і сам я, іскорка цієї миті у Всесвіті... Відчути це, пізнати це, пережити це...
За цим крилося бажання відчути, що він ще живий, "яке це щастя, що живу, живу в цьому подиху — поки Нас не засипав назавжди сніг".
А тим часом, за словами Писаря, пані Ельвіра "у своїй кімнаті плаває всіма морями сну... і її знову викрадено на судно спогаду..."
У "оселі ладу" запанував дух авантюризму, принесений Пелегріном. А сам він відчуває, як життя потихеньку спливає, витікаючи поволі: "Мабуть, мені вже не дуже довго жити... За кілька годин почне світати".
Тиждень добігав кінця. Той тиждень, що прорік йому Лікар.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Дія відбувається у Санта-Крусі.
Педро згадує Санта-Крус таким, яким він був сімнадцять років тому. І той самий негр, який під час бійки вкрав у Пелегріна срібний амулет. І молоді Ельвіра й Пелегрін, який говорить: "Ти справді думаєш, що я мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку і раптом зникаю, знімаюся з кітвиці й кидаю тебе напризволяще? Тут, серед негрів і матросів?.." Та саме так він зрештою і вчинив. Адже її за його борг хотів забрати негр, у якого Ельвіру викупив тоді Ротмістр і вже нікуди не поплив, залишившись з нею чоловіком, батьком її дитини, господарем замку. А поки що вона благає Пелегріна, щоб він одружився з нею. Та для нього "шлюб — труна для кохання", засіб відтяти в чоловіка й ті "невеличкі крила, які людина вже має". Вона говорить, що має думати про дитину, а він прагне тільки свободи. Для себе. Його манять Гаваї. "Що тебе вабить на Гаваї? Чому той острів десь у Тихому океані здається тобі таким дивовижно гарним, кращим за все? То відповідь буде одна: тільки через страх, що тобі довелося б відмовитися від нього. Ось що таке Гаваї".
То був одвічний спір між чоловіком і жінкою, яких звало докупи кохання, та в кожного з них була своя правда.
Раптом до них прискіпається негр, що пропонує устриці, а Пелегрін говорить, що вони смердять. Зчиняється бійка. Ельвіра і Пелегрін ідуть. З'являється Ротмістр у костюмі своєї юності. Отже, час змінився. Педро усе це спостерігає, лежачи зв'язаним на передньому плані, коли до нього підходить цей шляхетний пан. Вони розмовляють, і Педро ніби відкриває Ротмістру його ж душу, пояснює його вчинки: "Ви не можете бути таким егоїстом, як хотіли б. Ви не можете робити так, як той інший, що йому ціле життя заздрите... Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе... І я скажу вам, що вас чекає далі: якщо ви ще раз приїдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і захочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні. Ви не можете вчинити інакше, ви людина шляхетного роду".
З будинку рішуче виходить Пелегрін, промовляючи до Педро, що вони мають плисти, бо він не може залишитися, щоб його повісили, адже в них перемальований герб. Одружитися й лишитися він не може. На нього чекають Гаваї: "Ви послухайте, там цвітуть цитрини, ананаси, персики, смокви, фініки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими..."
І знову Ротмістр проситься до нього на судно, обіцяючи заплатити. Пелегрін погоджується: "Гаваї?" (як вітання) "Гаваї!" — відповідає Ротмістр.
Але цьому відбутися не судилося. Вже через кілька хвилин по тому, як пішов Пелегрін, юрба цікавих, у центрі якої були негр і жандарм, з'являється на площі перед будинком. І тоді Ротмістр викупає Ельвіру в негра, впізнавши її (адже вони були заручені). Він має відпливати і водночас не може отак залишити Ельвіру, не подумавши, що з нею буде далі. А вона говорить, що чекатиме: "Що ж я, кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твій вимпел, що тепер тоне на обрії, і все ж сподіватися, все ж кохати!.." Ротмістр питає, про кого вона говорить. "Про кого? Про тебе..." — промовляє Ельвіра. І він залишився. Про подальші події дізнаємося від Педро, уже не зв'язаного (він тримає пута в руках): "Вони, Ельвіра та Ротмістр, приїхали до родинного замку. Він людина шляхетного роду. Я казав: він не може вчинити інакше. Народилася дитина. І так далі. Той інший обминув Великий Ріг, біля Мадагаскару його схопили французи, йому світили галери, врятувала лихоманка, медсестра дала йому крові... Усе це ми вже знаємо".
А Пелегрінові між тим судилося прожити лише одну ніч. Тепер, через сімнадцять років.
ДІЯ П'ЯТА
У замку Пелегрін лущить горіхи, а Ельвіра сидить у кріслі, допитуючись, що саме розповів Пелегрін її чоловікові, чи розповів про те, що тоді було між ними. Та він говорить, що розповів Ротмістру лише про Гаваї. Служник заходить і доповідає, що вночі хазяїн поїхав. Вона у відчаї й тривозі накидається на гостя: "Кажу тобі, Пелегріне, наше подружжя щасливе, цілком щасливе... Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тоді, сімнадцять років тому, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його! Треба пізнати одне одного так, як ми, хоч і не бувши закоханими. Не знаю, чи я заслуговую на такого чоловіка, як він!" Він надійний — ось головне. А тепер Ротмістр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегріном, тому й поїхав у снігову ніч. Вона докоряє Пелегрінові за це, питаючи, чого він хоче. А він говорить, що це цілковита випадковість, просто зайшов привітатися, дізнавшись, хто живе у цьому замку.
