Цього разу, Ватсоне, у нас гідний супротивник. Я потерпів фіаско в Лондоні, будемо сподіватись, що ви відіграєтесь у Девонширі.
VI
Баскервіль-хол
Сер Генрі Баскервіль і лікар Мортімер закінчили свої страви до зазначеного часу і ми відправились у Девоншир. Проводжаючи мене, Холмс увесь час робив інструкції та давав поради.
— Я не буду говорити про свої підозри, мені, дорогий Ватсоне, потрібні факти, а вже аналізувати та співставляти їх я буду сам.
— На все добре,— сказав Холмс, коли ми пішли до вагона.— Пам'ятайте про легенду, сер Генрі, не виходьте вночі на болота!
Поїзд рушив. Генрі Баскервіль милувався краєвидами. Він лишив рідні місця ще у тринадцятирічному віці, а в Баскервіль-холі взагалі ніколи не був. Сер Генрі вдивлявся жадібним поглядом у торф'яні болота і про щось думав.
Поїзд зупинився на маленькій станції, і ми вийшли з вагона, сіли в коляску і поїхали до помістя. На кожному повороті Баскервіль захоплено скрикував, допитливо озирався навсебіч; закидав нас численними питаннями.
Раптом лікар Мортімер побачив на пагорбі озброєного вершника, який стежив за дорогою.
— Перкінсе, що все це значить? — спитав Мортімер.
— І з пристаунської в'язниці втік арештант, сер,— пояснив наш візник.— На всіх дорогах і станціях виставили вартових, але вже третій день про нього ні слуху ні духу.
Втікачем виявився Селден, який скоїв убивство в Ноттінг-Хіллі. Холмс розслідував цей злочин, бо він зацікавився надзвичайною жорстокістю і звірством убивці. Злочин був таким жахливим, що судді вирішили, що Сендел був не сповна розуму, і замінили смертний вирок ув'язненням.
— Ось і Баскервіль-хол,— сказав візник і зупинив коней.
— Мене ніскільки не дивує, що дядько увесь час очікував якогось лиха,— сказав сер Генрі, озирнувшись навкруги.— Тут будь-кого візьме страх. Нічого, не пройде і півроку, як я проведу сюди електрику.
— Щиро вітаємо в Баскервіль-холі, сер Генрі!
Високий чоловік виступи із сутінків і відчинив двері коляски. В освітлених дверях хола з'явилася жінка. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловіку зняти наші валізи.
Лікар Мортімер люб'язно розпрощався з нами і пообіцяв приїхати зразу ж, як буде потрібна його присутність. Ми зайшли у дуже красивий просторий хол. У старовинному комині з чавунною решіткою потріскували дрова. Померзши після довгої дороги, ми з сером Генрі простягли руки до вогню і почали оглядати будинок.
Беррімор заніс наші валізи і сказав, що вони з дружиною хочуть лишити службу у Баскервіль-холі й розпочати власну справу на гроші, що лишив їм сер Чарльз.
— А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.
Мі пішли оглядати будинок. Моя була поруч зі спальнею Баскерві-ля. Ці кімнати були більш сучасними, ніж центральна частина будівлі. Але їдальня вразила нас своїм похмурим виглядом. Розмова за столом не клеїлася, і я відчув полегшення, коли ми перейшли до більярдної. Ми покурили й попрощалися до ранку.
Перш ніж лягти спати, я подивився у вікно, що виходило на газон перед центральними дверима. Незважаючи на втому, я довго я не міг заснути, перевертаючись з боку на бік. Десь годинник відбивав кожні 15 хвилин, а більше нічого не порушувало мертвої тиші. І раптом опівночі я почув незвичайний звук. Це був плач, приглушений стогін жінки, чиє серце розривалося від горя. Я піднявся на ліжку і став напружено вслухатися. Плач був зовсім близько в будинку. Я прочекав близько півгодини, але більше нічого не почув.
VII
Степлтони з Мерріпіт-Хауса
Свіжий ранок стер із нашої пам'яті неприємні враження, які у нас залишилися після знайомства з Баскервіль-холом. Але ми згадали про жіночий плач і покликали Беррімора.
Лакей сказав, що в будинку всього дві жінки — посудомийка та його дружина — і запевнив, що його дружина не плакала. Але через деякий час ми побачили міс Беррімор з почервонілими та припухлими очима. Чому лакей брехав? І чому вона так гірко плакала?
Чимось таємним і похмурим віяло від цього блідого благовидного чоловіка з чорною бородою. Він першим знайшов тіло сера Чарльза, і обставини смерті старого Баскервіля відомі нам лише з його слів. Невже це Беррімор був у кебі на Ріджент-стріт? Як же встановити істину? Сер Генрі після сніданку почав працювати з діловими паперами, а я пішов оглянути місцевість.
Пройшовши милі з чотири, я зайшов до поштової контори і з'ясував, що телеграму передали не самому Беррімору, а його дружині. Лишилося загадкою, чи був Беррімор у Лондоні того дня.
Повертаючись безлюдним шляхом, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, і приїхав сюди.
Мої роздуми перервав звук швидких кроків позаду. Мене наздогнав високий білявий чоловік, який відрекомендувався як Степлтон із Мер-ріпіт-хауса. Ми поговорили про випадок на болотах, і сер Степлтон запросив мене в гості.
— Чудові тут місця,— сказав він, дивлячись на хвилясту лінію зелених пагорбів.— Я тут другий рік, але уже встиг їх обстежити вздовж і впоперек. Це дуже нелегка справа. Ось це, наприклад, величезна Грим-пенська трясовина. Не дай Господь, комусь туди потрапити. Зразу смерть.
