Вони давно не бачились, проте Раскольников тільки бурмотить щось незрозуміле, відмовляється від допомоги і йде, нічого не пояснивши, розсердивши та здивувавши друга.
На вулиці Раскольников ледь не падає під екіпаж, його приймають за жебрака, дають йому монету. Він зупиняється на мосту через Неву, на якому так любив стояти колись, оглядаючи панораму міста. Він кидає монету у воду, йому здається, що в цей момент він відрізав себе від усіх і від усього, "ніби ножицями". Повернувшись додому, він падає на ліжко у важкому нервовому сні, його лихоманить, Раскольников чує якісь крики, він боїться, що зараз до нього прийдуть, часом починає марити. Його марення перериває куховарка Настася, яка приходить підгодовувати його, вона каже, що усі ці крики йому наснилися. Раскольников не може їсти, йому стає дедалі важче, зрештою він втрачає свідомість і приходить до тями тільки четвертого дня. Він бачить у себе в кімнаті Настасю та Разуміхіна, які доглядали його. Разуміхін владнав ту справу із боргом, поки Раскольников був непритомний, йому надійшли тридцять п'ять рублів від матері, і на частину цих грошей Разуміхін купує Раскольникову новий одяг. Приходить до нього й Зосимов, медик, приятель Разуміхіна. Сидячи за столом, Разуміхін та Зосимов розмовляють про вбивство лихварки. Вони згадують і слідчого у цій справі Порфирія Петровича, який має прийти до Разуміхіна на новосілля. Кажуть, у вбивстві звинуватили маляра Миколу, який працював у квартирі на третьому поверсі, бо той намагався здати сережки, які належали лихварці. Маляр каже, що знайшов ті сережки за дверима квартири і нікого не вбивав. Тоді Разуміхін намагається поновити всю картину злочину. Коли Кох і Пестряков (ті люди, що приходили до лихварки, коли там був Раскольников) дзвонили у двері, вбивця був у квартирі, розмірковує Разуміхін, а коли вони пішли по двірника, той утік і переховувався у порожній квартирі на третьому поверсі. Саме в цей час маляри вибігли з неї, ганяючись один за одним заради забавки. Там убивця і впустив випадково футляр з сережками, який пізніше знайшов Микола. Коли ж Кох із Пестряковим повернулися нагору, вбивця втік.
Під час їхньої розмови до кімнати заходить вже немолодий, не дуже приємний на вигляд чоловік. Цей чоловік — наречений Дуні Петро Петрович Лужин. Він повідомляє Родіону, що його мати й сестра невдовзі приїдуть до Петербурга і зупиняться в номерах за його рахунок. Родіон розуміє, що ці номери — досить сумнівне помешкання. Лужин каже, що вже придбав окрему квартиру для себе і Дуні, але її зараз ремонтують. Сам він зупинився у свого знайомого Андрія Семеновича Лебезятникова. Лужин уголос розмірковує про сучасне суспільство, про нові тенденції, за якими він стежить, говорить, чим більше в суспільстві добре влаштованих приватних підприємств, тим краще влаштоване все суспільство. Бо, за філософією Лужина, треба передусім полюбити самого себе, бо полюбити ближнього свого — це розірвати свій одяг навпіл, віддати половину, і обидва залишаться голі.
Разуміхін перериває Лужина, товариство повертається до обговорення злочину. Зосимов вважає, що стару вбив хтось із тих, кому вона давала позики. Разуміхін погоджується і додає, що слідчий Порфирій Петрович якраз їх і допитує. Лужин, втрутившись у розмову, починає говорити про рівень злочинності, про збільшення кількості злочинів не тільки серед бідноти, але й у вищих верствах. До розмови приєднується Раскольников. Він говорить, що причина цього саме в теорії Лужина, бо коли її продовжити, виходить, що й людей різати можна. Раскольников звертається до Лужина, не приховуючи роздратування, питає, чи справді Лужин найбільше задоволений тим, що його наречена бідна і тепер він може почуватися господарем її долі. Родіон проганяє Лужина геть. Той іде, обурений. Коли всі пішли, Раскольников іде блукати містом, він заходить до трактиру, де питає про останні газети. Там він зустрічає Заметова, писаря з поліцейського відділку, приятеля Разуміхіна. У розмові з ним Раскольников поводиться дуже нервово, він розповідає Заметову, як би він повівся, якби це він убив стару. "А що, коли це я стару і Лизавету вбив? Зізнайтеся, ви б повірили? Так?" — питає він. Раскольников пішов у стані повного нервового виснаження. Якщо на початку розмови у Заметова були якісь підозри, тепер він вирішує, що всі вони необґрунтовані, а Раскольников просто нервовий і дивний молодик. У дверях Родіон зустрічає Разуміхіна, який не розуміє, що відбувається з його приятелем, запрошує Раскольникова на новосілля. Але той тільки просить залишити його нарешті і йде.
Раскольников спиняється на мосту, дивиться у воду, і раптом поруч якась жінка кидається в воду, та городовий рятує її. Відкинувши несподівану думку про самогубство, Раскольников прямує до поліцейського відділку, але опиняється біля будинку, в якому вчинив убивство. Він розмовляє з робітниками, які ремонтують квартиру лихварки, заговорює із двірником. Усім їм він видається дуже підозрілим. На вулиці Родіон помічає людину, яку збив екіпаж. Він упізнає Мармеладова і допомагає доправити його додому. Мармеладов при смерті. Катерина Іванівна посилає по священика і Соню, аби та могла попрощатися з батьком. Помираючи, той просить пробачення у доньки. Раскольников лишає родині Мармеладова всі свої гроші і йде, він просить дочку Катерини Іванівни Полю помолитися за нього, залишає свою адресу і обіцяє прийти ще. Він відчуває, що може ще жити далі, і життя його не померло разом зі старою лихваркою.
