різали, кришили німецький камінь. Норма — чотири кубометри за день на душу, яка й без цього ледве на одній ниточці в тілі трималася.
І ось якось увечері повернулись ми в барак із роботи. Цілий день ішов дощ, усі ми на холоді і вітрі перемерзли як собаки, тільки зубами цокотимо. А обсушитися ніде, нагрітися — теж, і до того ж голодні, не те що до смерті, а навіть гірше. Але ввечері їсти не давали.
Скинув я з себе мокре дрантя, кинув на нари та й кажу: "їм по чотири кубометри виробітку давай, а на могилу кожному з нас і одного кубометра забагато". Тільки й сказав, та от знайшовся ж із своїх якийсь падлюка, доніс комендантові табору про ці мої гіркі слова.
Комендантом табору був у нас німець Мюллер. Невисокий на зріст, кремезний, білявий та увесь якийсь білий: і волосся на голові біле, і брови, і вії, навіть очі в нього якісь білясті, банькаті. По-російськи говорив, як ми з тобою, та ще й на "о" налягав, наче корінний волгар. А матюкатися митець був неймовірний. Бувало, вишикує нас перед бараком, йде перед строєм із своєю зграєю есесівців, праву руку тримає на відльоті. Вона в нього в шкіряній рукавичці, а в рукавичці свинцева прокладка, щоб пальців не пошкодити. Йде і б'є Кожного другого в ніс, кров пускає. Це він називав "профілактикою від грипу". І так щодня. Акуратний був гад, без вихідних працював. Аби розпалити себе, хвилин з десять перед строєм лається. Він матюкається на всі заставки, а нам від того легше стає: ніби вітерець із рідної сторони повіває...Якби він знав, що його лайка нам тільки втіха, то вже б він по-російському б не лаявся, а лише по-своєму.
Так оцей самий комендант наступного дня викликає мене. Ввечері приходять у барак перекладач і з ним два вартові. "Хто Соколов Андрій?" Я обізвався. "Марш за нами, тебе сам гер табірфюрер викликає! Зрозуміло, нащо викликає. На розход. Попрощався я з товаришами, всі вони знали, що на смерть іду. Якось жалко стало Яринку й дітей, а потім жаль цей ущух, і став я сміливості набиратися, щоб глянути в дірку пістолета без страху, як і належить солдатові.
У комендантській квіти на вікнах, чистенько, як у нас у хорошому клубі. За столом — усе табірне начальство. П'ять чоловік сидять, шнапс дудлять і салом закушують. На столі у них почата здоровенна сулія із шнапсом, хліб, сало, квашені яблука, відкриті банки з усілякими консервами. Миттю оглянув я все це їдло, і — чи повіриш — так мене занудило, що мало не блював. Адже я голодний, як вовк, одвик од людської їжі, а тут стільки добра перед тобою... Сяк-так притамував я нудоту, але очі від стола одірвав через велику силу.
Прямо переді мною сидить уже п'яненький Мюллер, пістолетом грається, перекидає його з руки в руку, а сам дивиться на мене й не змигне, як гадюка. І питає мене: "То як же, рус Іван, чотири кубометри виробітку — це багато?" — "Так точно,— кажу,— гер комендант, багато",— "А одного тобі на могилу вистачить?" — "Так точно, гер комендант, цілком вистачить і навіть залишиться".
Він устав і каже: "Я зроблю тобі велику честь, зараз особисто розстріляю тебе за ці слова. Тут незручно, ходімо надвір, там ти й розпишешся.— "Воля ваша",— кажу йому. Він постояв, подумав, а потім кинув пістолета на стіл, наливає повну склянку шнапсу, шматочок хліба взяв, поклав на нього скибочку сала, все це подає мені й каже: "Перед смертю випий, рус Іван, за перемогу німецької зброї".
Я був уже з його рук і склянку взяв, і закуску, та як почув ці слова,— мене наче вогнем обпалило! Думаю собі: "Щоб я, російський солдат, та пив за перемогу німецької зброї? А сього-того не хочеш, гер комендант? Однаково мені вмирати, то западися ти зі своєю горілкою!"
Поставив я склянку на стіл, закуску поклав і кажу: "Дякую за частування, але я непитущий". Він усміхається: "Не хочеш пити за нашу перемогу? У такому разі випий за свою погибель". А що мені було втрачати? "За свою погибель і визволення від мук я вип'ю",— кажу йому. З тим узяв склянку, за два рази вихилив її, а закуску не взяв, чемненько витер губи долонею й укажу: "Дякую за частування. Я готовий, гер комендант, ходімо, розпишете мене".