Ми побачили, як у драговину затягувало нещасного коня. Раптом неголосне, протяжне і неймовірно тужливе виття пронеслося над болотами. Степлтон якось дивно подивився на мене.
— Фермери говорять, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Я і раніше чув її, але сьогодні надзвичайно голосно.
Похолонувши від жаху, я оглянув широку рівнину, покриту зеленими заростями з тростини.
— Ви ж освічена людина, і вас такими дурницями не обманеш,— сказав я.— Як ви можете пояснити цей звук?
— Драговина іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи вода піднімається на поверхню. Цього ніхто не знає.
— Ні, ні! Це голос живої істоти. Зроду не чув таких страшних звуків.
— Що й казати, міста таємничі. Погляньте на цей пагорб. Що це, на ваш погляд? Це житла наших пращурів, які випасали отари на схилах, пізніше навчилися добувати олово. Так, доктор Ватсон, ви знайдете багато цікавого на наших болотах.
Повз нас пролетів метелик, і Степлтон стрімголов кинувся за ним до драговини. Я озирнувся і побачив поруч із собою красиву високу чорняву жінку. Це була міс Степлтон. Я хотів привітатися, але вона сказала:
— Їдьте геть звідси. Негайно повертайтеся до Лондона. Вам не можна тут залишатися. Тсс..! Мій брат іде. Зірвіть мені, будь ласка, орхідею й не говоріть йому жодного слова.
— Ви здається встигли познайомитися,— сказав Степлтон.
— Так, я говорила серу Генрі, що вже пізно милуватися красою цих боліт — орхідеї відцвітають.
Ми пояснили Беріл, що я лише друг містера Генрі. Жінка знітилася, але люб'язно запросила мене до Мерріпіт-хауса.
Через декілька хвилин ми підійшли до похмурої ферми, яку оточував фруктовий сад. Убозтвом і смутком віяло від цього місця. Слуга, що відчинив нам двері, був такий же старий і похмурий. Але кімнати були великі і витончені.
— Дивне ми вибрали місце для життя,— сказав Степлтон.— Але нам тут добре, правда, Беріл?
— Так, дуже добре,— відповіла вона, але слова її пролунали якось непевно.
Містер Степлтон розповів, що у нього є школа в одному з північних графств. Але в школі почалася епідемія, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося влаштувати наші справи, більшу частину капіталу ми втратили і перебрались сюди. Займаємося науковою роботою. У нас велика бібліотека і дуже цікаві сусіди. Лікар Мортімер — дуже освічена людина. Нещасний сер Чарльз був прекрасним співрозмовником. Як на вашу думку, серу Генрі не завадить сьогодні мій візит?
— Я певен, що він буде радий познайомитися з вами.
— Тоді попередьте його, будь ласка. Можливо, ми зможемо допомогти йому, доки він не звикне на новому місці.
Містер Степлтон запросив мене оглянути його колекцію та поснідати разом, але я, вражений подіями цього ранку і словами міс Степлтон, відмовився і поспішив додому тією ж стежкою.
Але це був не єдиний шлях до Баскервіль-холу бо дуже швидко мене наздогнала міс Степлтон. Вона вибачилась за непорозуміння. І як я не намагався дізнатися справжню причину її пересторог, вона мовчала. Сказала лише, що брат не хоче, щоб Баскервіль-хол лишився без господаря, а вона навпаки хоче вплинути на сера Генрі. Вона повернулася і зникла серед великих каменів, а я, сповнений страхів, пішов до Баскервіль-хола.
VIII
Перший звіт лікаря Ватсона
Починаючи з цього дня, я буду повідомляти про хід подій через свої листи до містера Шерлока Холмса.
Барскевіль-хол, 13 жовтня
Дорогий Холмсе!
З моїх попередніх листів ви вже знаєте по останні події в цьому глухому куточку світу.
За останні декілька днів сталася одна дивна подія, про яку я вам хочу розповісти.
До речі, каторжанин, що переховувався на болотах, швидше за все пішов із цих місць. Його шукають вже два тижні, але безрезультатно. важко собі уявити, щоб людина могла жити на болотах, хоча будь-яка з цих печер може служити притулком. ;
Ми, четверо здорових сильних чоловіків, що мешкають у Баскервіль-холі, в разі небезпеки можемо захистити себе. Але про Степлтонів я непокоюся. Близьких сусідів у них немає, і вони навряд чи можуть розраховувати на чиюсь допомогу.
Наш друг баронет почав виявляти інтерес до своєї прекрасної сусідки.
Сер Степлтон прийшов до містера Генрі того ж. дня, а наступного ранку повів нас туди, де відбулася подія, пов'язана з Х'юго. Ми пройшли декілька миль вглиб боліт і опинилися на невеликій похмурій долині, яка могла сама собою сприяти зародженню такої легенди. Вузький прохід між кам'яними стовпами вивів нас на галявину, порослу болотяною травою. Посередині лежали два величезні камені, що звужувалися догори і нагадували ікла якоїсь гігантської потвори. Усе тут достеменно відповідає опису тієї сцени, де відбулася та давня трагедія.
Сер Генрі з цікавістю оглядав місцевість і спитав у Степлтона, чи насправді той вірить у втручання надприродних сил. З його коротких відповідей ми зрозуміли, що все було саме так.
На зворотньому шляху ми зайшли в Мерріпіт-хаус поснідати. Саме тоді сер Генрі і познайомився з міс Степлтон і вона йому дуже сподобалась.
Здавалося б, кращого чоловіка для сестри Степлтону і бажати не треба. Однак я неодноразово помічав, що він дуже похмурніє, коли сер Генрі приділяє їй увагу.
У четвер у нас снідав доктор Мортімер.