Раскольников іде до Разуміхіна, розмовляє з ним у передпокої. Дорогою до дому Родіона чоловіки розмовляють про Зосимова, який уважає Раскольникова божевільним, про Заметова, який більше не підозрює Родіона. Разуміхін розповідає, що він сам і Порфирій Петрович дуже чекали на Раскольникова. У кімнаті Родіона горить світло: вже кілька годин на нього чекають мати і сестра. Побачивши їх, Родіон непритомніє.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Отямившись, Раскольников розповідає, як вигнав Лужина, він наполягає, щоб Дуня відмовилася від цього шлюбу, бо він не хоче приймати її жертву. "Або я, або Лужин", — говорить Родіон. Разуміхін намагається заспокоїти матір і сестру Раскольникова, пояснюючи все хворобою Родіона. Він закохується у Дуню з першого погляду. Провівши їх, він повертається до Раскольникова, а звідти знов їде до Дуні, запросивши з собою Зосимова. Зосимов говорить, що у Раскольникова є ознаки мономанії, але приїзд рідних обов'язково допоможе йому.
Прокинувшись наступного ранку, Разуміхін дорікає собі за вчорашню поведінку, бо поводився надто ексцентрично, чим, можливо, налякав Дуню. Він знов їде до них, де розповідає матері та сестрі Родіона про ті події, які, на його думку, могли призвести до такого стану Родіона. Мати Раскольникова, Пульхерія Олександрівна, розповідає, що Лужин не зустрів їх із Дунею на вокзалі, як обіцяв, а натомість прислав лакея, сьогодні теж не прийшов, хоча й обіцяв, але прислав записку. Разуміхін читає записку, у якій написано, що Родіон Романович дуже образив Лужина, тому Лужин не хоче його бачити. І через це просить, щоб сьогодні ввечері, коли він приїде до них, Родіона там не було. Крім того, Лужин говорить, що, бачив Родіона в квартирі п'яниці, який загинув під екіпажем, і знає, що Родіон віддав його доньці, дівчині сумнівної поведінки, двадцять п'ять рублів. Дуня вирішує, що Родіон обов'язково має прийти.
Але до того вони самі їдуть до Родіона, де застають Зосимова, Раскольников дуже блідий і пригнічений. Він розповідає про Мармеладова, його вдову, її дітей, Соню, про те, чому віддав їм гроші. Мати Родіона говорить про неочікувану смерть дружини Свидригайлова Марфи Петрівні: за чутками, вона померла від знущань чоловіка. Раскольников повертається до вчорашньої розмови з Дунею: "Або я, або Лужин", — говорить він знов. Дуня відповідає, що не вийде за Лужина, якщо той не гідний її поваги, а це з'ясується ввечері. Дівчина показує братові лист Лужина і просить його неодмінно прийти.
Поки вони розмовляють, до кімнати заходить Соня Мармеладова, щоб запросити Раскольникова на похорон. Родіон обіцяє прийти і знайомить Соню з рідними. Дуня з матір'ю йдуть, запросивши Разуміхіна до себе на обід. Раскольников розповідає другові, що у старої була і його застава: годинник від батька й каблучка, подарована Дунею. Він боїться, щоб ці речі не зникли. Тому Раскольников розмірковує, чи не звернутися йому до Порфирія Петровича. Разуміхін говорить, що це неодмінно треба зробити, а Порфирій Петрович буде радий познайомитись із Родіоном. Усі виходять з дому, а Раскольников просить у Соні її адресу. Вона йде налякана, дуже боїться, що Родіон побачить, як вона живе. За нею стежить якийсь чоловік, він проводжає її аж до дверей її кімнати, тільки там заговорює з нею. Він говорить, що вони сусіди, він живе недалеко, нещодавно приїхав у місто.
Разуміхін з Раскольниковим ідуть до Порфирія. Родіона найбільше непокоїть думка, чи знає Порфирій, що він учора був у квартирі старої і про кров питав. Раскольников вдається до хитрощів: жартує з Разуміхіним, натякаючи на його ставлення до Дуні. Родіон сміється з Разуміхіна і, сміючись, заходить до Порфирія. Родіон намагається, щоб його сміх звучав природно. Разуміхін цілком щиро гнівається через жарти Родіона. За якусь мить Родіон помічає в кутку Заметова. Це викликає в ньому підозру.
Чоловіки говорять про заставлені речі. Раскольникову здається, що Порфирій Петрович знає. Коли розмова заходить про злочин взагалі, Разуміхін висловлює свої міркування, говорить, що не згоден із соціалістами, які пояснюють усі злочини виключно соціальними чинниками. Тоді Порфирій згадує статтю Раскольникова, надруковану в газеті. Стаття називається "Про злочин". Раскольников навіть не знав, що статтю таки надрукували, адже писав її кілька місяців тому. У статті йдеться про психологічний стан злочинця, і Порфирій Петрович говорить, що у статті цілком прозорий натяк на те, що є особливі люди, які мають право чинити злочини. На думку ж Раскольникова, усі непересічні люди, які здатні сказати нове слово, за своєю природою є певною мірою злочинцями. Люди взагалі поділяються на два розряди: нижчий (звичайні люди), які є лише матеріалом для відтворення нових людей, і справжніх людей, здатних створити нове, сказати нове слово.