Але він дивиться пильно-пильно й каже: "Ти хоч закуси перед смертю". Я йому відказую: "Я після першої склянки не закушую". Наливає другу, подає мені. Випив я й другу і знов-таки закуски не беру, думаю: "Хоч нап'юся перед тим; як у двір іти, з життям розлучатися". Високо звів комендант свої білі брови, питає: "Чого ж не закушуєш, рус Іван? Не соромся!" А я йому своєї: "Вибачте, гер комендант, я й після другої склянки не звик закушувати". Надув він щоки, пирхнув, а потім як зарегоче, крізь сміх щось швидко говорить по-німецькому, певно, перекладає своїм друзям. Ті теж засміялися, стільцями засовали, обертаються до мене мордами і вже, помічаю, якось інакше на мене поглядають, ніби лагідніше.
Наливає мені комендант третю склянку, а в самого руки трусяться від сміху. Цю склянку я вже випив помаленьку, одкусив маленький шматочок хліба, решту поклав на стіл. Захотілося мені їм, проклятим, показати, що хоч я і з голоду пропадаю, але давитися їхньою подачкою не збираюсь, що у мене є своя, російська, гідність і гордість і що худоби вони з мене не зробили, хоч як не старалися.
Після цього комендант став серйозніш на виду, поправив у себе на грудях залізні хрести, вийшов з-за столу беззбройний та й каже: "Ось що, Соколов, ти — справжній російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я — теж солдат і поважаю гідних ворогів. Стріляти я тебе не буду. До того ж сьогодні наші доблесні війська вийшли до Волги і зайняли весь Сталінград. Це для нас велика радість, а тому я великодушно дарую тобі життя. Іди у свій блок, а оце тобі за сміливість",— і подає мені зі стола невеликий буханець хліба і шматок сала.
Притиснув я хліб до себе з усієї сили, сало в лівій руці тримаю і так розгубився від такого несподіваного повороту, що й не подякував, зробив "наліво кругом", іду до дверей, а сам думаю: "Засвітить він мені зараз поміж лопатки, і не донесу хлопцям оцих харчів". Ні, змилувався.
Вийшов я з комендантської на твердих ногах, а в дворі мене розморило. Ледве переступив поріг у барак і впав на цементну підлогу без пам'яті. Розбудили мене наші, ще темно було: "Розказуй!" Ну, я пригадав, що було в комендантській, розказав їм. "Як будемо харчі ділити?" — питає мій сусіда по нарах, а в самого голос тремтить. "Усім порівну",— кажу йому. Діждалися світанку. Хліб і сало різали суровою ниткою. Дісталося кожному хліба по шматочку завбільшки як сірникова коробка, жодна крихітка не пропала, а сала, ти ж розумієш,— тільки губи помастити. Проте поділили без кривди.
Незабаром перекинули нас на осушування боліт, потім — у Рурську область на шахти. Там і пробув я до сорок четвертого року. Якось вишикували нас, усю денну зміну, і якийсь приїжджий обер-лейтенант каже через перекладача. "Хто служив в армії або до війни працював шофером — крок уперед". Вийшло нас сім чоловік колишньої шоферні. Дали поношені спецівки, направили під конвоєм у місто Потсдам. Мене призначили працювати в Тодті, на будівництві доріг та оборонних споруд.
Возив я на "опель-адміралі" німця-інженера в чині майора армії. Ох і гладкий був фашист! Подеколи і мені шматок їжі кине, мов собаці. У руки ніколи не давав, ні, вважав, що це для нього — негідне. Та як би воно не було, однак із табором не порівняти, і потроху почав я ставати схожим на людину, помалу, але став поправлятись.
Потім послали майора в прифронтову смугу на будівництво оборонних рубежів проти наших. І тоді я про сон геть забув: цілісінькі ночі думав, як би мені до своїх, на Батьківщину, втекти.
Приїхали в місто Полоцьк. Удосвіта почув я вперше за два роки, як гуркоче наша артилерія, і знаєш, браток, як серце забилося? Нежонатим ще, як ходив до Ярини на побачення і то воно так не калатало! Німці в місті стали люті, нервові, а гладун мій усе частіше став напиватися. Опух весь, під очима мішки висять...
"Ну,— думаю,— ждати більше нічого, настав мій час! Треба не самому мені тікати, а прихопити з собою і мого гладуна, він нашим знадобиться!"
Знайшов я в руїнах двокілограмову гирку, обмотав її ганчіркою, на той випадок, якщо доведеться вдарити, щоб крові не було, шмат телефонного дроту прихопив на дорозі, все, що було мені потрібно, старанно підготував, заховав під переднє сидіння.