Навіть дружина Іля, яка свого часу вкрала в неї коханого, говорить, що "Кларочка заслужила на щастя після всіх тих злигоднів". Усі засуджують Іля, хоча репортерам ніхто не наважується сказати правди. Іль майже не виходить з дому. А старого вчителя, що хотів спинити зраду дружини Іля, ледве не побили. Сам Іль говорить учителю, що вже не бореться, бо не має права боротися, адже це він зробив з неї те, чим вона є. "Я не можу врятувати ані себе, ані вас", — промовляє він. І старий учитель визнає: "Вас уб'ють... Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність безсила. А тому, що я знаю це, я став п'яницею. Я боюсь, Ілю, так, як боялися ви. А ще я знаю, що колись стара дама прийде й до нас і що тоді з нами станеться те, що оце з вами..." Тим часом приїздить на новому автомобілі син Іля, дочка в новій сукні, а дружина придбала нове хутро. Тоді Іль просить сина покатати їх усіх і велить всім одягнутися. Поки вони одягаються, приходить Бургомістр із рушницею сказати, що сьогодні відбудуться збори з його питання, й пропонує Ілю рушницю, щоб той сам наклав на себе руки. Але Іль уже подолав свій страх і говорить, що погодиться з будь-яким їхнім рішенням, бо для нього їхня ухвала "буде справедливістю, а чим буде для вас, не знаю. Дай, Боже, щоб ви встояли перед вашим вироком. Ви можете мене вбити, я не нарікаю, не протестую, не боронюсь, але вашого вчинку не можу у вас відібрати". Бургомістр іде розчарований. З будинку виходять дружина, син і донька Іля, всі сідають в автомобіль і їдуть за місто. Коли доїхали до Конрадвайслерівського лісу, Іль просить його висадити й не чекати, бо на міські збори звідси він піде пішки. Тоді його родина спокійно вирушає в кіно. Якийсь час він сидить у задумі на дерев'яній лаві сам, коли це в супроводі почту з'являється Клер. Вона заявляє, що саме гуляє у своєму лісі, а він хіба що для годиться питає, хіба й ліс належить їй. Спочатку вони розмовляють про сторонні речі. З Клер прибув черговий чоловік, це вже Чоловік IX, лауреат Нобелівської премії, який прагне керувати її справою, але й на нього чекає роль така сама, як і на інших її чоловіків. Помалу розмова починає торкатися їхніх стосунків. І тоді він уперше питає про їхню померлу дитину: хто це був, як вона назвала дочку (виявляється, Женев'євою), як та виглядала, як померла. Обидва пригадують щемливе почуття кохання й близькості, але між ними зрада Іля і ціле життя. І він дякує їй за квіти на домовині в готелі, бо вже змирився, говорить їй, що це їхня остання зустріч, адже звідси він піде на міські збори і хтось його вб'є. Вона обіцяє забрати його домовину з собою на Капрі, де звеліла вибудувати в парку неподалік свого палацу мавзолей... Серед кипарисів. З видом на Середземне море. "Твоя любов померла багато років тому. Моя любов не могла померти. Але й жити не могла", — промовляє Клер, прощаючись з ним назавжди.
І от усі зібралися на збори. Всюди преса, яка, втім, нічого не знає до пуття. Мешканці Гюлена голосно осуджують Іля, ніби намагаючись виправдати себе, те, що має тут відбутися. Нарешті в залі залишаються тільки чоловіки й проголошують вирок, викрикуючи, що це не заради грошей, а задля справедливості, совісті і таке інше. Гасять світло, бо місяць і так світить. Іля обступають з усіх боків, а попереду на нього чекає гімнаст. Він? Підходить священик. Ілю подають цигарку. Священик намагається щось прочитати, та Іль його спиняє. Той говорить, що молитиметься за Іля.
"Моліться за Гюлен", — відповідає Іль. Лава чоловіків сходиться, а потім, коли приходить газетяр, розходиться. Іль лежить мертвий. Лікар констатує параліч серця. "Смерть із радості!" — тут-таки підхоплює газетяр, а йому вже наздогін викрикує сенсацію інший. Входить Клер, велить показати його й промовляє: "Він знов такий, як був колись давно, чорний леопард". Іля кладуть у домовину, ту саму, приготовану заздалегідь, і Клер велить збиратися на Капрі. Проходячи повз Бургомістра, вона простягає йому чек. На вулицях, колись сірих і непоказних, вирує кольоровими вогнями нове місто Гюлен, де тепер зупиняються всі поїзди. Хор мешканців славить свою світлу годину:
Усі. Хай береже нас
Священик. Господь
Усі. У непевні облудні часи.
Бургомістр. Хай береже
Усі. Наш добробут
Мир наш
І волю,
Хай ніч нас мине,
Ніколи хай не затьмарить нам міста, що наново виросло, пишне й чудове, щоб ми в ньому вічно втішалися щастям.