Він посувався дуже оборежно.
Імператорський палац стояв у центрі столиці, на перехресті двох головних вулиць. Гуллівер дуже хотів побачити покої імператора, але для цього йому знадобилися стільці, які було збудовано з найбільших дерев парку. Тоді він побачив найрозкішні покої, які тільки можна уявити. У них були імператриця та молоді принци, оточені почтом. Її імператорська величність усміхнулася до Гуллівера й ласкаво простягла крізь вікно руку для поцілунку.
Якось уранці до Чоловіка Гори приїхав головний секретар у таємних справах Фелдресел. Він розповів Гулліверові, що 70 місяців тому в імперії утворилися дві ворожі партії, відомі під назвою Тремексенів і Слемексенів, від високих і низьких підборів на черевиках, чим вони відрізняються одні від інших. Його величність звелів надавати урядові посади лише тим, хто носить низькі підбори.
Ненависть між обома партіями дійшла до того, що члени однієї не стануть ні їсти, ні пити за одним столом, ані розмовляти з членами другої.
Але Тремексени, або Високі Підбори, переважають числом. Вся влада поки що в руках імператора, але наступник трону симпатизує Високим Підборам. У всякому разі один із його підборів вищий за другий. І серед цих міжусобиць ще й загрожує напад війська з Блефуску — другої великої держави світу, майже такої ж великої, як Ліліпутія. Вже 36 місяців ці держави перебувають у стані запеклої війни, і ось із якої причини.
Ліліпути розбивали яйця, перед тим як їх з'їсти, з тупого кінця. Одначе, коли дід його величності таким чином розбив яйце і урізав собі пальця, видали указ, щоб всі піддані розбивали яйця тільки з гострого кінця. Монархи Блефуску завжди підбурювали народ Ліліпутії на заколоти, а коли ті заколоти придушували, давали притулок вигнанцям. З приводу цієї полеміки видані сотні томів. Імператори Блефуску не раз подавали протести, звинувачуючи уряд Ліліпути у релігійному розколі та порушенні основного догмата великого пророка Ластрога. Але в Аль-корані, книзі книг, написано: "Всі істинно віруючі хай розбивають яйця з того кінця, з якого зручніше". А це вирішує верховний суддя імперії. З цього конфлікту почалася кривава війна. Ворог збудував численний флот і готується висісти на березі Ліліпутії. Імператор бажав, щоб Гул-лівер підтримав його у війні. Але той не вважав за потрібне втручатися в партійні чвари, проте ладен віддати життя, боронячи його високість та велику державу Ліліпутія від ворожої навали.
V
Імперія Блефуску — це острів на північний схід од Ліліпути. Довідавшись про напад, Гуллівер уникав показуватись на березі. У Блефуску про нього нічого не знали. Він розпитав найосвідченіших моряків про глибину протоки. Велетень пішов на північно-східний берег, звідки видно було Блефуску, ліг за горбком і побачив з півсотні високих кораблів і велику силу транспортів, що стояли на якорях. Гуллівер звелів приставити звій найміцнішого канату та багато залізних брусів. Канат був з нашу шворку завтовшки, а бруси — як прутик для плетіння. Велетень сплів канат утроє, з тією ж метою поскручував докупи по три залізні прутики, загнувши кінці гачечками. Причепив 50 гачків до 50 канатів і подався на північно-східний берег. За півгодини перед припливом в самій шкіряній куртці ввійшов у воду, знявши камзол, черевеки і панчохи. Менш як за півгодини Гуллівер дійшов флоту. Побачивши його, вороги так перелякалися, що пострибали в море і вплав дісталися берега, де їх зібралося не менше як 30 тисяч. Тоді Гуллівер взяв своє знаряддя, позачіпав гачки за отвори, що були в носі кожного корабля, а шворки від них зв'язав докупи. Поки велетень порався з цим, вороги пускали тисячі стріл. Найдужче він боявся за очі. Раптом він згадав про окуляри — їх не помітили імператорські доглядачі при обшуку. Багато стріл влучили в скельця окулярів, але не завдали їм особливої шкоди. Тоді Гуллівер рішуче перерізав якірні канати, потім, узявши зв'язані докупи шворки з гачечками, легко потяг 50 найбільших ворожих військових кораблів.
Блефускіанці остовпіли. Помітивши, що весь флот пливе слідом за Гуллівером, зняли страшенний лемент. А велетень, цілий і неушкоджений, прибув із своєю здобиччю до королівського порту Ліліпути.
Імператор і весь його двір ледь не занепали духом, коли побачили ворожий флот, що швидко до них наближається. Та невдовзі страхи розвіялися, бо з кожним кроком протока мілішала і вже було видно Гуллівера. За цей подвиг його було нагороджено титулом нардака — найвищою почесною відзнакою в імперії.
Честолюбність монархів не має меж, і імператор висловив бажання, щоб Гуллівер знайшов нагоду і привів у його порти решту ворожих кораблів. Проте велетень намагався відрадити його від такого наміру, наводячи як численні політичні аргументи, так і міркування про справедливість, і рішуче відмовився бути знаряддям поневолення незалежного народу. Наймудріші міністри в державі стали на бік Гуллівера.