Вона сердито питає, чи він приїхав, бо вони колись кохалися і тепер йому "закортіло побачити, скільки того кохання лишилося"? І вона згадує, як він надіслав їй колись вітання з Яви: "З Кореї", — поправляє він. Тоді він побажав їй вірного і надійного чоловіка. Либонь, такого, яким не міг бути сам. Навіщо? Ельвіра вважає: "Так, щоб можна було самому втекти у царство втраченого, туди, де залишаються молодими й вільними, нездоланними! Ось що це означає. Ти не захотів одружитися, щоб зберегти для себе моє палке почуття. Такої підступності треба пошукати. Ти хотів чогось більшого, ніж просто мати біля себе жінку: хотів перебувати в її снах!.." Так і сталося. Любов і ненависть так щільно сплелися в ній, що вона вже не в змозі й розпізнати, що відчуває насправді. А він не може й не хоче пояснювати свої вчинки, бо нині його суть — чекання. Він знає чого. Він їсть помаранчу і згадує про одного астронома, який настільки був захоплений зірками й планетами, що всього іншого ніби й не існувало. Він говорить алегорично про космос, холодний і порожній, який між ними. Тим часом приходить Віола, дочка Ельвіри. Вона налякана й твердить: "Мамо, в наш дім прийшла смерть". Починає плакати, а мати заспокоює її, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрін залишається з Віолою. Він усе розуміє й говорить до дівчини, щоб вона не боялася, він іще живий. Вони говорять про те, як багато на світі гарного: і музика, і малювання, особливо коли ти сам усе умієш. Він раптом згадав: "Я знаю мушлю, якої не бува, мушлю, яку можна тільки уявити собі, така вона гарна. "Але ти така гарна, як вона!" — казав я дівчатам, коли любив їх". Ці слова він колись говорив Ельвірі. І ще безлічі дівчат, які вірили його словам, як і він сам, бо був тоді щирим: "Але дівчата проминають, вони стають жінками, і жінки також проминають — і врешті лишається ще тільки мушля, якої не буває, мушля, яку можна уявити собі". Раптом Пелегрін питає, скільки років Віолі. Дізнавшись, що їй сімнадцять, вдивляється в обличчя. Лунає дзеленчання дзвоників. І він говорить, що це, мабуть, "Ротмістр, ваш батько... Ми з вашим батьком знайомі сімнадцять років. Ще тоді він хотів на Гаваї так само, як тепер". Він велить їй іти зустрічати батька, а сам промовляє до себе: "Видно, не Можна мати і те, й те разом. Один має море, другий замок; один має Гаваї, другий дитину..." Він сідає за клавікорди й застигає з білим обличчям. Входить Ельвіра з листом Ротмістра. "Чому ми не можемо бути чеснішими?" — питає вона в себе і відкрито говорить: "Пелегріне, добре, що ти прийшов". Її чоловік повертається. Він знову не зміг покинути її, бо він людина честі й обов'язку. Розмова їхня дещо натягнута. Та Ельвіра цілком щиро говорить чоловікові: "Чому ми не можем бути чеснішими? Для цього так мало треба. Якби ми розуміли одне одного! Ти вбивав свою тугу, пишеш, роками вбивав, щоб не злякати мене, а я соромилася своїх снів, бо знала, що вони б тебе злякали. Ми не хотіли розчарувати один одного... аж поки не прийшов Пелегрін". Раптом вона скрикує, побачивши мертвого Пелегріна за клавікордами. І враз усі зрозуміли по-іншому смисл його слів про те, що життя коротке. І Ельвіра ніби прозріла: "Ми кривдили одне одного, всі разом. Бог розсудив багато краще за нас... Ми могли любити одне одного, всі ми, тепер я бачу — життя не таке, любов більша, вірність глибша, їй не треба боятися наших снів, нам не треба вбивати свою тугу, не треба брехати..."
А стіни ніби розсуваються, і навколо Пелегріна з'являються постаті.
Перша постать. Я принесла першу каву з Куби.
Друга. Я та дівчина, до якої ти ніколи не доторкнувся, Анатолія.
Третя. Я принесла тобі овочі, ананаси, персики, фініки, виноград — це врожай наступного року.
Четверта. Я та сестра, що дала тобі крові у шпиталі на Мадагаскарі.
Постаті з'являлися і йшли, нагадуючи про те, що відбулося чи не відбулося у житті Пелегріна. Дев'ятою з'явилася смерть. Але останньою була не вона. Остання мовила: "Я дитина твоєї крові, Віола, що знову дізнається про все, ще раз починає все".
Переклад з німецької Євгена Поповича