З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на короткий час... Я одразу побачив, що ви зовсім не свідомі своєї сили й можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я був просто змушений трохи допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, який це трагізм був би, коли б таке життя намарно стратилось. Бо ж так швидко мине ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в'януть, але вони розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні сяятиме золотистим цвітом, як сяє ним нині. Через місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов буде іскритись цими пурпуровими зорями. Але наша молодість ніколи не повертається. Живець радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, руки й ноги наші слабнуть, емоції блякнуть. Ми вироджуємось у бридких маріонеток, переслідуваних пам'яттю пристрастей, що їх ми занадто боялись, і гострих спокус, що їм не наважувались піддатися. Юність, юність! Нічого чистого немає в світі, крім юності.
Довірливий Доріан легко потрапив на гачок Генрі...
Однак подеколи ночами, лежачи без сну в своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він вчащав переодягнений і під чужим ім'ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було суто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони було сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіше він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала дедалі невситимішою.
Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правила світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гістьми, які мали собі до послуг чари мистецтва найславетніших музик дня. Його обіди, що в опорядженні їх йому завжди допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу — екзотичні квіти, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний і золотий посуд гармонійно зливались у справжню симфонію. І було чимало таких — надто серед зеленої молоді — що бачили в Доріані Греї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітоні чи Оксфорді, ідеалу, який мав поєднати в собі високу культурність ученого з грацією та досконалими манерами світської людини. Доріан Грей їм видавався одним з тих, що, як зауважував Данте, намагаються "осягти досконалість, поклоняючись красі".
Переказ:
Життя за проповіддю "нового гедонізму" все більше подобалося Доріану, але він якось подумав, що колись зістариться, стане потворним, а на портреті його зовнішність буде одвічно молодою. "А якщо б було все навпаки, я залишався молодим, а портрет старішав! Я готовий був би за це віддати все! Навіть власну душу!" — мріяв Доріан.
І раптом це дивне бажання здійснюється: старіння, хвороби виявляються на портреті, а його зовнішність залишається молодою Спочатку він не знає про дивовижні властивості картини.
Та якось він вирушив до театру на постанову Шекспірівських вистав і побачивши молоду акторку Сібіл Вейн, одразу закохався в неї. Його звабила бездоганна гра п'єси, виконана дією дівчиною. І побачивши красу Доріана, Сібіл закохується в нього теж. Одного разу юнак запросив Генрі й Безіла у театр, щоб показати талант своєї дівчини. Але постанову вона грає погано, і друзі та й сам Доріан дуже розчарувались. Виявилося, дівчина, засліплена коханням, зовсім не думала про постанову. Розлючений юнак покидає дівчину та подається додому. Щоб заспокоїтись, він вирішив подивитися на портрет, але глянувши, з жахом помітив, що портрет змінився і його обличчя на полотні прийняло жорстокий вигляд, і тільки тоді Доріан пізнав дивну властивість полотна.
Наступного дня до юнака прийшов Безіл, розповів сумну звістку про самогубство Сібіл і хотів йому поспівчувати, але Доріан спокійно де сприйняв і не надавав цьому уваги. Безіла це занепокоїло і роздратувало, бо теорія парадоксальності лорда Генрі подіяла на свідомість Доріана і занапастила його. Художник просить показати портрет, але юнак твердо відмовив. Повернувшись додому, Доріан побачив, що портрет став ще похмурішим, тоді він сховав картину у стару класну кімнату, накривши його атласним покривалом. Пізніше Доріан, читаючи записку від Генрі, дізнається, що смерть Сібіл визнали нещасним випадком. Юнак дуже зрадів цьому, бо вже нічого не заважає впровадити в життя програму "нового гедонізму". Боятися ж нічого — адже він не вбивав Сібіл!
Час йшов, портрет старішав...
Цитата:
Кажучи словами Готьє, він був тим, для кого "існує видимий світ".
І безперечно, для Доріана саме Життя було першим і найвеличнішим з мистецтв, перед яким усі інші мистецтва — лише підготовчі щаблі. Не гребував він і Модою, що може на часину зреалізувати й найфантастичніше, вабив його і Дендізм, який пробує по-своєму утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манери одягатись, ті моди, що їм він вряди-годи віддавав данину, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері і в клубах на Пел-Мел. Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути так само вишуканими та чарівними навіть у дрібницях. Але Доріан Грей гадав, що сутня природа цих почуттів ще нікому досі не далася на розум і вони лишаються тваринними і розгнузданими тільки тому, що люди все намагалися приборкати їх голодом або вбити болем, замість того, щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним був би потяг до Краси.
Його чарувало куріння кадильниць, що ними, наче пишними золотими квітками, розмахували поважні видом хлопчики в пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їх тьмяній тіні, прислухаючись до шепотів чоловіків та жінок, що через витерті грати виповідали правду своїх життів.
Проте офіційно Доріан ніколи не приставав на ту чи ту віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, — він не мав найменшого наміру приймати за постійне житло заїзд, придатний лише на одну ночівлю чи на кількагодинний притулок серед ночі, коли самий тільки молодик вимальовується на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм, що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичної доктрини німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи ненормальних. Доріан з гострою насолодою зводив людські думки і пристрасті до функції якоїсь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж таки, хоч які там були ці теорії про життя, зони видавалися Доріанові нічим супроти самого життя. Він добре розумів безплідність усіх мудрувань, одірваних від досвіду і дійсності. Він знав, що чуття людські мають явити своїх духовних таємниць не менше, аніж душа.
Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, що тільки міг знайти, — навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, що сподобилися вижити при зіткненні із західною цивілізацією, — і любив брати їх до рук, прислухаючись до дивних звуків. Він мав таємничий "джурупарйс" індіян із Ріо-Негро, дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле у Чилі; і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско.
Бо ж і збирав Доріан у своєму розкішному будинку всі ті скарби, лише вбачаючи в них засіб забутись, хоч ненадовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкнутій кімнаті, де минули хлоп'ячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свій жахливий портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як колись, невимушено безжурний і веселий, палко закоханий у саме життя. А тоді нараз серед ночі потайки вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Гейтфілдс і лишався там день крізь день, аж доки його звідти виганяли. Повернувшися ж додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю до нього й до себе, а то з викличною гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і осміхався приховано зловтішно до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому.
По кількох роках Доріанові вже несила була перебувати довший час поза Англією, і він мусив відмовитись і од вілли в Трувілі, що винаймали вони вдвох з лордом Генрі, і од маленького обгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що став таким важливим складником його життя. До того ж Доріан побоювався, щоб під таку годину хтось не дістався до тієї кімнати, хоч він і не забув укріпити замок мудрованими запорами.
Переказ:
Егоїстичність Доріана отруювала його з середини, бо власні вчинки робили юнака все жахливішим, а портрет все бридкішим. Все тяжче Доріанові було приховувати свою таємницю...
...Свій секрет він відкрив Безілові, який побачив портрет і зрозумів його сутність. Але, злякавшись розголошення, Доріан вбиває ножем художника. Це поклало ще більше гріхів на душу Доріана Грея.
Цитата:
Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він прямував додому, покурюючи цигарку, повз нього пройшло двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один з них прошепотів другому:
— Оце Доріан Грей!
Він пригадав, як приємно бувало йому, коли на нього люди показували, чи дивилися, або говорили про нього.