Самі барони, зробивши кожний зі свого замку щось подібне до фортеці, ставали на чолі ватаг, не менш беззаконних і так само небезпечних, як і зграї найзавзятіших грабіжників. А до того ж у країні поширилася небезпечна пошесть, що набирала все більшого розмаху через жахливі умови життя злидарів.
Незважаючи на все це, майже все населення брало участь у турнірі, що відбувався в Ешбі, в графстві Лейстерському. Туди мали приїхати найславетніші лицарі; гадали, що там буде й сам принц Джон. Величезні юрби людей різного звання поспішали призначеного ранку до місця лицарських змагань. Тут же мало бути визначене ім'я найпривабливішоі жінки, цариці кохання та вроди. Але ім'я тієї, кому судилося бути царицею, ніхто ще не міг відгадати.
На турнір з'явився і старий Ісаак зі своєю дочкою Ребеккою, і знову ніхто не хотів поступитись їм місцем. Суперечку помітив принц Джон, котрий у розкішному червоному вбранні, розшитому золотом, із соколом на руці, очолював свою веселу компанію, об'їжджаючи арену на сірому баскому коні. Він відразу впізнав єврея, та ще більшу зацікавленість у ньому збудила Ребеччина врода.
— Хто сидить там нагорі? — казав принц, дивлячись на галерею.— Саксонські мужики? Геть їх! Хай потісняться й дадуть місце євреєві та його гарній дочці!
Ті, що сиділи на галереї і до кого була звернена ця образлива, груба промова, були родиною Седріка-Сакса та його друга й родича Адельстана Конінґзбурзького, який був знатного походження, але мав нерішучу та мляву вдачу, а тому не відразу вихопив зброю, коли де Брасі наставив на нього спис. Зате пан Седрік, настільки ж рішучий, наскільки був млявий його товариш, блискавично витягнув короткий свій меч і одним ударом відтяв вістря від ратища. Гнівно налилося обличчя принца Джона, проте він вимушений був відступити. Він нахилився з коня, здер з пояса Ісаака торбину, кинув Вамбі кілька червінців і поїхав далі по арені під грім оплесків із боку глядачів, що вітали його, немов він зробив чесний, шляхетний вчинок.
VIII
Розпочався турнір. За правилами, п'ять лицарів, що викликали, зобов'язувалися битися з усіма супротивниками. Кожному лицареві, що хотів битися, надано було право обирати собі супротивника з-поміж тих, що викликали, торкнувшись його щита. До того ж, коли присутні лицарі виконають свої обов'язки, тобто кожний із них зламає п'ять списів, то принц мав право проголосити переможця першого дня турніру. Нарешті, було оголошено, що другого дня відбудеться загальний турнір і в ньому можуть узяти участь усі, присутні лицарі. Тоді лицаря, якого принц проголосить переможцем цього другого дня, королева вроди та кохання увінчає вінком із золотих платівок на взірець лаврового вінця. Другого дня лицарські змагання закінчаться, потім відбудеться виступ лучників, бій биків та інші народні розваги.
Лицарі, що викликали, повиходили зі своїх наметів, сіли на коней і, на чолі з Бріяном де Буа-Гільбером та Мальвуазеном Фрон-де-Бефом, поїхали назустріч. Вони лишались переможцями у численних поєдинках. Цим особливо був обурений Седрік-Сакс: в кожній перемозі нормандських лицарів, що викликали, він убачав ворожий тріумф над славою Англії. Седрік хотів, аби Адельстан став на захист саксонської честі, однак той був надто млявої вдачі й такий нечестолюбний, що не наважувався на спробу, якої Седрік чекав від нього.
Ніхто не порушував паузи в ході турніру; лише зрідка чулися вигуки герольдів:
— Кохання жінкам! Загибель списам! Виходьте, хоробрі лицарі! Очі красунь дивляться на ваші подвиги.
Досить довго ніхто не зглошувався продовжити поєдинок, і народ уже почав ремствувати про зіпсоване свято, аж раптом з північного боку почувся звук самотньої сурми, що викликав на бій. Новий боєць, як це можна було судити з його закутої в повне озброєння постаті, був трохи вищий від середнього зросту й не дуже міцної статури. Він мав крицевий, рясно покарбований золотом панцер, а за девіз на його щиті був молодий дуб, видертий з корінням, з написом: "Позбавлений Спадщини".
Лицар міцно вдарив вістрям списа в щит Бріяна де Буа-Гільбера. Дзвінко пролунав удар. Усі були здивовані цією самовпевненістю, а найбільше — сам грізний лицар, якого таким чином викликали на смертельний двобій.
— Чи спокутував ти гріхи свої, брате мій? — спитав храмовник,— і чи слухав обідню сьогодні ранком, перш ніж так одчайдушно ризикувати своїм життям?
— Я краще від тебе підготований до смерті,— відповів лицар.
Як тільки сурми дали сигнал, лицарі зустрілися один з одним, їх списи розтрощилися аж до самих держаків, а в храмовика луснула попруга коло сідла, і він злетів із коня на землю. Розлючений Буа-Гільбер витяг меча і кинувся на переможця, однак маршали турніру розвели супротивників.
— Сподіваюся,— сказав храмовник, люто дивлячись на свого супротивника, ми ще зустрінемося там, де ніхто вже нам не зможе завадити.
— Якщо ми не зустрінемося,— відповів Позбавлений Спадщини,— не моя тому буде вина. Піший чи на коні, на списах, сокирах чи мечах, я завжди готовий битися з тобою.
Не сходячи з коня, переможець попрохав келих вина і, відкинувши забрало, оголосив, що п'є "за здоров'я всіх щирих англійців, за загибель чужоземних тиранів".
