Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину: та поспіхом дріботіла назад до хати. "Мамо!" — здивувався Олекса, і в нього якось стало чудно на серці. На якусь хвилю він завагався. Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав рушницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олекси нема. Лише як сідали до столу, Петро, глянувши на порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Знамення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.
Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і заводив своїм лагідно-жалібним голосом тужну "Пісню про Правду".
Евальд почекав ще трохи. Потім він здивовано подивився на мене: "Ну, чого ж ви не закінчите? Це ж є в оповіданні про зраду. Цей старий був сам Бог".
"О, а я не знав цього", — сказав я, здригнувшись.
[1] Єство — суть чогось і найголовніше, найістотніше в чомусь.
[2] Сірома — бідняк, бідолаха, голота.
[3] Вірш переклали М. Новикова і М. Москаленко.
Переклад М. Тупайла
Коментар
Твір побудовано як "оповідання в оповіданні", де неначе не пов'язані поняття — Бог і незвичайні люди-українці — знаходяться в нерозривній єдності завдяки великій силі мистецтва слова.
Герой оповідання Евальд хоче послухати щось про руських співців, поскаржившись оповідачеві, що в попередньому творі нічого не було про Бога.
Автор-оповідач починає розповідати про степи України, в яких живуть— незвичайні люди, знайомить з родиною Петра Якимовича, шевця за фахом, що малює ікони. Звичайний хід подій в родині змінює прихід кобзаря.
Пісня мандрівного співця Остапа хвилює й окриляє на боротьбу за волю хлопця Олексу, що відчував духовні сили, але не знаходив їм призначення.
Старий сліпий кобзар зрівнявся з Богом у своєму мистецтві впливу на душі людей. Навіть мати Олекси теж пройнялася силою слова про Правду і Кривду, тому розуміє почуття сина і відпускає його, цілуючи й обнімаючи, може, востаннє.
Прослухавши розповідь, наче підсумовуючи сказане, Евальд робить висновок стосовно кобзаря: "Цей старий був сам Бог".
Так австрійський поет і письменник Рільке допоміг Європі відкрити для себе незвичайну країну — Україну з її славною героїчною історією, сильними людськими характерами і своєрідним національним колоритом.
Прототипом сліпця Остапа з твору Рільке став Остап Вересай, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих і сатиричних пісень.
Виконуючи думи, Остап Вересай вмів надати простому сюжетові глибокого змісту та сипи експресії. Передаючи стан великої скорботи, спів кобзаря переходив у трагічний скрик, зойк, стогін. Вересай майстерно використовував уповільнення ритму, модуляцію голосу, поєднання речитативу і розлогого співу, що, разом із майстерною грою на кобзі, справляє незабутнє враження.
Яскраву грань творчої індивідуальності Остапа Вересая становило виконання ним гумористичних і сатиричних пісень. Потрібного ефекту співець досягав грайливістю мелодії, жвавістю ритму, характерною мімікою, пританцьовуванням у такт пісні, відповідною до поведінки та вдачі героя інтонаційністю. Це був, вживаючи сучасну термінологію, справжній театр одного актора, який не лише давав високе естетичне задоволення, а й мав велике ідеологічне навантаження. Саме це й вирізняло творчу манеру Остапа Вересая і зробило його ім'я відомим серед сучасників. Завдяки своєму таланту Остап Вересай збуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, високі естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т. Шевченко, П. Куліш, І. Карпенко-Карий, М. Лисенко, П. Чубинський, які пропагували творчість Вересая, опікувалися його долею.