Імператор не пробачив цього велетневі. Відтоді його величність і ворожа кліка міністрів розпочали інтригу проти Гуллівера, яка через два місяці ледве не призвела до його загибелі.
Тижнів через три після цих подій із Блефуску врочисто прибула делегація, що просила миру, і незабаром було підписано договір на умовах, дуже вигідних імператору Ліліпути. Після цього від імені свого імператора посли з Блефуску запросили Гуллівера відвідати їхню державу. Той на першому ж прийомі в імператора Ліліпути звернувся з проханням дозволити побувати в Блефуску. Його величність зробив це неохоче.
Якось опівночі біля дверей оселі Гуллівера пролунали кроки тисячного натовпу. Кілька придворних, протиснувшись крізь натовп, благали Гуллівера йти до палацу, бо в покоях імператорської величності спалахнула пожежа. Той миттю схопився на ноги. До стін покоїв вже приставили драбини й нанесли силу-силенну відер, але вода була не близько. Гуллівер міг би легко погасити пожежу, накривши палац своїм камзолом, але залишив його вдома, бо квапився. І цей розкішний палац неодмінно згорів би дотла, якби не сяйнула одна щаслива думка.
Гуллівер сходив до вітру і зробив це так влучно, що хвилини за три весь вогонь погас. Але імператриця була страшенно обурена вчинком Гуллівера. Вона оселилась у найвіддаленішій частині палацу, твердо вирішивши ніколи не відвідувати своїх колишніх покоїв, і урочисто пообіцяла помститися.
VI
Гуллівер має намір у цьому розділі докладно описати Ліліпутію та деякі відомості загального характеру. Середній зріст тубільців трохи менший, ніж шість дюймів, і йому точно відповідає величина як тварин, так і рослин. Але природа пристосувала очі ліліпутів саме до таких розмірів, і вони бачать чудово, але тільки зблизька.
Ліліпути пишуть не так, як європейці — зліва направо, не так, як араби — справа наліво, не так, як китайці — згори донизу, а так, як англійські доми — навскоси, через сторінку.
Мертвих вони ховають, ставлячи головою вниз, бо дотримуються думки, що через одинадцять тисяч місяців мерці воскреснуть. А на той час земля повинна перекинутись низом догори. І ліліпути стануть просто на ноги.
За всі злочини проти держави карають тут надзвичайно суворо, але якщо на суді доведено невинність обвинуваченого, то викажчика віддають на ганебну страту, а з його майна стягають пеню на користь невинного, і про безневинність оголошують у всьому місті.
Шахрайство вони вважають за тяжчий злочин, ніж крадіжку, і тому карають за нього смертю, бо дбайливість та пильність можуть уберегти майно від злодія, але проти спритного шахрайства чесність не має чим боронитися.
Там кожен, хто подасть достатні докази, що протягом 73 місяців точно виконував усі закони країни, дістає право на певні пільги відповідно до свого стану та життя і одержує пропорційну суму грошей із спеціальних коштів. Крім того, йому дають титул снілпела, тобто законника, який не переходить до спадкоємців.
Призначаючи кого-небудь на державну посаду, ліліпути більше уваги звертають на моральні якості, ніж на здібності. Вони вважають, що правдивість, справедливість, поміркованість та інші подібні якості — під силу кожному і що ці чесноти, при досвіді та добрих намірах, роблять кожного здатним служити своїй країні, крім тих випадків, коли потрібні спеціальні знання. Невіра в божественне провидіння так само робить людину непридатною для громадської посади. Ганебний звичай призначати на високі посади тих, хто добре танцює на канаті, або плазує під палицею, вперше запровадив дід теперішнього імператора.
Невдячність вважається в Ліліпутії карним злочином, на думку ліліпутів, той, хто відплачує злом благодійникові, є ворог і всім іншим людям, яким він нічого не завдячує, а тому він заслуговує смерті.
Їхні погляди на обов'язки батьків та дітей дуже різняться від тих, що є в країні Гуллівера. Ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, можна довіряти виховання їхніх дітей, і через те в кожному місті є громадські виховні заклади, куди всі батьки, крім селян і робітників, повинні віддавати своїх дітей і де вони вирощуються та виховуються, доки їм мине 20 місяців, тобто у тому віці, коли, на думку ліліпутів, зароджуються певні здібності. Ці школи бувають кількох видів — залежно від статі дітей та стану їхніх батьків. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя відповідно до суспільного становища батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Батьки можуть бачитися зі своїми дітьми тільки двічі на рік, кожного разу не більше години. Цілувати дітей дозволяють тільки при побаченні та прощанні, а вихователь пильно стежить за тим, щоб дітям нічого не нашіптували, не говорили пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо.
Гуллівер не помітив ніякої різниці в їхньому вихованні, зумовленої відмінністю статі, хіба що фізичні вправи для дівчаток не такі важкі.
Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їм доведеться тільки орати та обробляти землю, і їхнє виховання не має великої ваги для суспільства. Проте для старих і недужих улаштовано притулки, і через це жебрання — ремесло, незнане в імперії.
Далі Гуллівер пише про подробиці свого життя й побуту у країні, де пробув 9 місяців і 13 днів. Він сам собі зробив стіл і стілець з найбільших дерев королівського парку.