Напевне, дівчину напоїли, звабили та й викинули на вулицю, а тепер оцей франт полює на неї. Раскольников страшенно захотів образити цього задоволеного життям франта. Він підійшов і крикнув, щоб той забирався геть. Франт замахнувся на нього хлистом, Раскольников кинувся з кулаками. Несподівано між ними встав городовий. Хоча городовий поставився, до нього з недовірою, Раскольников розказав усе, що бачив. Потім дав останні двадцять копійок на візника, щоб дівчину довезли додому. Раскольников пішов далі, думаючи про подальшу долю дівчини. Він розумів, що ті двадцять копійок її не спасуть, що кожного року певний процент жінок іде саме таким шляхом, як Соня. Йому стало страшно, що Дуня теж може попасти у який-небудь "процент", "не у цей, так в інший". Такі думки повернули його до реальності, він пригадав, що збирався піти до свого університетського приятеля Разуміхіна. То був чи не єдиний його приятель, бо Раскольников мав горду вдачу, тримався осторонь від інших студентів, його поважали за наполегливість у навчанні і працездатність, але не любили. Разуміхін, навпаки, був напрочуд відкритий, веселий, товариський хлопець, добрий до простоти. Утім властиві йому були і гідність, і глибина характеру. Він належав до тих молодих людей, яких не лякають ніякі негаразди, міг терпіти холод і голод, сам утримував себе в університеті і знав безліч засобів заробити гроші. Раскольников вирушив до нього, бо ще раніше вирішив просити у приятеля якоїсь роботи. Раптом він зрозумів, що життєва позиція Разуміхіна — не вихід для нього, Раскольникова. Тоді він вирішив навідатися до приятеля, коли ідея, що володіла його розумом, перейде у вчинок. Він повернув додому, але, знесилений, зійшов з дороги, зайшов у кущі, впав на траву і відразу заснув.
Раскольникову наснився страшний сон. Він бачив уві сні містечко, де виріс, і себе ще хлопчиком. Ніби йдуть вони разом із батьком у світлий погожий день за місто. Проходять повз кабака, біля якого повно п'яних — і чоловіків, і жінок. Далі дорога веде до міського цвинтаря, де поховані бабуся й молодший братик, що помер немовлям. Коло ґанку кабака стоїть здоровенний віз, у який запряжена стара немічна кобилка. З кабака виходить п'яний хазяїн кобили — дужий молодий мужик Миколка, він запрошує всіх кататися на возі. З нього глузують, та чимало людей й сідають на віз. Миколка бере батіг і з насолодою б'є кобилу, але вона не може навіть зрушити з місця. Тоді до Миколки приєднуються ще кілька чоловіків. Кобилка від безсилля починає брикатися. На возі заспівують розгульну пісню. Миколка кидає батога і дістає з воза товсту й довгу голоблю. Хлопчик кричить, якась жінка хоче відвести його, щоб не бачив цього, він виривається і біжить до кобилки. Кілька разів Миколка вдарив голоблею по спині кобили, але та не звалюється. Тоді він схоплює залізного лома і що є сили б'є нещасну тварину. Та не витримує й падає, парубки допомагають йому забити її до смерті. Хлопчик кидається на Миколку з кулачками, нарешті батько хватає його і виносить з натовпу. Хлопчик плаче, кричить, чому вбили кобилку, але батько каже, що це не їхня справа, то п'яні бешкетують.
Раскольников прокинувся у холодному поті. Він думав, чи справді зможе вбити стару лихварку. І розум, і серце підказували, що йому не витримати цього. Раскольников направився додому. І на душі в нього стало так легко, наче відпустило те, що так довго мучило. Проходячи вулицею, він випадково почув розмову сестри старої лихварки, Лізавети, із знайомими, які запрошували її назавтра у гості. Отже, стара залишиться вдома сама, відзначив Раскольников. Наче приречений на смерть, пройшов він решту шляху додому.
Ця зустріч справила на Раскольникова сильне враження: він став марновірним останнім часом, тому вирішив, що то був йому таємничий знак. Він пригадав, як місяць тому він вперше прийшов до лихварки заставити каблучку, яку подарувала йому на згадку сестра. До старої Раскольииков відразу відчув огиду. Вийшовши тоді від неї, він зайшов у трактир, дивна думка тільки-но народилася у його голові. Але поруч студент і молодий офіцер, які сіли пити чай після більярду, заговорили про стару лихварку та про її сестру Лізавету. Стара, мовляв, кров з людей п'є, багата і скупа, до того ж знущається над зведеною сестрою. Студент розповів, що Лізавета — молодша сестра лихварки, матері у них були різні. Мала вона вже тридцять п'ять років, працювала і вдень, і вночі, була в домі і за кухарку, і за прачку, крім того, шила на продаж, підлогу мити наймалась, а все зароблене віддавала сестрі. Та склала заповіт, і про це знала Лізавета, за яким всі гроші по смерті лихварки переходили до монастиря, на поминання душі. Що ж найбільше дивувало і смішило студента, так це те, що негарна Лізавета майже завжди ходила вагітна, бо була напрочуд тиха й покірна. Студент з жаром говорив, що міг би вбити стару лихварку, а на її гроші зробити чимало добрих справ. Офіцер запитав, насправді той міг би зважитися на вбивство. Студент відповів, що не взяв би такий гріх на душу, але справедливість цього вимагає. Саме тоді Раскольникова вразило, як його власні думки співпадають із словами студента. Вразило його й те, що почув цю розмову саме тоді, коли вперше подумав про вбивство, наче це був таємний знак. І тепер, коли йому здалося, що хтось скеровує його дії, знов пригадалася та розмова, увижалося, "тут було дійсно якесь приречення, вказівка...".
