"Таких легковажних людей, як ви, панове,— каже він їм,— таких неділових, чудних я ще не зустрічав. Вам говорять російською мовою, що маєток ваш продається, а ви наче не розумієте". Любов Андріївна згодна з тим, що треба щось робити, але "дачі і дачники — це так вульгарно!" Лопахін: "Я або заридаю, або закричу, або знепритомнію... Ви мене замучили!"
Раневська починає відчувати занепокоєння, говорить про свої "гріхи", за які, вочевидь, й отримала покарання. Вона завжди витрачала гроші, не рахуючи їх. Чоловік її помер від "шампанського". Любов Андріївна покохала іншого, зійшлася з ним, саме в цей час у річці потонув її син; Любов Андріївна поїхала за кордон, щоб ніколи не повертатися. Чоловік, якого вона кохала, поїхав за нею. Вона купила дачу біля Ментони, лікувала його три роки, витратила всі свої гроші, у підсумку дачу продали за борги, а чоловік цей покинув її, зійшовся з іншою; Любов Андріївна хотіла отруїтися... .
Приходить Фірс: він приніс пальто для Гаєва — бо повітря вологе. Фірс згадує давні часи; тоді все було зрозумілим: мужики при папах, пани при мужиках, а "зараз усе врозтіч". Гаєв розповідає про свій черговий прожект — його пообіцяли познайомити з генералом, який позичає гроші. Навіть сестра вже не вірить йому: "Це він марить. Ніяких генералів немає".
З'являється Трофимов. Він поновлює розмову, що була розпочата Напередодні з Гаєвим і Раневською. "Треба припинити захоплюватися собою,— каже він.—Треба б тільки працювати... Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що є недосяжним для нього зараз, коли-небудь стане близьким, зрозумілим, тільки ось треба працювати... У нас, у Росії, працюють поки що дуже нечисленні. Величезна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки що не здатна... Усі серйозні, у всіх різьблені обличчя, усі говорять про важливе, філософствують, а між тим у всіх на очах робітники їдять препогано... скрізь сморід, вогкість, моральна нечистота... усі гарні розмови в нас тільки для того, щоб відвести очі собі та іншим... Є тільки бруд, вульгарність, азіятчина... Я боюся серйозних розмов... Краще помовчимо!" Лопахін, погоджуючись з "довічним студентом" у тому, що чесних людей мало, вважає, проте, що слова Петі його не стосуються: він, Лопахін, працює з ранку до ночі.
Гаєв, начебто декламуючи, намагається виголосити зворушливу промову: "О природо дивна, блищиш вічним сяянням..." і далі в тому же дусі. Трофимов іронічно зауважує йому: "Ви краще жовтого в середину дуплетом". Усі замовкають. Чути лише, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений печальний звук, який завмирає, наче звук струїш, що луснула. Любов Андріївна здригається. Фірс каже, що перед "нещастям" (тобто перед тим, як селяни отримали волю) було те ж саме: "і сова кричала, і самовар гудів...". З'являється п'яний перехожий, він просить "копійок тридцять"; Любов Андріївна, сторопівши, дає йому золотий. На докори Варі ("Удома людям їсти нічого, а ви йому золотий") Рапевська розгублено відповідає: "Що ж зі мною, дурною, робити!" — і запрошує, всіх вечеряти.
Петя і Аня лишаються сам на сам. Петя запевняє дівчину, що вони вище кохання, що мета їхнього життя — обійти те мілке й оманливе, що заважає бути вільним і щасливим, закликає її неспинно йти "до яскравої зірки, що горить там удалечині": "Уся Росія наш сад. Земля є великою і прекрасною... Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були . кріпосниками, що володіли живими душами. І невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів... Володіти живими душами — адже це переродило вас усіх, тих, що жили раніше і живуть зараз. Так що ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете у борг, чужим коштом, коштом тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою... Ми відстали щонайменше років на двісті. У нас зовсім нічого немає, немає визначеного відношення до минулого, ми лише філософствуємо, скаржимося на нудьгу або п'ємо горілку. Адже так ясно: щоб почати жити в сучасності, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна лише стражданням, лише незвичайною, безперервною працею". Він закликає Аню вірити йому, "кинути в колодязь" ключі від господарства і бути "вільною, як вітер".
Чути, як Єпіходов грає на гітарі сумну пісню. Сходить місяць. Десь неподалік Варя кличе Аню... Петя Трофимов говорить про щастя: "...Я вже чую його кроки. І якщо ми його не побачимо, не пізнаємо його, то що це за біда? Його побачать інші!"
Дія третя
У вітальні будинку Раневської — бал. Яскраво горить люстра, грає оркестр, танцюють пари. Фірс у фраку розносить на таці сельтерську воду. Варя гірко зітхає: найняли музикантів, а платити нічим. Пищик, як завжди, шукає, у кого б позичити грошей: "Я зараз у такому становищі, що хоч фальшиві папірці роби..." Шарлотта показує Петі та Пищику карточні фокуси і демонструє черевомовлення.