У наступних поєдинках Позбавлений Спадщини здобув перемогу над велетнем Фрон-де-Бефом, сером Філіппом Мальвуазеном, де Гран-мехілем та Ральфом де-Віпоном.
IX
Вільям де Уйвіль та Стівен Матіваль, маршали турніру, перші повіншували переможця, разом із тим прохаючи його зняти шолом чи принаймні підняти забрало, перш ніж підійти до принца Джона, який має увінчати його нагородою за перемогу. Позбавлений Спадщини відхилив їхнє прохання, кажучи, що він не може показати своє обличчя з причини, про яку він сказав герольдам, перш ніж виступити на арені. Відповідь цілком задовольнила маршалів, бо поміж чудернацьких обітниць лицарських найчастішою була обіцянка лишатися невідомим на деякий час чи до того, як буде виконаний певний подвиг.
Джона вельми зацікавила таємниця незнайомого; опріч того, він був незадоволений наслідками турніру, де улюблені його лицарі зазнали один за одним поразки від одного й того самого супротивника.
— Воля наша така,— відповів Джон,— щоб Позбавлений Спадщини чекав, доки хтось відгадає його ім'я та звання, навіть якщо доведеться сидіти аж до ночі, то й тоді він після такої праці не застудиться.
Багато хто з присутніх пошепки висловив думку, що, можливо, це король, сам Ричард Левове Серце.
— Борони Боже,— промовив принц і зблід мов мрець. Він був страшенно схвильований і переляканий, але лицар Позбавлений Спадщини не зронив ані слова у відповідь на привітання принца й обмежився лише шанобливим уклоном.
Врешті-решт поволі та спритно нахиляючи вістря списа, він опустив вінець до ніг прекрасної Ровени. Відразу засурмили сурми, і герольди проголосили леді Ровену королевою вроди та кохання. Проте і переможець турніру, й обрана ним королева краси відмовились відвідати бенкет принца Джона, чим також досить сильно його роздратували.
X
Після закінчення турніра лицар Позбавлений Спадщини узяв лише половину призначеної йому грошової суми за зброю та коней переможених, роздавши решту. Джуру Бріяна де Буа-Гільбера він просив передати його панові, що їхня боротьба ще не скінчилася й не закінчиться аж доти, доки вони не поб'ються на смертному герці.
Далі він наказав Гурдові, котрий грав роль його зброєносця, взяти торбу із золотом і віднести її до Ешбі, щоб заплатити євреєві Ісаакові з Йорку за коня та зброю, взяті у борг. Отож, стало зрозуміло, що таємничий лицар, позбавлений спадщини і прочанин, котрий просив прихистку в домі Седріка-Сакса, були однією особою.
Ісаак із дочкою та челяддю мешкали у заможного приятеля в будинку за містом, поблизу села Ешбі. Старий єврей узяв за коня і зброю вісімдесят цехінів, а його дочка Ребекка, закликавши тайкома Гурда до своїх покоїв, дала йому ще сто цехінів. Однак радість свинопаса з приводу такої несподіваної удачі була недовгою...
XI
Щойно Гурд вийшов за місто, як раптом чотири чоловіки, по двоє з кожного краю дороги, накинулися на нього й міцно схопили його.
— Давай, що несеш! — вигукнув один із них.— Ми благодійники, звільняємо всіх від ваги.
Свинопас запропонував їм узяти його особисті тридцять цехінів, залишивши гроші його пана. Коли розбійники дізнались, що він служить лицареві Позбавленому Спадщини, який укрив себе славою на турнірі в Ешбі, вони вирішили не брати його грошей. Скориставшись тим, що нападники рахували гроші, Гурд видер палицю в одного з них, збив із ніг ватажка, що й не підозрював про його намір, і мало не вихопив торбину та свої скарби. Але розбійники, виявилося, були надто спритні — вони знов схопили торбину й Гурда. Ватажок наказав Гурдові битись з одним із розбійників, аби довести свою спритність.
Обидва бійці, однаково озброєні дрючками, вийшли на середину галявини. Кілька хвилин вони виявляли однаковісіньку силу, відвагу та спритність, аж доки Гурд не вдарив щосили супротивника по голові, так що той розтягся у повний зріст на траві...
— Ну, тепер іди собі, хлопче, куди тобі треба,— сказав ватажок, за згодою всіх звертаючись до Гурда.— Я дам тобі двох товаришів, вони проведуть тебе до намету твого пана й захистять від нічних волоцюг, але ж не пробуй довідуватися, хто ми, інакше не минути тобі лиха.
XII
Наступного дня мали відбутись чергові поєдинки. За статутом, лицар Позбавлений Спадщини мав стати на чолі однієї партії, а Бріян де Буа-Гільбер, визнаний напередодні за другого після переможця вояка,— на чолі іншої.
Приїхав принц Джон зі своїм почтом, водночас прибув і Седрік-Сакс із леді Ровеною, але без Адельстана, який вирішив брати участь у змаганнях та, на велике здивування Седрікове, пристав до партії храмовика.
Адельстан приховав головну причину, що примусила його пристати до партії Бріяна де Буа-Гільбера. Він був занадто млявої вдачі, щоб самому свататися до леді Ровени, та все ж відчував на собі чари її вроди і вважав шлюб їхній вирішеною справою, бо ж Седрік та його друзі були б раді, якби так сталося. Тому він вороже поставився до переможця, що напередодні вшанував леді Ровену, обравши її королевою.
За турнірними правилами цього дня бій мав відбуватися на вигострених мечах і гострих списах.