Раскольников повернувся додому і ліг спати. Вранці він приготував все для вбивства: загорнув у папір шматок деревини з металевою пластинкою, готуючи таким чином "заставу", щоб відвернути увагу лихварки, пришив на пальті під пахвою петлю для сокири. Потім зайшов до двірника і вкрав там сокиру. До дому лихварки Раскольников вирішив підійти з іншого боку, в обхід. Він ішов вулицею, і думки його були далеко від того, на що намірився. Його знову боляче вражали жахливі злидні, сморід і бруд великого міста.
Стара лихварка довго не відчиняла, нарешті наважились. Раскольников дуже хвилювався, стара помітила це, але він трохи опанував себе і сунув їй "заставу". Коли вона повернулася до вікна, намагаючись розв'язати вузлики, Раскольников дістав сокиру і, наче мимоволі, без сили опустив її обухом на потилицю лихварки. Як тільки він це зробив, сили народились у ньому, він вдарив вдруге, втретє. Стара впала мертва. Раскольников витяг у неї з кишені ключі і став нишпорити по схованках, забираючи те, що попадало під руку. Несподівано почув, що у квартиру хтось увійшов. Тільки тепер він зрозумів, що забув зачинити двері. То була Лізавета. Раскольников знову взявся за сокиру, а та навіть не змогла прикрити обличчя руками, тільки дивилася на нього перелякано і приречено. Він опустив сокиру ще раз, лезо розрубало Лізаветі чоло і череп. Тепер його охопив лютий страх. Він наче не тямив вже, що робить. Пішов у кухню, вимив руки і сокиру від крові, витер їх об білизну, що там сушилася. Все це робив він не кваплячись, нарешті нагадав собі, що треба тікати. Але тут хтось подзвонив у квартиру. Раскольников не відчинив. Він почув розмову на сходах і зрозумів, що ті, хто прийшов, побачили зачинені із середини двері і відчули щось недобре. Один з них пішов за двірником, а другий залишився біля двері, потім не витримав і теж спустився сходами. Раскольников вийшов з квартири став спускатися вниз, коли почув, що ті, хто стукався до лихварки, вже повертаються і з ними був ще хтось. Дітися, здавалося, зовсім нікуди, Раскольников вирішив, що тепер все пропало, бо його ж запам'ятають, навіть коли тепер не зупинять. Несподівано він побачив розчинені двері квартири на другому поверсі, там робили ремонт, але маляри тільки-но вийшли. Раскольников сховався у пустій квартирі. Коли ж двірник і ті, що його супроводжували, піднялися вище, Раскольников тихо вийшов і побіг вниз. На дворі він нікого не зустрів, вийшов на вулицю, повернув додому. Він вже нічого не тямив. Відніс сокиру і поклав на місце, нікого не зустрівши, та, якби двірник був вдома і запитав, чого йому треба, він, певно, простягнув би йому сокиру. У своїй кімнаті він впав на диван і забувся.
Частина друга
Раскольников прокинувся о третій годині. Він і сам не розумів, як міг заснути, навіть не сховавши того, що взяв у старої лихварки. Побачив дірку у шпалерах і засунув туди всі речі. Потім оглянув свій одяг, шукаючи слідів злочину. Інколи йому здавалося, що розум більше не служить йому, бо він починав якусь справу і відразу кидав її. Помітив, що на панталонах його знизу були сліди крові, відрізав з них бахрому, але обрізки кинув на підлогу, де вони й валялися. Раскольпиков відчував, як трясе його лихоманка, що розпочалася ще уві сні. Інколи він забував усе і знову лягав, потів знов підхоплювався.
Так минуло кілька годин, остаточно його розбудила служниця хазяйки Настасья, яка привела двірника, і вони стукали у двері. Раскольников злякався. Стукіт ставав нестерпним. Він відчинив двері. Двірник подав йому повістку з поліції. Раскольников ледве тримався на ногах, але вирішив піти у поліцейську контору. Раніше він не мав справи з поліцією, та розумів, що, можливо, повістка й не стосується вчорашнього вбивства. Як тільки Настасья й двірник пішли, він змов уважно оглянув свій одяг: плями були, але вже якісь затерті, забруднені. Раптом Раскольников опустився на коліна і став молитися, потім, так само несподівано, розсміявся: не над молитвою, над собою. Поспіхом одягнувся, натягнув шкарпетку, на якій були сліди крові, сподіваючись, що вона ще більше забрудниться і сліди зникнуть. Натягнувши, у ту ж саму мить з огидою і жахом зняв. Потім пригадав, що іншої однаково немає, знову натягнув. . Розсміявся, бо відчув, що переступив ще через щось важливе у собі. Але за мить йому знов стало страшно до відчаю. Тепер хотілося тільки, щоб усе якомога швидше скінчилось. Він вийшов. Світило сонце, йому запаморочилось у голові. Раскольников дійшов до рогу тієї "вчорашньої" вулиці, зазирнув туди і відвернувся. Спало на думку: якщо його запитають про вбивство, він, можливо, все розповість. Поліцейська контора знаходилася на четвертому поверсі звичайного житлового будинку. Сходи були вузькі й брудні, кухні всіх квартир виходили на ці сходи, тому задуха й сморід здавалися нестерпними.