Сьогодні в місті мали відбутися торги, і Раневська з нетерпінням очікує брата, який поїхав туди разом із Лопахіним. Ярославська тітонька надіслала Гаєву доручення, щоб він купив маєток на її ім'я для Ані. Але тітоньчиних п'ятнадцяти тисяч, на жаль, не вистачило б навіть на відсотки по боргах заплатити. Трофимов дражнить Варю, називаючи її "мадам Лопахіна". Любов Андріївна підхоплює цю тему: чому б Варі дійсно не одружитися з Єрмолаєм Олексійовичем, він добра, цікава людина. Варя, ледве не плачучи, відповідає, що не самій же їй йому освідчуватися: "Ось уже два роки всі мені говорять про нього, всі говорять, а він або мовчить, або шуткує..." Петя скаржиться Раневській на Варю: та все літо не давала їм з Анею спокою, бо боялася, щоб між ними "роману не вийшло", але ж вони з Анею "вищі над кохання". Любов Андріївна майже не чує його; її думки зайняті лише тим, чи продано маєток. Вона говорить Петі, що він молодий, "не встиг перестраждати" і тому не може зрозуміти її: вона народилася тут, тут жили її предки, вона не уявляє свого життя без вишневого саду... "Я охоче віддала б за вас Аню, присягаюсь вам, тільки, любчику, треба ж вчитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, тільки доля кидає вас з місця на місце..."
Любов Андріївна виймає хустку, і на підлогу падає телеграма. Вона зізнається Петі, що той "поганий чоловік" знову хворіє, кличе її в Париж, закидає телеграмами. Що вдієш, вона кохає його. Вона розуміє, що це "камінь на її шиї", але йде з ним на дно і не може жити без цього каменя. Петя крізь сльози нагадує Раневській, що той чоловік є мілким негідником, він обідрав її, але вона не бажає цього чути, затуляє вуха і сердито каже Трофимову, що в його віці вже треба мати коханку, що він просто "чистюлька", недотепа. Петя, жахнувшись від почутого, йде геть.
У залі фігура в сірому циліндрі та картатих панталонах розмахує руками і стрибає — це розважає гостей Шарлотта Іванівна. Єпіходов розмовляє з Дуняшею. "Ви, Авдотія Федорівна, не хочете мене бачити... начебто я якась комаха,— зітхає він.— Безумовно, може, ви й маєте рацію... Але якщо подивитися з точки зору, то ви, дозволю собі так висловитися, пробачте за відвертість, цілком привели мене у стан духу..." Дуняша, граючи віялом: "Благаю вас, поговоримо пізніше, а зараз дайте мені спокій. Зараз я мрію..."
Нарешті приїжджають Гаєв з Лопахіним. Любов Андріївна, хвилюючись, кидається до них: "Ну що? Були торги?" Гаєв, не відповідаючи нічого, махає руками; він майже плаче. На запитання Раневської, хто ж все-таки купив вишневий сад, Лопахін коротко відповідає: "Я купив". Повисає пауза. Любов Андріївна приголомшена, вона ледь не падає; Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу і виходить.
Лопахін сміється від радості: "Боже мій, Господи, вишневий сад мій!.. Якби батько мій і дід піднялися з домовин і подивилися на все, що трапилося, як їхній Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай купив маєток, прекраснішого за який немає нічого на світі. Я купив маєток, де батько і дід були рабами, де їх не пускали навіть до кухні. Я сплю, це мені тільки ввижається, це тільки здається... Набудуємо ми дач, і наші онуки і правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!"
Любов Андріївна гірко плаче. Тихо грає музика. Аня підходить до матері і стає перед нею навколішки: "Мила, добра, гарна моя мамо!.. Вишневий сад продано, його вже немає... але не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, лишилася твоя добра, чиста душа... Ми насадимо новий сад, який буде розкішнішим за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість опуститься на твою душу, як сонце увечері, і ти посміхнешся, мамо!.."
Дія четверта
У "дитячій" немає ні фіранок, ні картин, меблі, що лишилися, зсунуто в куток. Відчувається пустота. Біля дверей складено валізи. Від'їжджаючі збирають речі. Чути голос Гаєва: "Дякую, братики, дякую вам",— це прийшли прощатися мужики. Любов Андріївна, прощаючись, віддає їм свій гаманець. "Я не змогла! Я не змогла!" — каже вона брату виправдовуючись.
Лопахін нагадує, що час збиратися на станцію. Сам він теж від'їжджає на зиму в Харків: "Я все вештався з вами, замучився без справи... Не можу без праці, не знаю, що ось робити з руками..." Петя Трофимов збирається знову до Москви, в університет, і Лопахін пропонує йому гроші на проїзд, але той відмовляється: "Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина... Я можу обійтися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки є можливим на землі, і я знаходжуся у перших лавах", Лопахін: "Дійдеш?" Трофимов: "Дійду або вкажу шлях іншим, як дійти". Чути, як удалині стукає сокира по дереву. Лопахін, прощаючись з Петею, повідомляє, що Гаєв одержав місце в банку, із платнею шість тисяч на рік, "тільки не всидить, бо дуже ледачий..."
Дуняша постійно клопочеться коло речей; лишившись сам на сам з Яшею, вона, плачучи, кидається йому на шию: "Ви їдете... мене кидаєте..." Яша, випиваючи в дорогу келих шампанського, яке купив Лопахін, поважно говорить: "Тут не для мене, не можу жити.... Нічого не вдієш... Надивився на неуцтво — годі з мене. Чого ж плакати? Поводьтеся порядно, тоді не будете плакати".